У коридорі пологового будинку сиділи дві жінки.
Одна з них була, Наталка доглянута, сильна жінка, а ось друга зовсім ще дівчисько, зі зляканими очима.
– Ти ось, що, Поліно, – умовляла Наталка співрозмовницю. – Ти головне не бійся! Не ти перша, не ти остання. Те, що воно страшно тобі, зрозуміло, але ти головне про малюка думай! В руки себе візьми і вперед!
Поліна схлипнула.
– Ой, тітко Наталю, важко! Сил прямо немає!
– Так ще б пак! Не лоскотно, це точно! Але нічого, скоро маленький народиться, обіймеш і забудеш про все. Це особисто мною вже двічі перевірено, зараз ось третій…
Увечері того ж дня Поліна народила прекрасного, здорового хлопчика, але брати його на руки відмовилася, чим чимало здивувала жінок які лежали з нею в палаті.
Особливо була здивована Наталя.
З нею Поліна була більш відверта, розповідала їй про своє нелегке життя, про дитбудинок, де виховувалась з двох років, про своє перше кохання, від якого власне і з’явився на світ її малюк.
Поліні тільки нещодавно виповнилося 18 років і треба сказати, що до дорослого життя вона була зовсім не готова.
Житло, як сироті, їй не дали, бо був будинок у якомусь глухому селі, де Поліна була прописана.
Зараз Поліна винаймала кімнату в якоїсь бабусі. Про неї Поліна не говорила, сказала лише, що бабуся ця не в захваті від появи в її квартирі малюка.
Тато дитини від Поліни і сина відмовився відразу, ще тоді коли вона тільки-но дізналася про свою вагітність, але до пологів Поліна жодного разу не обмовилася про те, що хоче відмовитися від малюка, навпаки вона намагалася планувати щось на своє життя та життя свого майбутнього малюка.
Тепер Наталка ніяк не могла зрозуміти, що ж сталося?
Чому молода жінка так різко змінила свою думку?
Говорити з кимось Поліна відмовлялася, вона лежала обличчям до стіни і майже не ворушилась.
Як би там не було, але Наталя вирішила, що б там не було поговорити з нею.
Правда зараз вона це зробити ніяк не могла, бо сама, щойно народила свою третю дочку і почувала себе поки не дуже добре.
Наступного дня, дочекавшись моменту, коли вони з Поліною залишилися в палаті одні, Наталя підійшла до неї і сіла на край ліжка.
– Полінко, чуєш, Полю? Що трапилося? Чому від сина відмовлятися зібралася? Коли це ти таку нісенітницю надумала?
Поліна почала тихенько схлипувати, але до Наталі не повернулася.
Наталя зітхнула.
– Ну от що, – сказала Наталя серйозним тоном. – Ти звичайно можеш лежати і переживати, це не заборонено. Тільки ось дитя твоє тут нідочого! Він тільки-но на цей світ з’явився, а його вже батько зрадив! І мало того… Зараз ще й мати зраджує! Ну, і як ти думаєш? Як йому?
Плач став сильнішим, але Поліна так і не повернулася.
Наталка встала з ліжка.
– Ага, лежи! Лежи! Плач, скаржся сама собі на свою гірку долю! Тільки знай! Йому, синочку твоєму, куди гірше! Він не винен, що в нього мама з татом такі недолугі й нерозумні!
Наталя пішла у бік свого ліжка, але тут Поліна подала голос.
– Мені бабуся зателефонувала, ну та у якої я кімнату винаймала, – крізь сльози сказала Поліна. – Сказала, щоб я не сміла з дитиною повертатися… А в мене грошей зовсім мало… На інше житло не вистачить… Ну куди я з ним, тітко Наталю? Куди? На вулицю хіба, що… Я його і годувати відмовилася тому, що переживаю, що він до мене звикне, а я до нього… Я його потім віддати не зможу… А навіщо маленькому таке життя? Правильно ви сказали, недолуга я!
Наталя знову підійшла до Полини.
– Тобі, що зовсім іти нікуди? А той будинок що? Ну, про який ти розповідала… Зовсім ніякий?
Поліна подивилася заплаканими очима на Наталю.
– Зовсім, – Поліна знову заплакала. – Не можу я … Розумієте, тітко Наталю? Не можу… Не куди мені його…
Тут у палату зайшли жінки і Поліна замовкла.
Весь вечір Наталя думала, як бути.
Їй до сліз було шкода Поліну та її малюка.
Вона й сама не знала чому так перейнялася до долі цієї дівчинки, але факт залишався фактом, Наталя не могла залишатися байдужою до її долі.
Вранці Наталя зателефонувала до Олександра, свого чоловіка.
– Сашко, слухай тут така справа… – невпевнено сказала вона в слухавку.
– Що трапилося?! – ахнув чоловік. – З тобою все добре?! Чи з донькою щось?
– Та ні, – заспокоїла чоловіка Наталя. – З нами все гаразд, тут в іншому справа …
– Ну слава Богу! – зітхнув Сашко. – Добре кажи, що ти там ще надумала?
– Сашко, слухай! – рішуче сказала Наталя. – Тут дівчинка є, з дитбудинку… Так ось, вона сина народила, а йти їм нема куди…
Наталя затихла.
– Та кажи вже, що там у тебе таке?! – Сашко не розумів, що відбувається.
– Коханий… Може цей… Допоможемо їй якось…
На іншому кінці запала тиша.
– Слухай, Наталко, – нарешті відповів Олександр. – Ну що ти за людина? Ти навіть у пологовий будинок без пригод з’їздити не можеш!
– Ну, Сашко…
– Гаразд. Придумаю що-небудь. Передзвоню…
Наталя посміхнулася. Вона знала, що її чоловік, якщо пообіцяв, обов’язково все вирішить.
Олександр зателефонував уже через кілька годин.
– Ну нехай готується твоя молода мама до переїзду. Я тут із Степановичем поговорив, він пообіцяв будиночок якийсь знайти, а поки нехай у нас поживуть. Не збідніємо. Тільки ось що, Наталко… Ти вже будь ласка, долежи спокійно. Добре? А то, Наталю, у нас будинок не гумовий, ми більше нікого прийняти не зможемо.
Наталя засміялася.
– Слухаюсь! Буде зроблено! Люблю тебе!
Після розмови з чоловіком вона одразу побігла, щоб розповісти хорошу новину Поліні.
Та довго не могла повірити в таке диво, а потім обійняла Наталку і розплакалася.
Незабаром вона вже притискала до себе маленьку грудочку і шепотіла йому якісь лагідні слова.
Через кілька днів Наталю з Поліною виписували.
Приїхав за ними Сашко, з двома подарунками для лікарів та двома букетами для матусь.
Поліна прожила у Наталі та Олександра недовго.
Степанович, голова їхнього селища, як і обіцяв, знайшов для неї невеликий будиночок, куди Поліна переїхала з сином.
Ремонт їй допомогли зробити все ті ж Наталя та Олександр, але Поліна жодного разу не дала їм засумніватися в тому, що тоді вони зробили правильний вибір наважившись допомогти зовсім незнайомій їм жінці.
Через кілька років Поліна вийшла заміж, а Наталя та Сашко були почесними гостями на її весіллі.
Сама ж Поліна була дуже вдячна долі за те, що на її шляху трапились по-справжньому добрі люди.
Люди, які повернули їй віру в добро…
