Історії жінок

Таїса швидко одягнулася, вмилася й причесалася. Вона взяла свою сумку і вибігла з хати. Через десять хвилин жінка стояла біля воріт свого племінника Андрія. Таїса трохи постояла біля хвіртки… Нарешті вона зважилась і рішуче зайшла на подвірʼя. Таїса постукала у двері. В хаті почулися кроки і невдовзі на порозі зʼявився Андрій – син її покійного брата Миколи. – Тітко Таїсо, привіт! – здивувався він. – Що ви тут робите? Щось трапилось? – Привіт, Андрію, – сказала Таїса. – Так, трапилось… Ось тримай. Таїса дістала із сумки чорний пакет. Андрій розгорнув пакунок і застиг від побаченого

Таїса Петрівна збиралася раніше лягти спати. Завтра у неї мав бути складний день.

Піде сусідку Ліду ставити на місце! Зовсім уже знахабніла, лізе на город, і доводить, що це її земля…

Добряче перекусивши бутербродом із ковбасою та сиром, Петрівна перехрестилася. Піст іде – не можна! А якщо хочеться?

Петрівна не могла собі відмовити. Може, Господь і не помітить…

Таїса зазирнула під матрац. Лежать, рідненькі… Пачки грошей, замотані в целофановий пакет і зверху гумками для надійності перевʼязані. Лежать в ряд.

Помилувавшись на це видовище, Петрівна опустила матрац і лягла.

Тільки заплющила очі, як у кімнату хтось зайшов.

– Петрівно, збирайся, я по тебе!

Таїса розплющила очі і побачила молоду вродливу дівчину, в довгій білій сукні, з білим волоссям до пояса.

– Ти хто така?! – ахнула жінка. – Як зайшла в мій дім?!

– Я приходжу без попередження, для мене двері завжди відчинені. Ось настала і твоя черга йти зі мною.

– Тебе Ліда підіслала, зізнавайся?! Ох, я їй завтра влаштую!

– Я сама прийшла. Прийшла тебе забрати в інший світ.

– Не сміши! Жарти вирішила жартувати?

– Та які тут жарти. Вставай, і ходімо, нас вже чекають.

Дівчина підійшла ближче і взяла Петрівну за руку. Петрівна злетіла разом із дівчиною крізь стелю і дах прямо вгору…

Нічого зовсім не відчувалося, Таїса була легка, як пушинка.

Вони летіли крізь туман і хмари. Петрівна крутила головою на всі боки.

– Все, моя місія виконана. Передаю тебе далі. Мені треба працювати, план виконувати. Бо премію не отримаю…

Дівчина єхидно засміялася й зникла. Петрівна озирнулася – куди її занесло?

Довгий коридор, багато людей, всі юрмляться, шумлять.

– Хто останній? Ви з якого питання, чоловіче?

Чоловік озирнувся, і Петрівна побачила свого брата Миколу, якого давно не стало.

– Микольцю, братику, це я, Таїса! Як ти тут?!

– Доброго дня, Таїсо. А я тебе чекаю. Зараз суд буде в тебе…

– Чого це в мене суд?..

Відчинилися двері і хтось голосно гукнув:

– Таїсо Петрівно, проходьте!

Микола підштовхнув сестру, і вони зайшли в довгу кімнату, повну людей.

До неї одразу підійшли двоє хлопців. Один був у чорному одязі, інший у білому. Праворуч від неї став у білому одязі, ліворуч – у чорному.

– Ну, Таїсо Петрівно, розповідайте, з чим до нас завітали, як життя своє прожили?

У кутку кімнати стояв великий стіл, за яким сиділи гарні жінки та чоловіки. Над їхніми головами світилося синє сяйво.

Таїса Петрівна розгубилася. Чого їм усім треба від неї?

Раптом з’явився величезний екран на всю стіну і почали змінюватись кадри.

Ось вона маленька, йде з бабусею до церкви…

Ось вона вже школярка, бігає з хлопцями в дворі…

Кадри змінювались, рік за роком. Все, що було поганого і хорошого в її житті, всі її вчинки винесли на екран.

– Є що сказати у своє виправдання?

– А мені соромитися нема чого! Я життя гідно прожила!

– Добре, давайте розбиратися… Чорний, що там у тебе, розказуй.

Вперед вийшов хлопець у чорному одязі.

– Таїса прожила життя в своє задоволення. У дитинстві відлинювала від допомоги батькам, у школі любила скаржитися на однокласників, щоб вислужитися перед вчителями.

Коли вийшла заміж, стала сваритися ні за що з чоловіком. Так довела, що не стало його рано. Застав був її з іншим чоловіком. Було таке, Петрівно?

– Було… Невчасно чоловік повернувся…

– Продовжимо… Працюючи продавчинею, постійно брала гроші з каси, спихаючи нестачу на напарницю, у якої слабий син. Було таке?

– Було… Жити добре хотілося, от і викручувалась, як могла…

В цей час на екрані, як у прискореній зйомці, показувалися кадри тих років, про які йшлося, все її життя було, як на долоні.

– Батьків коли поховала, хату продала і братові ні копійки не дала, хоча мама просила поділити порівну…

Тут вийшов брат Микола:

– Таїсо, дуже образила ти мене тоді. Мені дуже потрібні були гроші на процедури слабій дружини, а ти жодної копійки не дала від моєї спадщини…

– Я вважала, що мені потрібніше. Я за мамою останнім часом доглядала, ось собі і забрала гроші.

Тут вийшла мати Таїси. Молода, вродлива… Таїса такою її не пам’ятала…

– Доню, ти чому на цвинтар до нас із батьком не ходиш? Хрести покосилися, заіржавіли, і сміття багато довкола. Порядок би навести, та нікому. І згадувати нас не згадуєш. Та й спадок я просила порівну поділити, а ти не виконала моє прохання…

– Матусю, яка ж ти молода… Памʼятники і справді я закинула ваші, все ніколи…

– Звичайно, ніколи, Таїса Петрівна зайнята чварами із сусідами, забрала частину городу і наполягає, що це її земля. А ще гроші під матрацом оберігати треба, мало що…

І ще вона вважає себе віруючою, але при цьому постійно осуджує всіх, кого знає, посту дотримується для видимості, наминаючи при цьому все, що хоче, – сказав хлопець у чорному.

– Прошу зауважити, що Таїса Петрівна дала притулок вагітній кішці, виходжувала її, а потім кошенят роздала. Хіба це не добра справа? – вступив у розмову хлопець у білому.

– Ну що ж, зараз вирішуватимемо, куди попрямує Таїса. У рай, чи в протилежну сторону… Прошу голосувати.

Таїса Петрівна заплющила очі, чекаючи на рішення…

…Розплющивши очі, вона озирнулася. Нікого. Лежить у своєму ліжку. Зиркнула на годинник – восьма ранку. Що це було? Сон, чи реальність? Адже вона справді бачила все це…

Злізла з ліжка і підняла матрац. Лежать на місці гроші. Але радощів вона вже не відчувала від них.

Розмотавши пачки, вона поділила їх на рівні частини і розклала у непрозорі пакети.

Таїса Петрівна швидко одягнулася, вмилася й причесалася.

Вона взяла свою сумку і вибігла з хати. Через десять хвилин Таїса стояла біля воріт свого племінника Андрія.

Жінка трохи постояла біля хвіртки. Нарешті вона рішуче зайшла на подвірʼя і постукала в двері.

В хаті почулися кроки і невдовзі на порозі зʼявився Андрій – син її покійного брата Миколи.

– Тітко Таїсо, привіт! – здивувався він. – Що ви тут робите? Щось трапилось у вас?

– Привіт, Андрію, – сказала Таїса. – Так, трапилося… Ось тримай.

Таїса дістала із сумки чорний пакет. Андрій розгорнув пакунок і застиг від побаченого.

Там була пачка грошей.

– Совість до мене повернулася, – продовжувала Таїса. – Я обділила твого батька у спадщині, ось візьми, ти єдиний його син, значить це все твоє. Пробач мені…

Таїса пішла далі, а Андрій так і стояв з пачкою грошей в руках, не вірячи, що все це відбувається насправді…

…Наступний будинок був її колишньої напарниці в магазині. Це на неї Таїса багато років списувала нестачу, забираючи гроші собі…

– Доброго дня, Ольго, справа у мене до тебе є…

– Проходь, Петрівно. Сталося щось?

– Ольго, це ж я тоді гроші брала з каси. Вибач мені і візьми ось…

Ольга з подивом дивилася на пакунок, який Таїса поклала на стіл.

…Після обіду Петрівна пішла на цвинтар. Прибрала сміття і бур’яни біля памʼятників рідним.

– Вибачте мені, рідненькі. Все життя гналася за хорошим життям, і стала отакою невдячною…

Зайшла і до сусідки Ліди.

– Петрівно, знову сваритися прийшла? Чого тобі нейметься?

– Ні, Лідо, я з миром. Забирай хоч половину мого городу, куди мені стільки, адже ж на той світ не заберу… От, пригощайся, яблучка такі смачні купила, згадай моїх близьких…

Увечері приїхав син із дружиною та онуком. Петрівна, як ніколи, була рада їх бачити. Накрила стіл, чого раніше не робила, бо ж заощаджувала гроші, і під матрац складала купюри.

– Синку, я назбирала трохи грошей, візьми ось, знадобляться тобі. Я раніше ніколи вам не допомагала, вважала, що мені потрібніше. І ще прошу, коли мене не стане, доглядайте памʼятник, на тому світі ображаються, виявляється, що ми не приходимо до них…

Син Таїси Петрівни не впізнавав матір. Зазвичай буркотлива, всім незадоволена… А тут прямо сама доброта!

У неділю Петрівна сходила в церкву, причастилася, сповідалася, покаялася у всіх гріхах.

І так на душі її стало добре й спокійно…

З того часу Петрівну не впізнати. Як наново народилася.

Ось тільки на блондинок з довгим волоссям поглядати підозріло почала – чи, часом, не за нею пані з’явилася…

Вам також має сподобатись...

– Привіт, дідусю! – Анатолій поклав рюкзак на поріг. – Привіт, Толік, – посміхнувся дід і почав обіймати онука. – А ти чому до нас серед тижня? – У відпустці я, діду, – Онук вмостився на старий диван. – Я у вас тут поживу тижнів зо два, добре? – Живи скільки захочеш! А що ти без нареченої своєї, – здивувався дід Іван. – Та ну її… – Толік скривився. – Ми з нею, того… Розлучилися днями. Раптом з вулиці у відчинене вікно почувся гучний дівочий голос

Марія вирішила прибрати в квартирі. Раптом пролунав дзвінок у двері. Вона нікого не чекала. Жінка здивовано пішла відкривати. На порозі стояв якийсь чоловік. Марія придивилася й ахнула. То був її колишній свекор! – Марійко, можна зайти, – запитав він. Марія здивовано впустила свекра в квартиру. Вона ледь впізнавала його. Перед нею стояв худенький, слабенький старий чоловічок. Марія посадила свекра на диван, а сама вмостилася в кріслі. – Слухаю вас, Іване Сергійовичу. – Марійко, доню, благаю! – раптом почав той. – Треба якось допомогти моєму сину Миколі. Марія застигла від несподіванки

Михайло прийшов додому пізно. Його дружина Софія весь вечір чекала його на кухні. Щойно вона почула звук вхідних дверей, то одразу побігла в коридор. – Господи, коханий, ти де був?! – ахнула вона. – І на дзвінки не відповідав. Я тут борщику наварила, але остиг вже мабуть… І тут раптом Софія помітила дещо дивне. Чоловік був якийсь сам не свій… – Присядь-но, Софійко, – нарешті сказав він. – Нам треба розлучитися. У мене дитина скоро народиться. А ти ж знаєш, як я про це мріяв… Софія сиділа й не вірила, що це все відбувається насправді

Олена поливала на балконі квіти, як раптом у двері хтось подзвонив. – Дивно, – подумала Олена. – І хто б це міг бути? Може Леся? Але вона б на телефон набрала… Олена відкрила двері і ахнула. На порозі стояв Сашко! – Оленочко, зустрічай! – радісно сказав її колишній. – Я повернувся! Можна ж мені зайти? Він сказав це так, ніби нічого й не сталося! Сашко спокійно заніс валізу в коридор і, посміхаючись, вже почав знімати своє пальто. Олена оторопіла