Життєві історії

– Надю, ти допомагати збираєшся? – гукнула Ліда до доньки, зайшовши в будинок. Надія мовчала. Ліда зайшла в кімнату до Наді і помітила, що та збирає сумку. – А ти це куди? – здивувалася мати. – До Марини до міста поїду, на день народження, – усміхнулася Надя. – Ага, до Марини значить, ну-ну, – Лідія Іванівна поправила хустку на голові. – Я ненадовго, мамо, приїду і допоможу тобі, – ніби виправдовуючись, додала Надя.  Ага…, – прошепотіла Ліда, і вже голосніше, додала. – Доню, я все знаю! – Мамо, ти це про що? – Надя здивовано дивилася на матір, нічого не розуміючи

Мати мовчки дивилася, як Надя складала сумку. Зібралася все-таки!

Надя шепотіла собі під ніс щось, мабуть, щоб не забути. Взяла ложку та пластикову чашку. Потім банку з розчинною кавою. Побачивши, що мати спостерігає за нею, буркнула не дивлячись, кудись убік,

– До Марини до міста поїду, на день народження. Залишуся в неї на пару днів, хочу відволіктися.

– Ага, до Марини значить, ну-ну, – Лідія Іванівна поправила хустку на голові – в город вийти хотіла, та затрималась у хаті. От і побачила, як Надя збирається.

– Я ненадовго, мамо, приїду і допоможу тобі, ти ж знаєш, я спритна, – ніби виправдовуючись, трохи хрипко від хвилювання, додала Надя.

– Ти б ось що, доню, ти б краще б…

– Що, мамо, краще, ти про грядки? Так я ж тобі кажу – приїду і миттю все прополю, кажу ж, я спритна, мамо, – Надя посміхнулася, але усмішка в неї вийшла якась несправжня. Очі не посміхалися.

– Бачу я, яка ти спритна, – ледве чутно прошепотіла Лідія Іванівна, і вже голосніше, щоб Надя почула, додала. – Залиш дитину!

Надя застигла від цих слів: – Мамо, ти це про що, мамо?

– Думаєш, я не розумію? Я ж бачу все! Думала, що приховаєш, думала, що мама не бачить? Залиш, Надю! Все налагодиться. Та й ми з батьком допомагатимемо. Він то хоч знає, що дитина буде?

– Відчепися, мамо, не хочу я нічого! Ми з Віктором планували інші плани, сама знаєш. І дитину ми поки що не хотіли. Тому я сама так вирішила і все це моє життя. Його батьки і так не дуже раді, м’яко кажучи, що Віктор зі мною зустрічається. Батько його Вікторові так і сказав – вона тобі все життя зіпсує. І між іншим, це через тебе. Так що я не хочу нікому псувати життя! – Надя різко застебнула блискавку на сумці і вийшла, гучно закривши двері.

– Ось так ось! – Лідія Іванівна сумно склала руки на колінах. – Ну не бігти ж тепер до Віті, щоб він її зупинив. Надя їй цього в життя не пробачить. Чоловіку Василю теж не розповіси, вони з батьком Віктора Миколою давно вже знатися не хочуть, вже років двадцять минуло. Микола з Василем сильно посварилися, коли він з служби повернувся, за те, що Ліда за нього вийшла заміж, не дочекалася Миколи, як обіцяла. Осоромила на все село!

Ліді всього сімнадцять було, коли Миколу покликали на службу. Молода була, не розумна, а Микола старший, високий, гарний. Їй і здалося, що вона його теж кохає. Микола кохав її, повернуся говорив – відразу одружимося. А Ліда його не дочекалася, Василя зустріла і раптом закохалася по-справжньому. У невидного та не статного Василя.

Ліда Миколі чесно все написала, що дівчинка зовсім була, себе ще не розуміла. Що Василя любить, заміж за нього збирається. Ось Микола і не вибачив її за це, та й Надю тепер Микола не злюбив, для нього вона – дочка зрадниці. Ось справи які!

Лідія зібралася, сукню нову одягла і пішла в магазин до Наталі, вирішила поговорити з нею. По-жіночому, може вона зрозуміє, тоді вони може і чоловіків своїх помирять. Скільки ж можна ображатися, вже діти виросли.

Наталя – дружина Миколи, він тоді швидко одружився, всі думали – щоб поквитатися з Лідою. А насправді, схоже, кохання у них. І син Віктор у них хлопець добрий.

– Ти чого, Лідо, прийшла сьогодні? Хліб он черствий – завтра буде, молочку всю розібрали, – Наталя з Лідою завжди нормально спілкувалися, але тільки на абстрактні теми. Про погоду, новини. А тут раптом Наталя до неї нахилилася. – Лідо, не знаєш, що у наших сталося? Вітя мій помчав кудись, наче твою Надю наздоганяти поїхав. А батько йому каже: – Біжи, біжи, не ту дівчину вибрав, я ж тобі казав, це в них у роду – бігати. Наче нема дівчат інших, соромити мене надумав. Так він на батька: – Ти про Надю так не кажи! – І помчав.

Лідія Іванівна в душі перехрестилася: – Слава тобі Господи, може, все тепер уналагодиться! А Наталі не зізналася, хай самі розуміються.

Через місяць все село на весіллі Віктора та Наді гуляло. Василь і Микола спочатку косилися один на одного. А потім після чергового тосту трохи заспокоїлися  і начебто розмовляли.

– Ти дивись, якщо твоїй Наді набридне, і Вітю образить, нарікай на себе, – заявив Микола.

– Ти краще за своїм сином дивися, бач, мало не наробили справ, теж мені, чоловік твій Віктор! – одразу відповів Василь.

– Ей, тихо там, вам онуків незабаром виховувати, а ви все сваритеся! – заспокоювала їх Наталя.

А наприкінці вечора Микола Ліду на танець запросив: -Ти, Лідо, не ображайся, адже я гарячий, образа очі застелила. А потім вже й миритися не було як. А я ж Наталю свою люблю, життя то воно за нас все розсудило, значить так і має бути! – сказав їй Микола, а потім сміявся від своїх думок, – Ну а Вітя за мене все ж таки поквитався, забрав за дружину дочку твою. Та ще й помирив нас!

Тепер Василь і Микола друзі – не розлий вода. Онука Андрійка разом виховують, допомагають дітям, поки ті вчаться, працюють, та свої плани втілюють.

Вам також має сподобатись...

Чоловік Ганни Сашко поїхав у рейс. Жінка вирішила заскочити в перукарню. – Ганно, слухай, – раптом почала знайома перукарка. – А чого це мені сказали, що твого Сашка син шукає? Сашко поїхав, залишив його, а цей хлопчина до вас приїхав… Ганна побіліла. – Ганно? – перукарка знизила плечима. – Я думала, ти знаєш… – Я потім зайду, – Ганна побігла додому. Тепер їй стало зрозуміло, чому чоловік був такий сумний. Виявляється, він має сина… – Вибачте, ви з якої квартири? – раптом почула Ганна. Біля дверей підʼїзду стояв хлопець. Вона раптом зрозуміла хто це. Ганна не знала, що робити

Віктор повернувся з роботи пізно. – Ну що, вклала нашого хлопчика? – запитав він дружину Юлю. – Він не плакав більше? А їв добре? – Ні, не плакав, навпаки! – сказала Юля. – Ми чекали, коли наш тато з роботи прийде. Але Сашко почав позіхати і я його вклала спати… Вітю ходімо я тебе погодую! Іди мий руки, я борщик розігрію… – Добре, Юлечко, йду, – посміхнувся Віктор. Одружені вони були дванадцять років, але своїх дітей народити не вдалося. Три роки тому вони всиновили зовсім маленького Сашка. Якось Юля почула вночі дивні звуки з кімнати сина. Вона відкрила двері й застигла від несподіванки

Ганна Сергіївна читала книжку, як раптом пролунав дзвінок у двері. Жінка аж стрепенулася і поправила окуляри. Дзвінок повторився. Ганна Сергіївна здивовано пішла відкривати. Гостей вона не чекала. На порозі стояв молодик з букетом півонії. – Ганна Сергіївна? – запитав кур’єр. – Так, це я, – відповіла жінка. – Вам доставка, – сказав той. – Розпишіться тут… Ганна розгублено взяла букет. – Але ж від кого це?! – ахнула вона. – Має ж бути хоч якась записка? – Вибачте, мені сказали тільки доставити, – кур’єр попрямував до ліфта. Ганна Сергіївна поволі пішла на кухню й поставила квіти у вазу… А наступна неділя принесла новий сюрприз

В Олексія з Тетяною народився син Миколка. Подивитися на онука приїхали новоспечені бабусі Ганна й Світлана. – Діти, ми зі свахою хочемо вручити вам подарунок на народження онука, – сказала Ганна. Це – гроші. Не хвилюйтеся, вони в нас не останні, ми назбирали заздалегідь. Купуйте на них самі, що вам потрібне! Ми не хочемо дарувати непотрібні речі, зараз стільки всього сучасного… – Дякуємо! – сказали молоді батьки… Невдовзі вони пішли у кімнату. Свахи ж вирішили подивитися бразильський серіал. Раптом з кімнати Олексія й Тетяни почувся галас! Світлана з Ганною прислухалися й застигли від почутого