Антон прийшов додому, посмажив собі яєчню і закип’ятив чайник.
Він заварив чашечку чаю і вже сів за стіл повечеряти, коли раптом задзвонив його телефон.
Антон глянув на екран і здивовано взяв слухавку. Дзвонив його колишній однокласник Юрко.
– Привіт, Антоне! – привітався той. – Не зайнятий?
– Та ні, – здивувався Антон. – А що таке? Щось сталося, чи що? Ми ж рідко зідзвонюємося.
– Ой, Антоне, я навіть не знаю, як тобі і сказати! Це стосується твоєї сім’ї…
– Та що ж там таке сталося?! – хлопець застиг з телефоном в руках, не розуміючи, що відбувається.
– Антон, а ти в курсі, що твої батьки діда в будинок для людей похилого віку здають? – поцікавився Юрко.
– Юрко, ти з чого це взяв?! Мій дід ще у чудовій формі… І сам кого хочеш здасть, якщо захоче!
– Не знаю, не знаю, але мати моя сказала, що вони вже всі інстанції обійшли, так що скоро ти Віктора Анатолійовича будеш у будинку для літніх людей відвідувати…
– Але як же це? І згода діда не потрібна чи що?
– Цього я не знаю… Можливо, вони його вже вмовили…
Поговоривши з Юрком, Антон подзвонив дідові… Віктор Анатолійович розповів онукові про те, що він у курей встиг у обідню перерву прибрати, у поросяток теж, і збирається сніг іти чистити…
– Уявляєш, Антоне, все валить і валить… З ранку тільки все розчистив, а в хату ледве потрапив, – розповів Віктор Анатолійович онукові.
– Діду, а здоров’я твоє як?
– Не скаржуся, Антончику… Здоровий я… Я і в санаторії нещодавно був, але їхати не хотів, чесно кажучи, батько твій вмовив.
– Не в курсі, значить, – вирішив Антон. – Цей Юрко щось переплутав напевно.
Але про всяк випадок Антон вирішив зателефонувати матері.
– Мамо, привіт… Як справи? – поцікавився він у Ніни Михайлівни.
– Все добре, синочку. Ось вирішили з батьком нарешті на одному місці осісти… Вік, розумієш.
– Молодці… На кабінетну роботу переходите?
– Точно, Антоне, батькові запропонували хорошу посаду, та й мені місце знайшлося.
– Радий за вас, мамо. Нарешті частіше бачитися почнемо.
– Це точно, Антоне, адже все дитинство ми тебе не бачили, все у відрядженнях, хоч тепер вдосталь наспілкуємося…
– Мамо, а дід там як?
– Ой, синочку, здавати він став… Забуває все постійно, боїмося з батьком як би будинок не занапастив…
– Дід? Забувати став? Вона нічого не плутає? Адже він працює ще й на пенсію його не відпускають навіть… Чекають, коли я коледж закінчу, і приїду досвід у нього переймати… А вже потім тільки обіцяли на заслужений відпочинок із почестями відправити… – задумався Антон.
– Мамо, а давно він на це заслаб? Я начебто нічого такого за ним не помічав. А, між іншим, я додому приїжджав тільки минулих вихідних.
-Синку, адже він давно вже слабий… Просто тебе не турбує, мабуть…
– Так? Отже, ви його тепер собі, мабуть, візьмете? Я правильно зрозумів? Раз йому самому в будинку жити не можна?
– Синочку, ми з татом працюємо ще … Куди нам дід? Є спеціальні заклади.
– Мамо, ви його в будинок для людей похилого віку здати вирішили? Я правильно тебе зрозумів?
– А що робити, синку? Що робити? Доведеться… Будинок його продамо! Навіщо нам будинок у селі потрібен?
– Серйозно? А я там жити збирався… І робота для мене вже є.
– Синку, не жартуй ти так! Ти – і в село?! Ми тут тобі хороше місце знайдемо, у батька зв’язки, сам знаєш… А гроші від продажу будинку нам знадобляться…
– На що знадобляться, мамо?
– Машину мені купимо, гараж, дачу придбаємо… Адже у нас ніколи дачі не було… А тепер вона нам дуже навіть знадобиться… Відпочивати будемо їздити, і ти з нами.
– Мамо, я краще до себе в село відпочивати їздитиму, точніше не так, я жити там збираюся. Ти вже вибач, але я там звик…
– Синку, я розумію, що ти там виріс… Але ж ти знаєш, що у нас з батьком було багато роботи, і ми не могли тебе виховувати…
– Знаю, мамо, знаю, що ви мене піврічного діду привезли і там залишили… Адже ви навіть у перервах між відрядженнями своїми мене не забирали…
– Ми відпочивали! Ти не уявляєш, як це важко.
– Не уявляю… Зате уявляю, як це важко одному виховувати дитину. Особливо, коли тобі самому вже п’ятдесят. Але дід впорався. І в дитбудинок мене не відправив, мамо. А міг же!
– Не перебільшуй, синку. Не перетрудився він. Врешті-решт тоді він ще добре себе почував…
– Мамо, він і у свої майже 70 років чудово почувається… Я ж бачу… Та й на роботі б за ним дивацтва помітили… Хто ж його до техніки підпустив би, якби він так вичуджувати почав, як ти кажеш?
– Синку, розмова ця марна зовсім. Ми з твоїм батьком все вирішили і незабаром дід вирушає туди, де йому забезпечать надійний догляд.
– Я тебе зрозумів, мамо. Я тебе зрозумів…
Поговоривши з матір’ю, Антон зателефонував батькові.
– Тату, ти теж згоден з тим, що діда потрібно в спеціальний заклад для людей похилого віку відправити?
– Синку, мама твоя наполягає…
– Тату, але це ж твій батько! Ти зовсім вже, чи що?! Як ти в очі йому дивитися будеш?
– Синку, він слабий дуже… Мама помилятися не може! Так що все вирішено.
– Я тебе зрозумів, батьку…
З’ясувавши точку зору батька, Антон зателефонував голові фірми, у якій дід головним механіком працював, і з’ясував у того, що Віктор Анатолійович усю техніку на фірмі тримає в ідеальному стані, і голова ним дуже задоволений, як, втім, і завжди…
– А ви нічого дивного за ним не помітили останнім часом? – про всяк випадок поцікавився у чоловіка Антон.
– За дідом твоїм? Ні, нічого… Якщо не рахувати того, що у свої роки він примудряється ніколи не брати лікарняні і все встигати! Мені б таку спритність… А ти з якою метою цікавишся?
– Та так я, просто… Ось хотів попросити вас відпустити його до мене на пів року, поки я коледж закінчую… Я тут квартиру винайняв, і сам не встигаю нічого. Ну, навчання, підробіток, дипломну роботу писати треба. Розумієте?
– Ех, ви, молодь… А хто ж буде за технікою у нас стежити?
– Ми разом приїжджатимемо на вихідні… Тож не переживайте, все встигнемо.
– Так? Тоді добре. Забирай діда…
– Велике спасибі!
Домовившись із головою, Антон знову зателефонував дідові.
– Діду, я на вихідні до тебе приїду.
– Приїжджай, Антоне, приїжджай…
– Прохання у мене до тебе є тільки… Велике!
– Слухаю, онучку…
– Діду, я тут квартиру орендував недавно… Так ось мені допомога твоя потрібна.
– Яка?
– Ну, по магазинах пройтися, поїсти приготувати.
– Що-о-о? Я ж тебе навчив всьому, давно вже!
– Діду, я не встигаю… Зрозумій! Я ж знайшов підробіток… Диплом цей ще. Але ти недовго в мене поживеш, всього пів року, а потім ми разом у село поїдемо… Погоджуйся, га? Ти ж завжди мені допомагав.
– А моя робота? А господарство?
– З головою я домовився, а за хазяйством твоїм друг мій Юрко догляне, він обіцяв… Не кидай мене, діду, будь ласка!
– Добре, добре, Антоне… Поживу я з тобою ці пів року, а потім разом додому приїдемо… Так?
– Так, діду, так.
Того ж дня Антон винайняв квартиру, бо до останнього моменту жив у гуртожитку, і переїжджати нікуди не збирався…
А у вихідні привіз до себе діда. Віктор Анатолійович оточив онука турботою та увагою, жодних дивацтв за дідом за ці півроку Антон не помітив.
Однак його батьки весь цей час щодня дзвонили і йому, і дідові і вмовляли продати будинок. Ні дід, ні онук на їхню пропозицію не погодилися.
– Синку, ти що виробляєш? Адже я домовилася вже! Діда там чекають! У цьому закладі чудові умови, – галасувала у слухавку Ніна Михайлівна.
– Антоне, мамі видніше, ти не боїшся, що дід тобі в квартирі щось зробить? Адже не розплатимося! – вторив їй Борис Вікторович.
– Батьку, я боюся, що зі своєю совістю не розплачуся, якщо погоджуся на вашу пропозицію відправити діда в будинок для людей похилого віку. Так що вибач, ми з ним скоро в село разом поїдемо. І на нього, і на мене там чекають. Розмову закінчено! І давай ми до неї більше повертатись не будемо!
– А як же ж машина для мами?
– Не знаю, тату… Втім, ви з нею добре заробляєте. Так що назбираєте швидко.
– А гараж? А дача? Мама дуже засмутиться.
– Тату, мене це не цікавить! І я тебе прошу, ви до нас не приїжджайте, будь ласка… Бачитися з вами у мене жодного бажання немає! Принаймні, у найближчому майбутньому…
Вже в червні Антон легко захистив свій диплом, а в липні разом із дідом повернувся до свого рідного села…
…Минуло 20 років. Віктор Анатолійович зберіг здоровий ґлузд, і все чудово пам’ятає… Навіть на роботу іноді ще ходить онуку допомагати, який його місце зайняв, коли він на пенсію вийшов.
Він же допомагає йому правнуків виховувати. Хороші діти в Антона ростуть, спритні тільки дуже. Але прадіда вони чудово слухаються. І його казки із задоволенням слухають, поки дружина Антона Марійка домашніми справами займається. Тож Віктор Анатолійович цілком щасливий на пенсії, і дуже навіть зайнятий.
Нещодавно йому дзвонив син. Його відправили на пенсію, здоров’я почало підводити, щось із пам’яттю коїться негаразд.
Ніна пропонує йому решту життя в спеціальному закладі провести. А йому не хочеться…
Так от, Борис Вікторович цікавився, чи міг би він разом з батьком і сином тепер жити?
Віктор Анатолійович не проти, залишилося тільки Антона вмовити.
– Вмовлю, вмовлю! – думав Віктор Анатолійович. – Хоч Антон на батька ображений за щось. За що тільки? Не зрозумію. Мабуть, через те, що вони його маленького не виховували. Але нічого, він мене любить дуже і поважає, так що відмовити не зможе!
