Життєві історії

Віра збирала речі у сумки, щось наспівуючи собі під ніс. Пролунав телефонний дзвінок. – Привіт кохана, як ти там? – запитав Іван. – Привіт. Сьогодні мене виписали. Якраз хотіла тобі дзвонити, щоб ти приїхав, забрав мене додому, – повідомила Віра радісну звістку. – Вибач, не вийде. Мене в рейс відправляють, – сумно промовив Іван. – Викличи таксі. – Добре, – погодилася дружина. – Ну все, буду вдома подзвоню. Віра швидко зібралася, викликала таксі і за годину вже була біля своєї квартири. Жінка відкрила двері своїм ключем, зайшла в коридор і застигла від побаченого

Віра зайшла до своєї квартири і не впізнала її. Все здавалося чужим. Ні, не чужим. Речі, меблі – все було її, але якесь інакше. Або не так. У всьому відчувалося присутність чужої людини. Якесь пережиття охопило Віру. 

«Зателефонувати до чоловіка? Але він поїхав у рейс. Дзвонити йому й так небажано, а вже через надумані передчуття взагалі не варто», – подумала Віра.

Вона майже місяць лежала на збереженні, відпустили додому на тиждень. А потім сказали готуватися до народження малюка.

Хвилювання не минали, Віра набрала номер телефону сестри.

– Надю, уявляєш, я зараз зайшла додому, – Віра замовкла, підбираючи слова.

– Що там у тебе? – тривожно спитала Надія.

– Таке відчуття, що у квартирі хтось був чужий.

– Викликай дільничого, – вигукнула в слухавку сестра.

– Ні, Надю, це не те. Саме навпаки. У квартирі прибрано так, що вона блищить вся, – нарешті Віра знайшлася як пояснити. – Наче кожну річ підняли, помили, протерли і поставили ідеально правильно. Іван цього зробити не міг. Він тарілку за собою не миє, а ополіскує просто. Не міг він так помити квартиру.

– Значить, завів собі коханку. Жив із нею, поки ти в палаті була. Ось вона й прибрала сліди своєї присутності. А я тобі казала, не треба було ріднитися з цією родиною. Але в тебе ж кохання, – почала лекцію Надія.

– Надя, не починай, – Віра майже плакала, але вже була згодна з сестрою. І більше умовляючи себе, ніж її, додала: – Іван любить мене.

– Любить. Усі вони такі. Щойно дружина з дому, чоловік – до коханки, – не заспокоювалася сестра.

Віра розплакалася та відключила телефон.

Чоловік дійсно не відрізнявся особливою акуратністю, цю слабкість Віра прощала йому. Взагалі їх сімейне життя  почалося зі сварки. Свекруха була проти їхнього шлюбу, говорила синові, що якщо Іван одружується з Вірою, то він більше не син їй.

Справа в тому, що Віра з багатодітної, не зовсім благополучної родини. І батько, і матір полюбляли погульбанити. П’ять дочок, бувало, виживали як могли. Але всі сестри виросли, здобули професії, працювали. Старші вже були одружені, сім’ї у них були цілком благополучні. Але слава по селу все одно була погана. Ось майбутня свекруха і не дозволяла синові одружитися з Віри.

Тоді Віра з Іваном одружилися та поїхали з села до міста. Допомогли трохи сестри Віри. Спочатку винаймали житло, а потім купили в іпотеку цю крихітну квартирку на околиці міста. Були дуже щасливі. Чекали на народження дитини. Зі свекрухою не підтримували жодного зв’язку.

Зателефонував Іван:

– Вірочка, ти вже вдома? Вибач, терміново в рейс відправили. Там продукти у холодильнику, їж. Я післязавтра приїду. А що з твоїм голосом? Втомилася? Ну, полежи. Не напружуйся. Я скоро буду вдома. Люблю сумую.

Телефоном розбиратися Віра не хотіла. Тільки лягла, дзвонить старша сестра Тетяна:

– Вірочка, як ти? Мені тут Надя зателефонувала. Знаєш що, не квапся з рішенням. Ось приїде Іван і поговориш. Може, він викликав клінінг. А ви тут із Надією нафантазували.

– Таню, який клінінг. У нас на клінінг грошей немає, все іпотека забирає.

– Все одно, не квапся. Ось приїде Іван – пояснить.

Два дні Віра переживала – чи речі збирати і готується до розлучення, чи все-таки почекати, що скаже чоловік. Вона вже уявляла себе самотньою матір’ю. Як вона повернеться до своїх батьків, а ті її дорікатимуть і посміюватимуться.

Двері відчинилися, зайшов чоловік з оберемком польових квітів. Віра заплакала.

– Що сталося, – захвилювався Іван. – Ти не любиш таких квітів? Хтось тебе образив? У тебе щось негаразд? Що сталося, не мовчи. Швидку викликати?

Віра схлипуючи, нарешті промовила:

– Скажи, хто у квартирі прибирав? Коханка? Мені час речі збирати? Я тобі не пара?

Іван засміявся:

– Фантазерка, ти моя. Зараз почекай. Все поясню, тільки подзвоню.

Іван набрав номер і коротко сказав:

– Приїжджай до нас.

За півгодини до квартири зайшла свекруха:

– Віра, ти пробач мені. Я була не права. Знаю, що вам зараз тяжко, приїхала допомогти вам.

Вам також має сподобатись...

В Славка не стало матері. Чоловік важко переживав втрату найріднішої людини. – Славко, треба вирішити, у що одягнути Ніну Вікторівну? – запитала у нього дружини. – Може сходиш у квартиру матері і щось підбереш? – Добре, – погодився він. Вперше за довгий час Славко увійшов до квартири матері. Сльози виступили на очі, але Славко мав вибрати одяг для прощання. Чоловік підійшов до шафи матері, відкрив одну з шухляд і почав перебирати одяг. Раптом, на дні шухляди він помітив якийсь лист. – Що це? – здивувався він. Славко обережно відкрив конверт, прочитав лист і заціпенів від прочитаного

Марина з Ігорем пили чай, раптом на кухню зайшла мама Ігоря, Віра Василівна. – О, мамо, як ти тихо зайшла…, – здивувався син. – Добрий вечір! Так у вас двері відкриті були! – сказала Віра Василівна. – Я до чаю вам варення з смородини принесла! – Варення – це добре, дякую! – люб’язно відповіла свекрусі Марина. – У нас смажена курочка є, їсти будете? – Дякую, Марино нічого не треба. Я тут це, дещо сказати прийшла…. Я виходу заміж! – несподівано оголосила Віра Василівна. – Як заміж, мамо!? За кого?! – Ігор з Мариною здивовано переглядалися між собою, не розуміючи, що відбувається

Поліна прийшла додому пізно. Вона зайшла на подвірʼя й одразу зрозуміла – у них гості! З хати чулась гучна розмова. – І хто ж це так пізно до нас вирішив навідатися? – здивовано подумала Поліна й нерішуче зайшла в хату. – А от наша Полінка прийшла, – зустріла її на порозі мати. Поліна глянула, а за столом їхній сусід Павло сидить із сином. Чай пʼє… Вона привіталася. – Сідай, Поліно, – сказала мати. – Чаю попий, і з Павлом поговоріть. Він до тебе має важливу розмову, дочко… – Яку ще розмову? – Поліна стояла й не розуміла, що відбувається

Ілля закрив поштову скриньку, зітхнув, і знову вийшов на вулицю. Ключа від квартири там не було… Хлопець сів на лавці біля підʼїзду. – Може до Володьки піти, он вікно світиться? – подумав він. – Ілля, ти що так пізно на вулиці робиш?! – раптом почувся голос його батька. Ілля аж стрепенувся від несподіванки. – Ой, тату, як добре, що ти прийшов! – вигукнув він. – Розумієш, я Лізі ключ свій віддав, а її все нема… Раптом до під’їзду під’їхала машина. З машини вийшла сестра Іллі – Ліза. Батько глянув на машину й оторопів від побаченого