Життєві історії

Віри Миколаївни не стало… Ділити спадщину приїхали її племінники – Ірина й Павло. У коридорі задзвеніли ключі. Зайшла Марина Степанівна – двоюрідна сестра покійної. Під пахвою у неї була папка документів. – Доброго дня, дорогенькі, – сказала вона і важко сіла на диван. – Ось принесла заповіт. Віра Миколаївна у мене його зберігала. Сказала: «Як не стане мене – одразу віддай, поки не посварилися!» Павло миттю стрепенувся. Ірина застигла. У повітрі нависла напруга. – І що там? – нетерпляче запитав Павло. Марина Степанівна дістала папери, одягла окуляри у старомодній оправі, і прочитала заповіт. – Цього не може бути! – вигукнули племінники

У квартирі пахло валерʼянкою і старістю. Тітки Віри не стало у вівторок, коли за вікном мрячив дрібний дощ, а на кухні гудів старий холодильник.

Останні десять років вона жила одна в трикімнатній квартирі, збирала порцелянових собачок і писала листи чоловікові, якого давно не стало.

Щонеділі вона діставала стару скриньку, що пахла лавандою і часом, перебирала пожовклі конверти, і її зморшкуваті пальці тремтіли, коли вона виводила:

«Любий мій, Микольцю…»

Квартира зберігала сліди прожитого життя: затертий килим, яким колись бігали маленькі племінники, оксамитові портьєри з вицвілими візерунками, старе піаніно, на якому Павлик вчився грати.

У серванті, за склом, вишикувалися порцелянові собачки – ціла ватага мовчазних зберігачів пам’яті.

Кожна фігурка мала свою історію: одна з блакитним бантом – подарунок чоловіка на першу річницю весілля, друга – привезена сестрою, маленька собачка – куплена на останню пенсію…

На підвіконні стояли засохлі фіалки – тітка Віра все забувала їх поливати останнім часом.

У кутку примостився старий торшер із потертим абажуром, під яким вона любила в’язати вечорами. На стіні цокав годинник із зозулею – подарунок сестри на новосілля, тепер вона давно вже не кували, але тітка Віра не дозволяла зняти годинник.

У спальні на комоді лежав стос старих платівок та пошарпаний альбом із сімейними фотографіями, який вона часто перегортала перед сном.


Ірина приїхала першою. Сіла у потерте крісло. Руки тремтіли.

Вона пам’ятала це крісло іншим – колись зеленим, що пахло свіжою оббивкою.

Тітка Віра сиділа в ньому вечорами, читала їм казки. Тепер крісло вицвіло до невизначеного кольору, як і всі спогади.

Востаннє вона була тут пів року тому – забігла на п’ять хвилин, поспішала на важливу зустріч. Тітка тоді метушилася, намагалася нагодувати її пиріжками, а вона все відмовлялася:

– Ніколи, тітко Віро, іншим разом…

У коридорі задзвеніли ключі – з’явився братик Павло, успішний юрист у дорогому костюмі. Вони не бачилися три роки, з поминок матері. Від нього пахло дорогим парфумом і чужим, незрозумілим життям. Ірина пам’ятала іншого Павла – скуйовдженого хлопчика, який ховав у кишенях скляні кульки та цукеркові обгортки, який захищав її від всіх і ділився останньою цукеркою.

– А ти така сама, – сказав він замість привітання, – тільки зморшок додалося.

– А ти такий самий хамовитий, – сказала Ірина. – Тільки костюм тепер дорожчий. І годинник, напевно, вже не китайський?

Павло пройшовся по кімнаті, розглядаючи пожовклі фотографії на стінах.

Ось вони всі разом на дачі – тітка Віра у ситцевій сукні поливає жоржини, мама розвішує білизну, маленька Ірина плете вінок із кульбаб, а Павлик ганяється за сусідським котом.

Ось новорічне свято – ялинка до стелі, серпантин, конфетті у волоссі, і всі такі щасливі, живі…

Коли все змінилося? Коли вони перестали бути сім’єю і перетворилися на чужих людей, пов’язаних лише документами та спогадами?

Павло згадав, як тітка Віра вчила його пекти пиріжки з яблуками.

Він був зовсім маленький, ледве діставав до столу, але вона ставила його на табуретку і вчила розкачувати тісто.

– Ось так, обережно, – примовляла вона, – не поспішай, тісто любить ласкаві руки.

А потім вони пили чай із гарячими пиріжками, і тітка розповідала історії про те, як познайомилася з дядьком Миколою на танцях у парку.

Ірина сиділа поруч, хитала ногами і просила:

– А розкажи ще!

Зупинився біля серванту з колекцією порцелянових собачок. Кожна сиділа на своєму місці – тітка Віра тримала їх за розміром, від крихітного чихуахуа до величного сенбернара.

Вона розповідала кожному гостю історію кожної фігурки, немов пердставляла членів сім’ї.

– Треба ж, скільки цього барахла набрала стара, – він узяв одну фігурку. – Мабуть, дорогий антикваріат. На аукціоні за такий купу грошей відвалять…

– Поклади на місце, – голос Ірини здригнувся. – Тітка Віра ще тільки пішла, а ти вже… Пам’ятаєш, як вона тобі цього бульдога подарувала? На випускний. Сказала:

– Будь таким же ж наполегливим.

– Що я? – запитав Павло. – Давай без цього твого благородства. Ти ж теж не просто так примчала. Думаєш, я не пам’ятаю, як ти просила в неї грошей на салон краси? А тепер робиш із себе безкорисливу племінницю? Усі ми хороші…


У коридорі знову задзвеніли ключі. Зайшла Марина Степанівна, двоюрідна сестра покійної, з папкою документів під пахвою. Вона постаріла з їхньої останньої зустрічі – волосся зовсім сиве, спина згорблена, але очі – все ті ж, уважні, чіпкі. Від неї пахло ліками та якимись травами – зовсім як від тітки Віри останніми роками.

– Доброго дня, дорогенькі, – вона важко сіла на диван. – Ось принесла заповіт. Віра Миколаївна у мене його зберегти просила. Сказала: “Як не стане мене – одразу віддай, поки не посварилися”. Адже вона все бачила, все розуміла…

Павло миттєво стрепенувся. Ірина застигла. У повітрі запала напруга – майже відчутна, густа, як перед грозою.

Старий годинник на стіні відраховував секунди, наче суддя перед винесенням вироку.

– І що там? – Запитав він, намагаючись приховати нетерпіння. Але руки видавали його – смикали дорогу краватку, м’яли куточок конверта.

Марина Степанівна дістала папери, одягла окуляри у старомодній оправі:

– Квартиру вона заповіла… дитячій лікарні. А колекцію собачок – музею порцеляни.

Запала важка тиша. Павло почервонів, жовна заходили на вилицях:

– Цього не може бути! Що за маячня? Це підробка! Я заперечуватиму! У мене зв’язки, найкращі адвокати… Вона не могла так вчинити з ріднею!

– Вперед, – стомлено сказала Марина Степанівна. – Тільки Віра все за законом оформила. І нотаріус підтвердить. І свідки є. Вона ж не вчора вирішила – рік тому все оформила, коли зрозуміла, що слаба серйозно. І знаєте, що? Вона плакала, коли підписувала. Не від слабості – від самотності.

Ірина засміялася. Сміх був гіркий, як полин:

– А знаєш, Павло, вона правильно зробила. Адже ми тільки зараз приїхали, коли її не стало. А раніше? Коли слаба була? Коли одна була? Коли у лікарні лежала? Де ми були?

– Не читай мені мораль! – сказав Павло. – Ти сама де була? У своєму салоні? На Мальдівах? У мене хоч робота серйозна, а ти…

– Там же ж, де й ти. Далеко. Думала про своє. Вважала, що встигну… Що ось закінчу проєкт, ось вирішу проблеми, ось виплачу кредит – і тоді вже… А тепер пізно. Все пізно…

Марина Степанівна дістала із сумки ще один конверт:

– Віра Миколаївна просила вам передати. Написала перед відходом. Я була при ній, коли вона писала. Плакала…

У конверті було два листки, списані тремтячим почерком:

“Любі мої Іринка і Павлику! Вибачте стару недолугу, але я так вирішила. Квартира нехай послужить тим, кому вона потрібніша. А вам вона ні до чого – у кожного своє житло є. Собачок шкода розділяти – вони як сім’я, разом повинні бути.

Знаєте, я вас дуже любила обох. І зараз люблю. Пам’ятаю, як малими були, до мене приїздили. Іринка вірші читала, Павлик на піаніно грав. А потім виросли, розлетілися. Я все чекала, може, зазирнете просто так, не заради спадщини. Не дочекалася.

Не гнівайтесь на мене. І один на одного не гнівайтесь. Ви ж рідні. Останні з нашої родини лишилися. Бережіть один одного. І вибачте мені за те, що так вирішила. Може, хоч тепер, коли нічого ділити не доведеться, можете просто бути братом і сестрою…”

Ірина заплакала. Павло відвернувся до вікна, стиснув кулаки. За склом моросив той самий дощ, розмиваючи обриси міста, перетворюючи його на акварельний малюнок. У відображення він раптом побачив себе – маленького, у коротких штанцях. Тітка Віра біля нього, примовляє: “Не плач, сонечко…”

– Я поїду, – сказав він тихо. – Справ багато.

– Павлику, почекай…

Але він уже гримнув дверима. Ірина залишилася сидіти в кріслі, дивлячись на фотографію, де всі вони разом – молода тітка Віра, маленькі вона і Павло, сміються, обійнявшись. Коли вони встигли стати чужими? Коли втратили те головне, що пов’язувало їх?

Вони обоє гналися за примарами успіху – дорогими машинами, престижними посадами, модними курортами. Збирали гроші, будували кар’єру, розширювали зв’язки. А в цей час тітка Віра сиділа сама у своїй квартирі, перебирала порцелянових собачок і писала листи в нікуди.


Марина Степанівна тихо зібрала папери:

– Піду я. Ключі залиште, коли йтимете. Так, і ще… Віра просила передати: у скриньці, в спальні є листи. Ті, що вона Миколі писала всі ці роки. Може, почитаєте… Зрозумієте щось…

У спорожнілій квартирі було чути, як капає вода з крана на кухні. Цокав старий годинник – той самий, що відраховував хвилини їхнього дитинства.

Порцелянові собачки дивилися скляними очима, зберігаючи чужі секрети. А за вікном так само моросив дощ, ніби оплакуючи щось безповоротно втрачене – чи то родинні звʼязки, чи людське тепло, чи просто час, який ніколи не повернути назад.

…Місяців через сім Ірина знайшла у поштовій скриньці конверт. Усередині була листівка із зображенням бульдога – тієї самої порцелянової фігурки, яку колись тітка Віра подарувала Павлові. На звороті знайомим почерком було написано: “Може, почнемо спочатку? Неділя, третя година, кафе навпроти будинку тітки Віри”.

…Говорять, тепер у дитячій лікарні є особлива кімната – світла, затишна, з фотографіями на стінах.

А в музеї порцеляни ціла вітрина присвячена колекції Віри Миколаївни.

І кожна собачка зберігає свою історію – історію про те, як важливо не проґавити головне, поки є час…

Вам також має сподобатись...

– Ну, Оленко, ось тут я і працюю, – сказав Володимир, привівши свою кохану в готель. – Нічого, собі! – усміхнулася Олена. – Ти присядь, замов собі каву, а я поки вирішу деякі питання, – додав чоловік. Олена сіла за столик, а Володимир пішов на рецепцію. – Можна вас! – гукнула Олена офіціантку. – Я вас слухаю? – до Олени підійшла жінка. – Можна, мені каву, – попросила Олена. – А ви нова дівчина Володимира? – раптом поцікавилася вона. – Так, – усміхнулася Олена. – Покиньте його поки ще не пізно, – тихо прошепотіла жінка. – Як покинути? Чому? – Олена здивовано дивилася на цю жінку, не розуміючи, що відбувається

Віка нещодавно вийшла заміж. Після весілля і медового місяця, Віка зустрілася із своїми подругами. – Ну, розповідай! Як тобі твій новий статус та сімейне життя? – запитала одна з подруг. – Ой, дівчата…, – сумно сказала Віка. – Сергія наче підмінили! Виходила заміж за одного чоловіка, а зараз живу наче з іншим! – В сенсі? – не зрозуміли подруги. – Не знаю. Спочатку все добре було. А потім…Потім почалося дивне, – сказала якось підозріло Віка. – Ну, розповідай, не тягну! – наполягли подруги. І Віка все їм розповіла. Подруги вислухали Віку і аж роти повідкривали від почутого

Тетяна прибирала в квартирі, коли пролунав телефонний дзвінок. – Мамо, що там у вас сталося? – сказав сина Андрій, коли жінка взяла слухавку. – Ти про що? – перепитала Тетяна. – У вас із бабусею! – уточнив син. – Нічого не сталося, – відповіла мати. – То чому бабуся мені дзвонить і говорить про те, як ти сильно її образила, – не витримував Андрій. – Невже ви там самі не можете порозумітися! – Сину, ти про що? Що вже бабуся тобі наговорила? – здивувалася Тетяна. Андрій важко видихнув і розповів всі деталі розмови з бабусею, матері. Тетяна вислухала сина і… ахнула від почутого

Юля помітила, що її чоловік Дмитро почав дивно поводитися, а сьогодні взагалі, сказав, що залишиться у батьківській квартирі. Юля вирішила поїхати, і у всьому розібратися. – Знайшла мене? – Дмитро похмуро посміхнувся, як тільки Юля увійшла у кімнату. Потім відвернувся і додав: – І взагалі, я тобі… зрадив. – Що? – здивувалася Юля. – Ти б не зміг!  – Не зміг…, – додав Дмитро. – Але дещо я від тебе приховав… – Ти про що? – не зрозуміла Юля. – Юля, вислухай мене спокійно, – якось загадково сказав Дмитро, зібрався з духом і відкрив дружині свою таємницю. Юля вислухала чоловіка і ахнула від почутого