Життєві історії

Михайло з дружиною Ритою поїхали в село на оглядини будинку. Вони хотіли купити собі хату. По дорозі їм трапився місцевий старенький, який зголосився показати дорогу. – Туди, – показав пальцем дідусь на один з сільських будинків. Вони всі зайшли в ту хату. Літня господиня сиділа на стільці біля столу і щось вʼязала. – Хто там ще прийшов? – запитала вона. – Я, – відповів дідусь. – Зустрічай-но, Ганно, гостей! – Яких ще гостей? – невдоволено перепитала господиня. – А ти сама глянь! – сказав дід і увімкнув світло. Михайло, як глянув на стіни хати, то так і оторопів від побаченого

Михайло впевнено їхав машиною по асфальтованій дорозі, яка пролягала через безкраї поля, засіяні соняшниками.

– Подивися, яка краса, – звернувся він до дружини, яка їхала, дивлячись в карту. – Нескінченна краса! Рито, дивись, говорю, які поля! Що ти там все у цій карті видивляєшся?

– Мені здається, ми їдемо не в той бік, – пробурмотіла дружина у відповідь. – Ти впевнений, що ти пам’ятаєш дорогу?

– Сто відсотків, – хмикнув чоловік. – Незабаром праворуч з’явиться село Петрівка, з церквою. А потім буде й Миколаївка. Я у дитинстві тут часто їздив. На автобусі. Тож скоро ми будемо на місці.

Михайло з Ритою їхали, щоб оглянути будиночок в селі. Колись вони самі жили на околиці міста, у приватному будинку.

Але одного разу їхня ділянка потрапила під знесення, у зв’язку з будівництвом дороги. На гроші, які їм виплатили за ділянку, вони купили квартиру у місті, але через рік проживання у ній зрозуміли, що так жити не можуть.

Аж надто душно жити в кам’яних джунглях. Добре ще взимку, ще можна терпіти, але влітку… У людей, які звикли жити у своєму будинку, влітку руки самі просяться покопатися в землі, і душа вимагає роздолля…

І ось нещодавно вони зважилися, і через інтернет знайшли в селі підходящий будиночок, який можна використовувати як дачу. І ще, як приємний бонус, у тому ж селі колись жили бабуся з дідусем Михайла.

Кілька разів він там був усе літо. Але потім стареньких не стало, а потім і батьків Михайла, і на цьому зв’язок із цими місцями обірвався…

– І де ж твоє обіцяне село з церквою? – нервово, через якийсь час запитала Рита у чоловіка, коли праворуч з’явилися лісосмуги. – На вказівнику написано Оленівка. Але її тут не повинно бути! Ми заблукали, Мишку!

– Не може такого бути… – душі в Михайла теж з’явилися сумніви. – Може, я на останньому перехресті не туди звернув?

Він натиснув на гальма, і машина зупинилася.

– Невже, доведеться повертатися до роздоріжжя? Може, тут є якась ґрунтова дорога, якою можна зрізати шлях?

– Дивись, он якась людина! – Рита показала пальцем на дідуся, який щойно вийшов з невеликої лісосмуги. – Давай у нього спитаємо. Він же ж, мабуть, місцевий.

– Давай, – погодився Михайло, і вийшов з машини.

Дід ніби відчув, що людина біля автомобіля чекає саме на нього, тож додав ходу. Вій вийшов на асфальт, підійшов і з усмішкою сказав:

– Добрий день. Я дивлюся, ви з дружиною заблукали?

– Доброго дня, – кивнув Михайло. – Так, заблукали ми трохи. Не підкажете, село Миколаївка в якому боці знаходиться?

– Миколаївка? – дід здивовано підвів брови. – Так ви ж не в той бік їдете, любі мої! Миколаївка, вона он аж де знаходиться!

Дід показав рукою кудись праворуч.

– Вона далеко звідси. Промахнулися, ви…

– А проїхати до неї навскіс якось можна? Через поле там…

– Ні, ніяк не можна. Тепер треба назад до роздоріжжя, а потім праворуч.

Поки дід говорив, він увесь час чомусь якось дивно дивився на Михайла, ніби намагався в ньому впізнати когось.

– А чого це ви в Миколаївку так поспішайте? До рідні, чи що? Там же ж село занедбане…

– Не до рідні, – похитав головою Михайло. – Раніше там мої бабуся з дідусем жили, але це було давно. Ми там хату хочемо купити під дачу.

– Стривай-но, – зацікавився дід. – Коли там твої старі жили?

– Зараз скажу… – Михайло замислився. – Мені зараз шістдесят, отже, п’ятдесят років минуло, як їх не стало. А двадцять років тому моїх батьків не стало. Тож рідні у мене в цих краях, напевно, вже немає.

– Дивно, – дід не зводив з Михайла уважного погляду. – Я ось на тебе дивлюся, і ніби обличчя мені знайоме. А в нашому селі, – дід кивнув кудись убік. – У тебе родичів не було?

– У якому у вашому?

– В Оленівці.

– Ні. Я вперше про це село сьогодні дізнався. Коли на вказівнику прочитав її назву.

– А як твоє прізвище, любий? – спитав раптом дід.

– Юхименко я. Михайло.

– А у Миколаївці у тебе родичі були по чиїй лінії? По батьковій, чи материній?

– По маминій.

– А як її дівоче прізвище було?

– Макаренко.

– Макаренко?! – дід радісно посміхнувся. – Значить, твій дід Макаренко був. А звали його як?

– Михайло. Як і мене.

– Та ти що? Ану, скажи, у твого діда Макаренка сестри були?

– Сестри? – Михайло невпевнено знизав плечима. – Начебто була одна… Але я ж кажу, стільки років минуло. Дідові, коли його не стало, було сімдесят. Значить, і його сестра теж, мабуть, той… Немає її вже.

– А ви, значить, хату хочете купити? – дід хитро глянув на Михайла. – А давайте, я вам у нашому селі один будинок покажу. Його хазяйка начебто хоче будинок продавати. Не дорого. А будинок ще міцний.

– Не дорого, кажете? – Михайло замислився. – І далеко село?

– За десять хвилин долетимо на твоїй ластівці. Поїхали?

– Ну поїхали…

Михайло відкрив машину з боку, де сиділа дружина, і попросив:

– Рито, пересядь, будь ласка, назад.

– Навіщо? – не зрозуміла дружина.

– Заїдемо в Оленівку. Дідусь буде мені дорогу показувати.

– А навіщо нам туди їхати?

– Є хороша пропозиція. Подивимося там один будинок, якщо вже заблукали.

За хвилину вони вже мчали дорогою, і попереду зʼявилося село.

– А що це за жінка, яка будинок продає? – поцікавився у діда Михайло. – Вона що хоче в місто переїжджати? До дітей?

– Немає в неї нікого, – відповів дід. – Ні дітей, ні родичів.

– І де ж вона тоді житиме? На гроші, які вона виручить, квартири не купиш.

– А ми зараз разом з вами у неї про це і спитаємо.

– А ви їй хто? – не вгавав Михайло.

– Я? Сусід. Ганна жінка вже у роках, ось я їй і допомагаю чим можу. Хоч я сам не молодий, але ноги в мене ще бігають. Он, у лісок сьогодні сходив, перевірити – гриби є, чи ні. Виявилося, ще рано.

Вони заїхали в село, дід пожвавішав і показав пальцем на один із будинків:

– Туди.

Коли вони увійшли до хати, в ній була напівтемрява. Літня господиня сиділа на стільці біля столу, спиною до входу, і в цій напівтемряві вона щось в’язала.

Почувши, що відчинилися двері, жінка не обертаючись запитала:

– Хто там прийшов?

– Я, – відповів дід. – Ти, цей, Ганно, той… Зустрічай, давай, гостей!

– Яких ще гостей? – невдоволено перепитала господиня, не відволікаючись від вʼязання.

– Родича свого, Михайла Макаренка, зустрічай. Із дружиною.

Бабуся застигла від почутого і раптом строго запитала:

– Іване, ти що, сьогодні гульбанив, чи що?

– А ти обернися, і сама подивись. Я світло у тебе ввімкну.

Дід намацав на стіні старовинний вимикач, клацнув ним, і Михайло оторопів. Усі стіни цієї хати були в старовинних фотографіях, серед яких він миттю побачив фото своїх бабусі з дідусем!

Бабуся Ганна, обернувшись і побачивши Михайла, застигла.

– Господи… – тільки й сказала вона. – Вилитий дядько Мишко. Звідки ж ти, прийшов до мене, рідненький? Невже звідти?

Вона зробила крок уперед і обняла свого незнайомого їй до сьогодні племінника.

А через п’ять хвилин вона, задерикувато, майже як молода, сміялася і розповідала про те, як нещодавно мріяла продати свій будинок і попроситися в місті в якийсь будинок для людей похилого віку.

Але тепер вона нікому цей будинок не продасть, бо Михайло з дружиною, вона так сподівається, приїжджатимуть сюди на все літо, як на дачу!

І Михайло з Ритою, звичайно ж, із її пропозицією радісно погодилися!

Вам також має сподобатись...

Олег Михайлович зібрався вийти на подвірʼя, щоб нагодувати в сараї поросяток, як раптом задзвенів його телефон. Дзвонив син Петро. Олег Михайлович взяв слухавку. Олена Іванівна, його дружина напружилася і почала прислухатися до розмови. – Привіт тобі від Петра, – поклавши слухавку, сказав старий дружині. – Син наш придумав тут дещо… – Господи, що ж там вже таке сталося?! – сплеснула руками Олена Іванівна. – Та нічого такого, – відповів Олег Михайлович. – Гості у на будуть. – Які ще гості? – Олена Іванівна дивилася на чоловіка не розуміючи, що відбувається

У Миколи оселилася сестра його тещі, Вікторія Федорівна. Її син не хотів жити з матірʼю, і Микола з дружиною вирішили прихистити стареньку. – Миколо, нам треба обговорити одне питання, – якось підійшла до зятя своєї сестри Вікторія Федорівна. – Це стосується мого сина Петра. Микола скривився, Петра він не любив і чути про нього не хотів. Але вигляд у Вікторії Федорівни був дуже таємничий. – Миколо, у мене дещо є… З цими словами Вікторія Федорівна полізла в свою валізу, дістала якийсь згорток і простягнула Миколі. Чоловік здивовано розгорнув його і остовпів від побаченого

Катерина готувала на кухні вечерю, коли у двері подзвонили. – Доставка, – почула Катерина за дверима і відчинила їх нічого не підозрюючи. Вранці вона зробила замовлення в інтернет-магазині та чекала на свою покупку. Сходовий майданчик перед квартирою був заставлений коробками. Речі були всюди, коробки стояли одна на іншій вже вище за людський зріст. Катя розгубилася, почувши щось недобре. – Невже я щось наплутала і замовила вміст усього кошика в інтернет-магазині, а не чобітки та сукню, – захвилювалася вона. Раптом з поміж коробок визирнула якась постать. Катерина придивилася до неї і застигла від побаченого

Славко повернувся з роботи, і вирішив посмажити собі яєчню. Раптом пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила дружина Світлана. – Привіт, кохана! – радісно вигукнув чоловік. – Ти коли будеш? – Славко, я тобі маю дещо сказати! – одразу почала дружина, і на хвилину зупинилася, збираючись з думками. – Я йду від тебе! На розлучення подам сама! Славко повільно опустився на стілець. – Йдеш? Як йдеш? Чому? – здивовано промовив чоловік, нічого не розуміючи