Життєві історії

Олена крутилася на кухні, наспівуючи веселу пісеньку. Настрій у жінки був просто чудовий. Аякже ж?! Сьогодні вона дізналася, що невдовзі стане мамою. Раптом у двері подзвонили. Олена витерла руки об фартух, вийшла в коридор, відкрила двері. На порозі стояв її чоловік Іван. – Що сталося? – захвилювалася Олена, побачвши, що в Івана на очах сльози. – Олено, Каті не стало? – тихо сказав він. – Каті? Якої Каті? – Олена здивовано дивилася на чоловіка, нічого не розуміючи

– Вибач, Олено, я йду від тебе. Зустрів іншу. Вона і сина мені народить, вагітна вже, чотири місяці. Тільки давай, будь ласка, без сварок, – Іван взяв сумку з речами та повернувся до дверей. На душі в Олени стало важко, але вона промовчала. Двері за Іваном зачинилися. Олена залізла на диван, згорнулася, вкрившись пледом з головою, і заплакала.

Олена та Іван познайомилися на весіллі друзів шість років тому. Відносини склалися швидко і легко, і вже за півроку Іван зробив Олені пропозицію. Пишне весілля не влаштовували, вирішили – навіщо це не головне, головне, що вони знайшли один одного, що попереду довге щасливе життя.

– Я все-таки більше дівчинки хочу, – усміхалася, уявляючи майбутню доньку Олена.

– Значить, мінімум двох народимо, бо мені син потрібен. Будемо з ним і на рибалку, і в гараж, і на футбол, – мріяв Іван.

– І за сестричку заступатиметься, – підтримувала Олена.

Із народженням дітей вирішили не відкладати. Обидва дуже хотіли, щоб будинок скоріше наповнився дзвінким дитячим сміхом. Але за п’ять років мрії так і лишилися мріями. На огляди ходили – в обох все добре, а довгоочікувана вагітність не наступала.

– Так буває. Спробуйте процедуру, – порекомендували спеціалісти, коли Олена прийшла на черговий прийом.

Іван погодився. Але спроба за спробою закінчувалися невдало. Адже всі ці огляди, підготовка, процедури потребували багато часу. Не за горами були їхні сорокарічні ювілеї.

– Просто я вже стара для цього, – плакала Олена, після чергової невдалої спроби. – Не зможу я тобі народити, розумієш, не зможу. Ти краще залиш мене. Знайдеш іншу, молоду, вона народить. – схлипувала Олена.

– Не говори нісенітниць! – Іван обіймав дружину, намагаючись заспокоїти.

– Може, візьмемо дитину з дитбудинку? – запропонувала одного разу Олена.

Іван задумався, кілька хвилин мовчав.

– Може, я погана людина, але я не зможу. Адже це чужа дитина… Не зможу. – Відповів він повільно, важко вимовляючи кожне слово.

Так і жили. Олена майже щоночі бачила уві сні малюка, якого ніжно обіймає. Із заздрістю дивилася на подруг, у яких були діти, та й просто на незнайомих жінок, що гуляли у парку. Бачила вона і як чоловік сумно поглядає на дитячий майданчик, виходячи з машини біля будинку. А ще відчувала, як вони поступово віддаляються і їхнє кохання також. І ось це сталося.

Було важко, але Олена твердила собі: нехай хоч хтось із нас буде щасливим. Буде в Івана довгоочікуваний син, от і добре, от і добре.

Подали на розлучення. Квартиру Іван залишив їй і, коли приїжджав, за залишками речей, Олена бачила з вікна його нову жінку Катерину, яка пходила в очікуванні біля машини. Животик на той момент був вже округлим. Очі засльозилися, і Олена відвернулася.

– Дякую, – Іван важко зітхнув, стоячи у дверях.

– За що? – здивувалася Олена.

– За те, що розумієш, – Іван опустив голову.

– Я рада за вас, – Олена посміхнулася.

– Олено Анатоліївно, ми на вас чекаємо за тиждень. Якщо всі тести будуть у нормі, то одразу проведемо процедуру, – Олена застигла з телефоном у руках. Вона ж мало не забула, що у них була запланована ще одна процедура, а значить є, ще один крихітний шанс.

На свій сорокарічний день народження Олена отримала найдорожчий, довгоочікуваний подарунок – вагітність підтвердилася. Олена була щаслива. Іванові вона вирішила нічого не казати. Нехай буде вже так, як склалося, він буде щасливий у своїй новій сім’ї, а в неї буде своя маленька сім’я.

– Дівчинка. Однозначно дівчинка, – коментувала спеціалістка, дивлячись у монітор. Олена лежала, і її душа переповнювалася від щастя. Увечері того ж дня Олені подзвонив Іван. Олена здивувалася, але відповіла.

– Олено, Каті не стало… Пологи почалися рано, їй не змогли допомогти, – плутано пояснював Іван.

– А малюк? – схвильовано запитала Олена.

– Кажуть, з ним все буде добре. Я погано розумію, що там. Можна я приїду? Я тут більше нічого не можу поки що зробити. І одному важко.

– Звичайно звичайно. – У Олени самої поки що не вкладалося в голові, і вона розуміла, як Іванові зараз важко.

– У Каті є лише брат. В іншому місті. Я вже подзвонив, приїде на прощанн. Чому все так? Наче Бог однією рукою дає, а другою забирає. Не впевнений, як я впораюся один із малюком? – стомлено говорив Іван, задумливо дивлячись у чашку, з давно остиглим чаєм.

– Повертайтеся додому, разом із сином. – почув Іван слова Олени і підняв голову. Декілька секунд вони дивилися один одному в очі.

– Я ж зрадив тебе… Яка ти сильна та мудра. Вибач. – Іван взщяв і поцілував теплі руки Олени.

– Давно вже вибачила. – відповіла Олена.

Через три дні після прощання з Катею Івану дозволили забрати сина. З малюком все було добре.

– На тебе дуже схожий. Ім’я вже обрали? – Запитала Олена, з ніжністю дивлячись на сплячого хлопчика.

– Катя хотіла Ярославом назвати. – відповів Іван і осікся.

– Гарне ім’я. – схвалила Олена. – А доньку Софією назвемо. – Іван здивовано глянув на Олену, що тримала руку на животику. Він і не помітив, що Олена округлилася. – Остання спроба виявилася вдалою. – Усміхнулася Олена. Іван обійняв її до себе.

Вони довго мовчки обнявшись стояли над ліжечком, у якому сопів Ярослав, і важких думок було багато, але світлих і теплих було більше.

Вам також має сподобатись...

Михайло та Ольга готувалися відзначити срібне весілля. Чоловік пообіцяв замовити ресторан і все влаштувати. До святкування залишалося кілька тижнів, жінка помітила, що чоловік дивно поводиться. – Олю, а може, ну його, це святкування? – сказав якось Михайло. – Михайле, а в чому річ? У нас немає грошей? Чи ти передумав, – кокетливо запитала вона. – Кохана я давно хотів тобі сказати одну неприємну річ. І мабуть, настав час все розповісти, – раптом сказав він і все розповів дружині. Ольга вислухала чоловіка і застигла від почутого

Настя поверталася додому. Жінка швидко піднялася до своєї квартири, зайшла в середину. – Коханий, я вдома! – гукнула вона. Через декілька секунд в коридорі зʼявився Іван. – Привіт! А ти чому так рано? – запитав він. – Вдалось владнати всі справи раніше, – пояснила Анастасія, підійшла до чоловіка, поцілувала його в щічку. – Я переодягнуся і приготую вечерю! Настя рушила у бік спальні. – Настя, не заходь туди! – несподівано сказав Іван. – Це ще чому? Ти когось там ховаєш? – усміхнулася дружина. Анастасія зайшла у спальню і заціпеніла від побаченої картини

Вероніка поїхала до бабусі в село. Їхала своєю новою машиною! Вона під’їхала до будинку, посигналила. Вийшла її бабуся Марина. – Вероніко, дівчинко моя! – обійняла та внучку. – Бабусю, подивися яка краса! – показала дівчина свою машину. – Бачиш? Мама з татом подарували мені на двадцятиріччя! – Бачу, чого ж не бачу, – чомусь сумно сказала старенька. – Бабусю, а Андрій тут? – запитала Вероніка за свого друга. – Тут, але не ходи до нього, – відповіла баба Марина і важко зітхнула. – Чому?! – здивувалася дівчина. – Ми з ним теж давно не бачилися… Вона помчала до сусідського будинку, де жив Андрій. Вероніка відкрила хвіртку, й остовпіла, не вірячи своїм очам

Віра сиділа на дивані і думала про щось своє. Пролунав телефонний дзвінок. – Віро? Це Олег. Я знаю, що не повинен тебе турбувати, але мені треба поговорити. Це дуже важливо. Приїжджай. Моя адреса…, – раптом сказав у слухавці колишній чоловік Віри Олег. Віра довго думала, що могло Олегу знадобитися від неї. – Двадцять років не з’являвся, а тут намалювався, – думала жінка. Проте цікавість взяла гору, і наступного дня вона вже піднімалася сходами старого будинку де жив Олег. Але Віра навіть здогадатися не могла, навіщо колишній чоловік покликав її до себе