Життєві історії

Марина готувала обід на кухні, коли почула вигуки на подвір’ї. – Дядько Іван! Вам знову лист! Марія вибігла на двір і побачила листоношу Катерину. – Який ще лист? – запитала вона. – Ой, тітка Марія, це ви? – здивувалася Катерина. – А дядько Іван вдома? – Немає його. Що за лист? – перпитала Марія. – Не знаю, – знизала плечима листоноша. – Я вам його залишу. Марія забрала лист і швидко повернулася в будинок. Жіноча цікавість взяла гору і Марія вирішила відкрити його, прочитали його і застигли від прочитаного

Іван одразу відчув, що на цей раз дочка Ірина приїхала до них не просто так. Судячи з її хитренького і в той же час рішучого обличчя, вона з’явилася до рідного дому з якоюсь конкретною ціллю.

Останні півроку донька акуратно та цілеспрямовано просувала одну й ту саму тему – переїзд батьків до міста на постійне місце проживання. Іван заперечцвав доньці, а ось Марія почала потихеньку піддаватися. Вона раз у раз підтакувала доньці, киваючи при цьому на чоловіка і кажучи: “Як Іван скаже, так і буде”.

Але цього разу в Івана після приїзду дочки всередині щось тьохнуло. Бо побачив він вже майже згодні очі Марії, коли вони з дочкою, усамітнившись, перешіптувалися по кутках.

Перед обідом Іван сходив у справах у сільраду – поклопотатись щодо дров на зиму, а повертаючись, раптом почув із відкритого вікна своєї веранди, як Ірина обробляє матір.

– Мамо, Вадим вам уже давно квартиру придивився, залишилася тільки татова згода. І якщо ти повністю згодна переїхати, я сьогодні ж серйозно з ним поговорю.

– Іринко, дочко, я ж його характер знаю, – зітхнула тяжко мати.

– Мамо, я теж його характер знаю, – хитро простягла дочка. – І знаю, як його вмовити. Я маю секретний засіб.

– Ну-ну, – прошепотів здивовано Іван і сів під вікном у кущах малини. – Це що за секретний засіб ще такий? – Іванові було важко усвідомлювати, що він сидить і підслуховує чужу розмову, але справа назрівала неабияка, і тому будь-які методи згодяться.

– Мамо, ти ж знаєш, коли в нас тато стає добрим і поступливим?

– Коли? – здивувалася Марія.

– Як коли? Коли він «хильне» під борщик для апетитуту. А Вадим мені з собою дав – дивись що!

Іванові захотілося одразу схопитися, зазирнути у вікно, і побачити, що ж у цей час показує матері дочка. Але він вчасно схаменувся.

– Ах, ось на що, вони меневирішили взяти? – Зашепотів він. – Значить, вони на святе позарилися?.. Ну, дочко… Ну, гаразд… Що ж мені придумати? Адже точно, я як «веселий» стану то і вмовлять… Хоч додому не повертайся…

– Тож, мамо, давай накривати обід. Тато прийде, ти скажи, що треба було б зустріч з донькою відмітити. Я начебто випадково згадаю про передачку від Вадима. А потім почну розмову про головне.

– Ну, ви, жінки, підступні… – шепотів Іван, виповзаючи з малини.

Відійшовши подалі від будинку, він сів на чужу лавку і замислився.

– Привіт, дядьку Іван, – привіталася з ним листоноша Катерина, що проходила повз. – Як справи?

– Нормально, – промимрив він, потім раптом стрепенувся. – Катерино, ану, зачекай.

– Що, – кивнула Катерина і зупинилася. – Вам щось треба? Пенсія, як завжди, вісімнадцятого числа.

– Я про пенсію знаю, Катерино. Я тебе хочу запитати – пам’ятаєш, як я вам із чоловіком допоміг землю купити за безцінь? Пам’ятаєш, голову вмовив, поручився за вас, що ви сюди не просто так приїхали, а працювати? І ти сказала мені, що ви тепер мої боржники. Пам’ятаєш?

– Ну, пам’ятаю, – насторожилася листоноша. – І що?

– Настав час тобі мені борг повернути. Я тут дещо вигадав. Ти секрети можеш зберігати?

– Та що тобі треба, дядьку Іване?

– Пішли на пошту, я тобі все поясню. У тебе, сподіваюся, красивий почерк. Потрібно один лист написати.

Приблизно за півгодини Катерина вийшла з пошти сама і попрямувала до дому Івана. Зупинилася біля хвіртки і вигукнула:

– Дядько Іван! Вам знову лист!

– Який лист? – одразу з’явилося на подвір’ї Марія.

– Ой, тітка Марія, це ви? – Катерина вдала, що здивована. – А дядько Іван вдома?

– Немає його поки що. Що за лист, Катерино?

– Не знаю, – знизала плечима листоноша. – Вже п’ятий лист поспіль йому надходить. Від однієї й тієї ж людини.

– Звідки приходить?

– З міста.

– А хто пише?

– Якась Світлана. Зворотної адреси на ньому немає, лише ім’я.

– А чому я про ці листи нічого не знаю? – здивувалася Марія.

– Звідки я знаю, тітка Марія? Дядько Іван зазвичай сам за цими листами на пошту приходить. Я, напевно, неправильно роблю, що вам це говорю, але дядько Іван чомусь ці листи на пошті читає, і тут же їх викидає. А потім усміхається, і задумливий йде. Ось… Передайте йому листа, гаразд?

Катерина простягла Марії конверт і відразу швидко пішла назад на пошту.

Коли Іван з’явився на порозі будинку, дочка з дружиною зустріли його з здивованим поглядом.

– Що це у вас за вигляд? – спитав весело Іван. – Ех, зараз би борщику та з чарочкою? Ти, Іринко, випадково від чоловіка нічого не привезла?

– Тату, у нас із мамою до тебе є одне питання, – холодним тоном сказала донька.

– І в мене до вас з мамою теж є одне питання, – кивнув так само весело Іван. – Коли ми вже переїдемо до міста?

– Що? – Марія навіть застигла. – І як тобі не соромно таке в мене питати?

– А чого тут соромитися? – знизав плечима Іван. – Я так розумію, Іринка приїхала до нас знову з однією метою. Хоче нас з місця зісмикнути, так? До міста хоче нас перевезти? Якщо що, то я готовий.

– Ах, готовий він… – невдоволено сказала Марія. – Як квапиться він до Світланки своєї…

– До якої Світланки? – підняв брови Іван.

– А до тієї, яка тобі листи щотижня пише. Вже, як вона вмовляє тебе переїхати в це місто, просто читати неможливо!

– Мама! – Вигукнула тут же Ірина. – Припини! Нормально в місті живеться…

– Звичайно! – продовжила обурюватись Марія. – Тільки там Світлан цих незаміжніх ціле море. І вони готові навіть до Івана залицятися. Ти ж сама читала, як вона його по-різному в місто заманює. Чого вона йому тільки не обіцяє. Навіть каже, що згодна потім разом з ним у село переїхати, якщо йому в місті сумно стане. Яка вона душевна і поступлива! Не те, що дружина Марія!

– Прочитали, значить… – насупився Іван. – Чужого листа прочитали. Але зауважте, як вона мене в місто не кликала, а я досі з тобою, Марія. І на жодного листа їй ще не відповів.

– І коли ти тільки встиг з нею познайомитися?.. – заголосила Марія. – І коли тільки ваші шляхи доріжки перетнулися?..

— А як останній раз до дочки їздили, то на вокзалі вона мене й придивилася. Запитала адресу. Ти маєш рацію, Маріє, у місті жінки, ух, які нахабні. Тому, я до цього міста їхати не хочу. Отже, якщо ви хочете мене в місто перевезти – спочатку подумайте. А потім, що буде, то буде! Ну, що, будемо відзначити приїзд Іринки?

– Ні! – хором вигукнули  жінки.

Цього ж дня Ірина поїхала додому вечірнім автобусом. А Марія, поображалась трохи, а потім спитала:

– І все-таки, Іване, щось мені все це підозріло. Насправді це був лист від якоїсь Світлани чи ні?

– Думай як хочеш… – хмикнув Іван і обійняв дружину. – Головне, що тема переїзду до міста у нас закрито.

– Я так думаю, тимчасово закрита, – додала Марія.

– Ну-ну … – багатозначно промовив Іван і хитро посміхнувся. – Поживемо побачимо.

Вам також має сподобатись...

– Марійко, ти чула?! – гукнув дружину Віталій. – Моя сестра Юля в суботу відзначає ювілей. Мама дзвонила, сказала, що нас чекають у ресторані. Марія якраз годувала примхливого малюка. – Ну от, знову ці сімейні свята… – зітхнула жінка. – Віталію, ми ж домовлялися, що в найближчий рік-два нам краще посидіти вдома. Ми не можемо собі дозволити дорогі гулянки! – Так. Напевно, ти права, – буркнув Віталій. Наступного дня мати Віталія – Тетяна Семенівна, наче відчувши недобре, подзвонила синові. – Віталіку, ну що, ви з Марійкою готуєтеся?! – запитала вона в слухавку. – Завтра ж важливий день для Юлі! – Мамо, у нас не вийде, – зітхнув Віталій. Тетяна Семенівна ахнула від почутого

– Здрастуйте, Іван Петрович! – швидко сказала Настя сусідові, пробігаючи сходами. Вона запізнювалася на зустріч, але раптом різко зупинилася і співчутливо запитала: – Іван Петрович, з вами все гаразд? Літній чоловік стояв навпроти своїх дверей, дивився на ключ і мовчав

Ольга повернулася з відпустки додому. Жінка тільки-но відкрила двері в квартиру, занесла свою валізу в коридор, як раптом пролунав телефонний дзвінок. – Віктор? А йому що вже треба? – здивувалася вона, побачивши на екрані, номер колишнього чоловіка. – Привіт, – сказав Віктор, як тільки Ольга підняла слухавку. – Привіт! Щось сталося? – запитала жінка. – Мама тяжко занедужала, просить тебе прийти. Сходиш? – несподівано сказав Віктор. – Твоя мама? Хоче мене бачити? – не повірила Ольга. – Так, – підтвердив чоловік. Жінка вирішила виконати прохання колишньої свекрухи. Але Оля навіть уявити не могла, для чого свекрусі знадобилася ця зустріч 

Галина готувала вечерю, коли на кухню зайшов її чоловік. Євген тримав в руках якесь фото. – Галю, а в тебе, що дача була? – здивовано промовив він вказуючи на фото. – Була, – кивнула жінка. – А що з нею? – поцікавився Євген. – Продала, – знизала жінка плечима. – Навіщо? Зараз би влітку на дачу їздили, – засмутився чоловік. Галина тяжко зітхнула, а потім просто сказала: – Євгене, нам треба розлучитися! – В сенсі розлучитися? – округлив очі чоловік. – Чому? – Через дачу, коханий…через дачу, – несподвіано додала жінка. – А дача тут до чого? – Євген здивовано дивився на Галину, не розуміючи, що відбувається