Життєві історії

Поліна прийшла додому пізно. Вона зайшла на подвірʼя й одразу зрозуміла – у них гості! З хати чулась гучна розмова. – І хто ж це так пізно до нас вирішив навідатися? – здивовано подумала Поліна й нерішуче зайшла в хату. – А от наша Полінка прийшла, – зустріла її на порозі мати. Поліна глянула, а за столом їхній сусід Павло сидить із сином. Чай пʼє… Вона привіталася. – Сідай, Поліно, – сказала мати. – Чаю попий, і з Павлом поговоріть. Він до тебе має важливу розмову, дочко… – Яку ще розмову? – Поліна стояла й не розуміла, що відбувається

За день до того, як Поліна поїхала у місто на навчання у них в селі трапилось лихо.

В Павла Романенка раптово не стало дружини і він залишився сам з маленьким синочком на руках… Ігорчику всього півтора рочки було.

У дуже поганому настрої поїхала Поліна на навчання Вона вважала це якимось поганим знаком.

Та й яка з неї студентка? Школу сільську абияк закінчила, четвірки з жалю їй ставили, хоча знання були слабкі. Ну не давалося їй навчання…

Але з села направлення дали, кому в інститут, кому в технікум, а їй в медучилище. Мовляв, хай вчиться на фельдшерку.

А то Петрівна вже старенька, на пенсію їй скоро, а Поліна її й замінить.

Училище закінчить, постажується з Петрівною, і нова фельдшерка в селі є.

Приїхала Поліна в місто, в училище ледь вступила. Дали їй гуртожиток.

Вечорами, після навчання, Поліна гуляла містом, милувалася яскравими вітринами, широкими вулицями, височенними будинками.

Потім навчання важче стало. Важко було Поліні, доводилося зубрити ночами, сусідки по кімнаті шикали на неї, мовляв заважає їм спати…

І першу ж сесію вона не здала. Та й далі вчитися не захотіла, розуміла, що не впорається…

Перед ріднею та й перед односельчанами було соромно, що отак все не склалось.

Тож в село Поліна вирішила не повертатися. Треба хоч якусь спеціальність спершу здобути…

З гуртожитку її виселили, щоправда дали час знайти інше житло – не на вулицю ж узимку виставляти.

Була в місті невелика кондитерська фабрика, туди її взяли її прибиральницею у цех. І місце у гуртожитку знайшлося у кімнаті на п’ятьох. Але Поліна була рада, що все влаштувалося.

Тепер треба було якось мамі з батьком все розказати…

Вона написала, пояснила ситуацію, сказала, що знайшла роботу, зарплата в неї тепер, хай не переймаються.

Мама написала, повертайся, мовляв, назад. Але Поліна не поїхала, та й кохання у неї сталося несподівано…

Електрик їхній, Борис, придивився до дівчини. То пожартує, то за руку візьме, і нарешті на побачення запросив. Дівчата в кімнаті ахнули:

– Навіть не думай! Цей Борис вже скількох дівок поміняв, і на жодній не одружився.

– Ну і хай, – відповіла Поліна. – Мені хоч такого нареченого. Я його любитиму, по-справжньому.

Так і забрав він її до себе. Квартира своя з мамою на двох. Спершу, щоправда, мами не було. Вона у своєї сестри жила, а потім Борис привіз її. Слабою вона виявилася.

– Ось, Поліно. Ти ж нвчалася у медичному, допоможеш мені з мамою.

Поліна не відмовила – допоможе, звісно. Вони ж сім’я майже. Доглядала вона за жінкою. З ранку сніданком нагодує, на обід залишить суп і чай у термосах поруч із ліжком, а ввечері додому бігом – нагодувати, постільне поміняти…

Борис ні в чому не брав участі. Посидить іноді з матір’ю увечері, про життя поговорить і до телевізора.

Поліні він і не дякував особливо. Так іноді прикупить якусь кофтинку або сережки дешеві. А невдовзі зникати став. Приходив пізно, по суботах іноді взагалі не ночував вдома…

Мама сварилася на нього, Поліна мовчала, плакала потай і вже розуміла, що не одружиться він з нею ніколи.

А через два роки мами Бориса не стало. Поховав він її та й сказав Поліні виїхати. Доглядальниця йому більше не потрібна, а кохання, мовляв, не вийшло і них.

Так і повернулася Поліна у своє рідне село. Жінки дивилися косо – нагулялася в місті, на медичку не вивчилася, чим займалася, не зрозуміло.

Батько, правда, швидко всіх утихомирив, а сам Поліну насварив, коли вона повернулася з маленькою валізкою речей та мізерними грошима.

А мати жаліла дочку…

Вона завжди її шкодувала. Не буде її Поліні щастя у цьому житті. Он у всіх доньки якими красунями повиростали, всіх розібрали, жодна не залишилася в дівках.

Петрівна покликала Поліну до себе в помічниці, мити і прибирати, прати і прасувати рушники й скатертини.

Вона не відмовилася. Цілими днями там і сиділа у фельдшерки…

…Одного дня, Поліна прийшла додому пізно. Вона зайшла на подвірʼя і одразу зрозуміла – у них гості!

З хати чулася гучна розмова.

– І хто ж це так пізно міг до нас навідатися? – здивовано подумала Поліна й нерішуче зайшла в хату.

– А от наша Полінка, – зустріла її на порозі мати.

Поліна глянула, а за столом Павло сидить із синочком на колінах. Чай пʼє…

Вона привіталася, а Павло аж підвівся, щоб простягнути руку.

Ігорчик зіскочив з колін батька і подивився на Поліну своїми сумними очима, аж серце стрепенулося в дівчини.

– Сідай, Поліно, – сказала мати. – Чаю попий і з Павлом поговоріть. Він до тебе має важливу розмову, дочко.

– Яку ще розмову? – Поліна стояла й не розуміла, що відбувається.

– Ану тихо вам! – промовив батько. – Нехай сам говорить, мужик теж мені!

Батько вийшов на ґанок і закрив двері. Мати теж у сіни пішла, щоб не заважати розмові.

Павло сьорбнув з великого кухля чаю й сказав:

– Я ось що думаю, Полінко. Ти ж одна з міста повернулася, значить, не склалося там у тебе. А я за ці роки з дитиною втомився…

Він хлопчик слухняний, та жіночої руки не вистачає. Заробляю я на тракторі добре, тобі працювати не доведеться. Хазяйкою будеш у моїй хаті і мамою. Я не сварливий. Як станеш хорошою дружиною, то й минулим твоїм не дорікну ніколи…

– А яким таким минулим? – ображено запитала Поліна. – Я доглядальницею була в одного такого ж, та ще й працювала. Теж одружитися обіцяв. А як мами його не стало, так я і виїхала від нього. Кохання у нас не вийшло.

– Ну-ну, давай без цих подробиць. Сказав же, що не дорікну. Було не було – твій гріх. А я одружуся, хазяйкою в дім тебе приведу. Погоджуйся, все одно заміж не вийдеш тут. Немає в нас наречених особливо в окрузі.

І тут до неї раптом підійшов Ігорчик, до колін притиснувся і каже:

– Тато казав, що в мене скоро мама буде. Ти моя мама?

Стрепенулося серце в Поліни. Погладила вона його по голівці, подивилася Павлу в очі й сказала, що подумає.

Пішли вони з сином, а батьки давай наввипередки обговорювати – виходити, чи не виходити за цього Павла заміж Поліні.

— Чоловік він справний, роботящий, — казав батько. – Тільки ось чи не сварливий? Бачив я кілька разів, як він гульбанив, то інша людина взагалі…

– Так і гульбанить з горя, – заступилася мати. – Одружується, одумається може. Хто зараз не гульбанить, Іванку?

Проговорили вони до опівночі, і сказали нарешті, що Поліна нехай сама вирішує, як їй жити.

Вона не спала всю ніч, Ігорчика згадувала, оченята його жалісні, голівку з рідким волоссячком.

Потім образ Павла постав перед нею, як наяву.

Чоловік він цікавий, хоч і старший за неї на десять років. Але статний, м’язистий. А з лиця воду не пити, та й вона не красуня.

Думала Поліна тиждень, а в суботу прийшов Павло з Ігорчиком і попросив доглянути хлопця. Дитсадок закритий, а йому в поле треба. Робота термінова.

Увечері він з’явився стомлений. Мати борщу йому налила, хліба нарізала.

Він поїв і дивиться на Поліну – відповідь чекає.

Погодилася вона, тримаючи Ігорчика за руку. Так хлопчик і не відходив від неї ані на крок цілий день…

…Весілля їхнє скромним було. Жінки попліткували трохи по селу та й притихли. А що тут скажеш? Потрібна дитині мати…

А окрім Поліни і вибрати нема кого. Молоді всі розлетілися хто куди, а ті які старші, то самі одружені.

І почалося в Поліни нове життя! Спершу все в хаті вона перемила, перечистила. Одного прання на три дні було.

Піч білили удвох. Підлогу відтерла щіткою, вікна вимила. Чистота, свіжість тепер була у трохи занедбаному до того житлі!

І Ігорчика своя кімнатка, а в них із Павлом своя.

Соромилася Поліна його дуже спочатку, але він привчив її і до своїх ласк.

Щоправда, сказав якось:

– Я, Полю, однолюб. Любив тільки Наталю. Її ніхто не замінить у моєму серці, але якщо ти будеш хорошою матір’ю моєму синочку, то я віддячу тобі вірою й правдою.

Поліна промовчала. Сльози підступили. Не мати вона, а мачуха. Але любити Ігорчика буде, як рідного. А там, дивишся, і свій народиться…

Але не народився… Не давав Бог…

Так вони й жили сім’єю. Виріс Ігор, ох і красень же!

Після школи син у місто подався. Спочатку на навчання, диплом отримав. А потім і зовсім пощастило хлопцеві! У бізнес потрапив.

Батько його друга їх обох до себе на роботу взяв. Міцно став на ноги Ігор, квартиру купив велику, свою справу відкрив.

А ось Поліна всіх втратила. Спочатку батьки пішли – спершу мама, а потім через рік батько.

А незабаром і Павло… Не старий, ще й шістдесяти не було. А серце слабе…

Згадувала вона своє життя з ним. Ні, гульбанив він мало й рідко. Тоді й міг трохи посваритися.

Решту ж часу – дбайливий був. Кохання великого вона не відчувала від нього, а ось повага була. Окрім цих випадків одиничних. Так і прожила вона своє життя. А тепер зовсім одна лишилася…

…Сидить Поліна біля віконця, журиться. А тут до будинку машина підʼїжджає. Ігор! Та не один, із дівчиною. Знайомити привіз.

– Ось, мамо, це Марина! Ми заяву подали. А тебе до себе забираємо. Нема чого тобі тут одній в селі сидіти.

Дівчина присіла поряд і теж вмовляти почала. Квартира велика, всім місця вистачить…

Отож сидить Поліна тепер і думає – а з будинками що робити? Батьківська хата, та й ця?

Ага! Нехай Ігор вирішує, а вона поїде до них!

Нове життя, дітки підуть – бавити буде. Така доля її значить, все життя доглядати за кимось…

Але хіба ж це не щастя, коли в сім’ї мир і спокій?! І з таким сином, як Ігор, Поліна, як за кам’яною стіною!

Вам також має сподобатись...

Віктор прокинувся рано, зайшов на кухню. – Віро, яєчня пересмажилася! Ти що не чуєш запаху? – одразу вигукнув він до дружини, і вимкнув плиту. – Чую, ну і що, – байдуже відповіла жінка. Віктор уважно придивився до дружини і помітив, що вона дуже засмучена. – Кохана, що сталося? – захвилювався чоловік. – Ти ще смієш питати? – раптом сказала Віра. – Це ж ти у всьому винний! Це через тебе вона пішла! – Я винний? В чому? Хто пішов? – Віктор здивовано дивився на дружину, не розуміючи, що відбувається

Олег гарненько повечеряв, і, залишивши на столі брудний посуд, подався у вітальню. Він зручно вмостився на дивані з газетою в руках і вирішив поговорити з дружиною Вірою. – Віро, ти віриш у дива? – гукнув Олег дружині. Віра подивилася на брудний посуд, перевела погляд на курочку, яка розморожувалася для того, щоб вона коханому чоловікові могла на завтра обід приготувати, і замислилася над його питанням. – Віро, ти чого мовчиш? Я ж із тобою розмовляю! Ти віриш в чудеса? – повторив своє запитання Олег. – Віро, я з ким розмовляю?! Аж тут сталося несподіване

Ганна святкувала день народження в ресторані. Посеред зали стояв величезний стіл з різними наїдками й смаколиками. Зібралося багато гостей. Прийшли і друзі Ганни – Олеся зі своїм чоловіком Федором. – Ганнусю, люба, щиро вітаємо тебе! – сказала Олеся. – Це від нас з Федором тобі подаруночок. Федоре давай коробку… Чоловік Олесі, вручив Ганні досить велику коробку, перевʼязану червоною стрічкою. – Ой, і що ж у нас там! – вигукнула Ганна і почала швидко відкривати подарунок. Вона розкрила коробку, дістала звідти листівку й оторопіла від побаченого

Галина Іванівна з чоловіком стояли на зупинці. Недавно вони нарешті переїхали зі старого будинку в новобудову. Нова квартира була просто чудова! Але Галина Іванівна, їдучи зі старого будинку, навіть заплакала, кинувши прощальний погляд на колишню оселю. Все життя там минуло, донька там народилася. Зрозуміло, що нове краще, але серце щось аж стрепенулося… Галина Іванівна повернулася до свого чоловіка, щось хотіла сказати, але побачивши його обличчя одразу все забула! Бо її Віктор Сергійович, округливши очі, дивився кудись убік. Галина Іванівна теж подивилася у напрямку його погляду, й остовпіла від побаченого