Життєві історії

Владислав ще солодко спав, коли пролунав настирливий дзвінок телефону. Чоловік взяв слухавку. – Алло, – сонно сказав він. – Владику, нарешті ти взяв слухавку! – почувся радісний голос тещі Ніни Семенівни. – Як ти почуваєшся? – Нормально… – відповів Владислав. – Що сталося? – Я тут подумала… – почала теща. – У тебе зараз складний час, після звільнення і всього такого… Владислав скривився. Його нещодавно звільнили з роботи, де він пропрацював майже десять років. – Так ось, – продовжила теща. – Я пропоную тобі роботу! Владислав вислухав, що за роботу пропонує теща і застиг від почутого

Владислав прокинувся від настирливого телефонного дзвінка. У голові гуло після вчорашнього вечора – вечеря з друзями, яка плавно перетекла у посиденьки до пізна.

Чоловік гульбанив не просто так. Вчора його звільнили з роботи, без зайвих обговорень та попереджень.

Ледь розплющивши очі, він потягнувся по слухавку.

– Алло, – голос був хрипким і сонним.

– Владику! Нарешті ти взяв слухавку! – почувся радісний голос тещі Ніни Семенівни. – Як ти почуваєшся?

– Нормально… – відповів він, все ще намагаючись прийти до тями. – Що сталося?

– Я тут подумала… У тебе зараз складний час, після звільнення і всього такого…

Владислав скривився. Його нещодавно звільнили з роботи, де він працював майже десять років.

Це була неприємна подія, яку він намагався не обговорювати навіть із дружиною Поліною. Ніна Семенівна, звичайно, знала про все.

– Ну ось, – продовжувала вона, – я вирішила тобі допомогти, таки ми рідні люди. Пропоную роботу!

– Роботу? – здивовано перепитав Владислав і підняв брови. – Серйозно?

– Звісно! Я поговорила з директором нашої компанії. Вони якраз шукають двірника. Робота нескладна, графік гнучкий. Думаю, тобі сподобається

Владислав застиг. Двірник? Він, програміст із вищою освітою, має стати двірником?

Це було трохи соромно для нього. Але гроші були потрібні, а пропозицій поки що не надходило.

– Ну що, Владику? Подумай бодай! – наполягала Ніна Семенівна.

– Добре, – відповів він, відчувши, як усередині все стискається. – Я подумаю.

Після розмови Владислав довго лежав, дивлячись у стелю.

Він знав, що теща завжди ставилася до нього з недовірою.

Вона вважала його недостатньо успішним та постійно критикувала.

Тепер, запропонувавши йому цю роботу, вона ніби намагалася довести свою правоту.

Увечері, коли Поліна повернулася з роботи, Владислав розповів про пропозицію матері.

– Ніна Семенівна пропонує мені роботу двірником, – сказав він, намагаючись говорити спокійно.

– Ти серйозно? – Поліна насупилась. – Хіба мама не могла знайти щось краще?

– Мабуть, ні, – посміхнувся Владислав. – Або не хотіла.

Вони мовчки сиділи на кухні, кожен занурений у свої думки. Владислав розумів, що ситуація є складною.

З одного боку, робота потрібна. З іншого, прийняти пропозицію тещі – означало визнати свою поразку.

Наступного дня він сам зателефонував Ніні Семенівні.

– Я згоден, – сказав зять, намагаючись, щоб його голос звучав впевнено. – Коли можна почати?

– Чудово! Завтра приходь о дев’ятій ранку. Директор уже чекає на тебе, – Ніна Семенівна зраділа.

Владислав поклав слухавку, відчувши дивну суміш полегшення та сорому. Чоловік знав, що тепер доведеться працювати пліч-о-пліч з тещею, що буде непросто.

Проте іншого виходу він не мав. Вранці наступного дня він встав раніше, аніж зазвичай.

Він одягнув стару куртку та джинси, які давно не носив. Чоловік глянув на себе в дзеркало і зітхнув.

Не таким він уявляв своє життя у сорок два роки.

Коли Владислав прийшов у компанію, Ніна Семенівна вже чекала на нього.

Вона посміхнулася, але в її погляді читалося щось інше – радше задоволення, аніж радість.

– Ось, познайомся, – сказала теща, підводячи його до директора. – Це мій зять Владислав. Дуже відповідальна людина.

– Радий познайомитися, – директор потис руку Владиславу. – Сподіваюся, ви швидко освоїтеся.

Владислав кивнув, намагаючись виглядати впевненим. Однак усередині він почував себе незручно.

Перший робочий день пройшов тяжко. Владислав звик до офісної роботи, де головне розум і навички.

Тут же були потрібні лише фізичні зусилля. До кінця дня він відчув себе зовсім виснаженим.

Проте найважче було попереду. Щодня він стикався з глузливими поглядами колег, чув шепотіння за спиною.

Навіть прибиральниці дивилися на нього зі співчуттям. Все це давило на Владислава і змушувало почуватися якимось невдахою…

Одного вечора, повернувшись додому після роботи, він розговорився з Поліною.

– Знаєш, – почав чоловік. – Я думаю, що Ніна Семенівна спеціально влаштувала мене туди.

– Чому ти так думаєш? – запитала Поліна, піднявши брови.

– Тому що вона завжди вважала мене недолугим. Тепер вона має доказ – її зять працює двірником.

– Можливо, ти маєш рацію, – задумливо сказала Поліна. – Але що ми можемо зробити? Ти ж сам погодився на цю роботу.

– Так, я знаю, – Владислав винувато опустив голову. – Іноді мені здається, що нічого вже не буде, як раніше.

Минули тижні, і Владислав поступово звик до нової роботи. Він навчився справлятися з фізичними навантаженнями, став краще розуміти, як влаштована система прибирання території.

Проте ставлення оточуючих залишалося незмінним. Люди продовжували дивитися на нього зверхньо.

Якось, повертаючись додому після роботи, він зустрів давнього друга Сергія. Той працював у будівельній компанії і завжди пропонував Владиславу перейти до них.

– Привіт, Владику! – гукнув його Сергій. – Як справи? Все ще двірником працюєш?

Владислав відчув, як червоніє.

– Так, – коротко відповів він.

– Не хвилюйся, друже. Впевнений, що ти скоро знайдеш щось краще. Головне – не здавайся! – Сергій поплескав друга по плечу.

Ці слова підбадьорили Владислава. Він зрозумів, що не можна опускати руки. Треба шукати інших можливостей, пробувати нові шляхи.

Через кілька днів він вирішив поговорити з Ніною Семенівною. Вони зустрілися у її кабінеті.

– Люба тещо, – почав він, намагаючись говорити спокійно. – Я хочу обговорити з вами одну річ.

– Звісно, – відповіла вона, посміхаючись. – Що сталося?

– Я думаю, що настав час шукати іншу роботу, – сказав Владислав. – Ця мені не підходить.

Ніна Семенівна насупилась.

– Чому? Тобі не подобається тут, так?

– Ні, – чесно зізнався Владислав. – Мені складно. І люди ставляться до мене… Не дуже добре.

– Ох, ці люди! – махнула рукою Ніна Семенівна. – Не зважай. Головне, що ти заробляєш.

– Я розумію, що ви хотіли мені допомогти. Але я не можу більше тут залишатися, – зітхнув Владислав.

Ніна Семенівна уважно подивилася на зятя і невдоволено підібгала губи.

– Гаразд, – нарешті сказала вона. – Якщо ти певен, то шукай щось інше. Але врахуй – я більше не допомагатиму тобі з роботою!

– Дякую, – відповів чоловік. – Я ціную вашу турботу.

Після цієї розмови Владислав відчув полегшення. Тепер він мав час і сили шукати нову роботу.

Він оновив резюме, почав відвідувати співбесіди. Поступово впевненість у собі поверталася.

Через місяць він знайшов роботу у невеликій фірмі, що займається програмним забезпеченням.

Зарплата була нижчою, аніж на попередній посаді, але умови виявилися набагато кращими.

Колеги поставилися до нього з великою повагою, а начальник оцінив його досвід та знання.

Озираючись назад, Владислав зрозумів, що робота двірником стала йому важливим уроком.

Вона допомогла йому усвідомити, що справжня цінність людини полягає не в його професії, а у здатності долати труднощі та рухатися вперед…

Вам також має сподобатись...

Тамара приїхала до своєї матері в село. – Мамо, привіт! Це я! – гукнула вона, зайшовши в будинок. – Привіт, доню! – зраділа Валентина. – А я ось вирішила приїхати, навести в тебе порядок, трохи прибрати, – пояснила донька. Валентина пригостила доньку чаєм, і Тамара, трохи відпочивши, взялася за прибирання. Швидко навівши порядок на кухні, Тамара вирушила прибрати в кімнаті матері. Раптом, на журнальному столику, який стояв біля ліжка Валентини, Тамара помітила якусь папку. – А це ще що таке? – подумала вона. Тамара взяла папку, заглянула всередину і…ахнула від побаченого

Федір прокинувся рано, але вставати не поспішав. Неділя, вихідний, можна й поніжитися в ліжку… – Федоре, ти чого лежиш?! – гукнула його з кухні дружина Ольга. – Нас батьки чекають! – Ольго, я не зрозумів, які ще батьки? – здивовано запитав чоловік. – Мої! – ахнула Ольга. – Твої тесть із тещею. Я ж учора тобі казала, що поїдемо до них на Великдень. Ти погодився. Щось змінилося, чи що? – Ох змінилося, Олечко… Я до твоїх батьків сьогодні їхати не буду! – Так, а що ж там таке сталося?! – Ольга дивилася на чоловіка і не розуміла, що відбувається

Ігор вийшов із кафе після поминального обіду. Син пропонував підвезти, але він відмовився. – Пройдусь. Мені потрібно, прийти в себе, – сказав чоловік синові у відповідь на його занепокоєння. Пішов Ігор додому. Подумалося йому – адже там зараз порожня квартира. Вдома нікого. І тепер так буде до кінця днів. – Люба, як мені тепер жити без тебе, – знову і знову запитував Ігор. В роздумах чоловік зайшов до квартири, пройшов на кухню. Раптом у квартиру подзвонили, Ігор відкрив двері, подивився хто прийшов і застиг від несподіванки

Оксана відсвяткувала свій ювілей у кафе, в колі друзів та рідних. Ближче вечора жінка з чоловіком Сергієм повернулися додому. – Оксано, нам треба серйозно поговорити, – невпевнено сказав Сергій, як тільки подружжя зайшло в коридор. – На роботі проблеми? — схвильованим голосом запитала Оксана. – Ні, – усміхнувся Сергій. – На роботі все гаразд, навіть підвищення пропонують. – Ну, дякувати Богу, – видихнула Оксана. – А що тоді сталося? – Оксано, ти повина дещо дізнатися. І краще від мене особисто! – несподівано почав Сергій і все розповів дружині. Оксана вислухала його і аж рота відкрила від подиву