Історії жінок

Марії дуже захотілося рибки. Не перемороженої з магазину, а свіжої. Вона пішла базар. Якийсь чоловік розхвалював свій улов. Марія підійшла й подивилася на риб, що були в тазику. – Беріть, пані, не пошкодуєте! – сказав той. – І де ви таку впіймали? – спитала Марія. – Неподалік, – сказав чоловік і назвав річку. – Чули про таку річку? – Так я виросла біля неї в селі! – сказала Марія. – Земляки, значить? А де саме ви жили? Раптом ми з вами… – чоловік несподівано замовк. Він уважно подивився на Марію. – Це ти?! – раптом вигукнув він. Жінка не розуміла, що відбувається

Марія була рада, коли дочка оголосила, що виходить заміж. Пора. У дівках засиділася. З хлопцями зустрічалася, але до весілля справа не доходила.

Михайлу вже тридцять вісім, на десять років старший за Катю. Звичайно, розлучений. У такому віці майже всі чоловіки з минулим. Та й кому потрібен мамин синок, якому одружуватися мама не дозволяла?

Марія зустріла його насторожено, як кожна мати, яка бажає для своєї єдиної дочки щастя. Видний чоловік, симпатичний. Не сподобалося, як він оцінювально оглядав їхню невелику квартиру.

– Потрібно зробити суміщений санвузол. Буде просторіше, навіть пральна машина стане. Кухня дуже крихітна. Я об’єднав би її з кімнатою. У таких квартирах давно так роблять, – міркував Михайло, анітрохи не соромлячись.

Вона спробувала його очима подивитись на свою квартиру. Так, звісно, тільки де стільки грошей взяти? Як чоловіка не стало, жодного разу ремонт не робили.

Марія вже два роки на пенсії. Вони з дочкою недавно купили великий телевізор, новий диван. Їм не було тісно.

Вона згадала, як вони з чоловіком раділи, коли одержали квартиру зі старого фонду. До цього жили майже так само разом з його батьками.

А Михайло прийшов і розкритикував цю квартиру. Виходить, що її життя теж. Адже тут Марія прожила більшу частину свого життя. І їх із чоловіком все влаштовувало.

Міг би свою думку при собі тримати. Марія промовчала. Не перетворювати ж перше знайомство у взаємні суперечки. Але неприємний осад залишився.

Коли до весілля залишалося зовсім небагато часу, дочка обережно поцікавилася, чи не буде мати проти, якщо вони з Михайлом поживуть у неї.

– Йому не сподобалася наша квартира? Сказав, що тісно, – відповіла Марія. – Не впевнена, що це хороша ідея. Як ми тут утрьох розмістимося?

– Раніше жили якось, коли тато був живий, – не приховуючи образи, відповіла Катя.

– У нас родина була. А він чужа доросла людина, зі своїм характером та звичками. Не ображайся, Катю, але краще вам із самого початку жити окремо. Рано чи пізно виникнуть претензії. Не дай Бог, сваритися почнемо, ти його захищатимеш, і ми станемо недругами. Ми з твоїм батьком теж із батьками жили, я знаю, про що говорю. Коли цю квартиру отримали, які ми щасливі були. А що, він не має своєї квартири?

– Він її дружині та дочці залишив при розлученні.

– А чому розійшлися? Доньку без батька залишив. Не добре це, – похитала головою Марія.

– Значить, причина була, – неохоче, відповіла Катя.

– Ось як? А де зараз він живе? – не відставала Марія.

– Квартиру винаймає і збирає на перший внесок, планує взяти квартиру в кредит.

– До нас прийде, щоб жити за наш із тобою рахунок і збирати собі на квартиру? – не вгамовувалася Марія.

– Мамо, ти завжди бачиш у людях тільки погане. Він не сподобався тобі? Добре я зрозуміла. Ми житимемо окремо, – насупилася дочка.

– У мене досвіду більше, аніж у тебе. Ти довірлива, тим більше закохана. Не хочеш бачити очевидних речей, – спробувала пояснити свою позицію Марія.

– Все, припини! Або ми посваримося, – з роздратуванням сказала Катя і закрилася у своїй кімнаті.

Цю тему вони більше не порушували. Катя все частіше залишалася ночувати у Михайла. Марія почувала себе винною. Виходило, що вказала своїй дочці на двері.

Багато разів хотіла сказати їй, що згодна, потерпить, вона ж мати. Але згадувала, як часто їхні стосунки з батьками чоловіка були на межі грандіозної сварки і стримувала себе.

Вона звикла жити сама. А тут доведеться миритися з недоліками Михайла, соромитиметься зайвий раз вийти зі своєї кімнати, коли він удома.

Неминуче доведеться вирішувати матеріальні питання. Куди ж без них? Як відомо, де замішані гроші, там не може бути миру та спокою. Ні, вона все зробила правильно. У всякому разі, вона збереже добрі стосунки з дочкою.

Після весілля Катя переїхала до чоловіка. Марія за звичкою готувала, а кому їсти? Чи ж багато їй треба? Віддавала майже все Каті, коли та забігала провідати її. Після роботи дочці не доведеться стояти біля плити. А їй готувати в радість. Нехай молодята збирають на квартиру. Поки немає дітей можна й на орендованій квартирі пожити.

Якось Марії дуже захотілося рибки. Не перемороженої з магазину, а свіжої. Вона пішла ринок. Ходила між рядами прилавків із рибою.

Чоловік, одягнений так, ніби щойно приїхав із риболовлі, розхвалював свій улов. Марія підійшла і подивилася на великих риб, що були в тазику з водою.

– Беріть, пані, не пошкодуєте. Пів години тому вони ще плавали у річці.

– І де ж таку впіймали? – спитала Марія, не відводячи очей від великої риби зі сріблястою лускою.

– Неподалік тут, – охоче повідомив чоловік і назвав річку. – Чули про таку річку?

– Не тільки чула, а й виросла біля неї в селі! – сказала Марія.

– Земляки ми, значить? А де саме ви жили? Вибачте, вже за нескромне запитання. Раптом ми з вами… – чоловік несподівано замовк.

Він уважно дивився на Марію й мовчав.

– Це що ти?! – раптом вигукнув він до Марії.

Жінка не розуміла, що відбувається.

– Маріє, ти? Не впізнала? Це ж я, Василь. Ми з тобою на одній вулиці жили!

– Василь? – Марія приклала руку до грудей. – Не може бути…

– Може! Я це! А я майже одразу впізнав тебе. Сумнівався тільки, а як заговорила… Марія! Все життя мріяв, як ми зустрінемося з тобою. Ти майже не змінилася.

– А ти постарів. На вулиці не впізнала б. Як живеш? – спитала Марія.

– Живу помаленьку…

– Скільки коштує риба? – прицінилася жінка, що підійшла до них.

Василь відповів. Поклав у пакет дві найбільші риби й дав Марії.

– Скільки з мене? – запитала вона.

– Ну ти що?! Я зі своїх грошей не беру! – відповів Василь.

– Дякую, – Марія взяла пакет.

– Зважте й мені… – почала нетерпляча покупчиня.

– Та зачекайте, – зупинив її Василь. – Марійко, а де ти живеш? Я б зайшов до тебе години через дві. Бо навіть поговорити не встигли.

Марія назвала йому свою адресу і попрощалася. Вона йшла додому й посміхалася. Давно, у минулому житті, вона була закохана у Василя. Щоліта приїжджала до бабусі в село. Вони разом ходили в ліс, купалися. Василь навіть казав, що коли виросте, одружиться з Марією. А потім його батьки розійшлися, і вони з мамою кудись поїхали. Потім вона бачила Василя лише один раз, коли він приїздив до батька вже дорослим.

Прийшовши додому, Марія одразу почала готувати рибу, як чоловік любив. Через півтори години пролунав дзвінок у двері. Марія відкрила двері й побачила на порозі Василя.

– Ось і я, – сказав він, посміхаючись. – Вибач, що у такому вигляді. Вирішив не гаяти часу на перевдягання.

Василь на всі боки не дивився, одразу пройшов на кухню. Він не зводив очей з Марії, яка дістала з холодильника каструлю з борщем.

– Почекай, – Василь підвівся з-за столу і вийшов з кухні, але невдовзі повернувся з ігристим і якимось згортком.

– Не заперечуєш? Я ще тобі рибки приніс. Ти мені успіх принесла, сьогодні все швидко розпродав.

Марія трохи напружилася. Чоловік не гульбанив, так, чарочку-дві на свято. У нього серце. Від нього й не стало. Невже Василь гульбанить? Їй не потрібні проблеми. Але чарку на стіл поставила.

– Марійко, ну ти чого? Давай склянку. І собі, – підморгнув Василь.

– Я не буду. У мене тиск… – Марія поставила на стіл склянку.

– Ну як знаєш. А я буду, – сказав Василь.

Потім він їв борщ, прицмокуючи від насолоди.

– Як смачно! Я сто років не їв домашнього борщу. Кулінар із мене той ще.

– А дружина що ж, не готує? – спитала Марія.

– Я давно розлучений. А вона взагалі не вміла готувати. Любила по ресторанах ходити. Поталанило твоєму чоловікові.

– Чоловіка не стало п’ятнадцять років тому, – Марія прибрала зі столу порожню тарілку і поставила перед Василем тарілку з рибою.

Гульбанити він більше не став. Потім за чаєм вони сиділи й розмовляли. Василь схаменувся, коли за вікнами почало темніти.

– Заговорився я. За сорок хвилин останній автобус піде, доведеться на вокзалі ночувати, – Василь вийшов у коридор і почав одягатися.

– Навіщо на вокзалі? Я маю дві кімнати. Якщо запізнишся, повертайся, – сказала Марія.

– Я зайду потім якось. А краще ти до мене в село приїжджай. Там за стільки років усе змінилося, не впізнаєш.

Марія кивала, думаючи, що це просто слова. У кожного своє життя, стільки років минуло, вони змінилися, минулого не повернеш.

– Чому ж так вийшло, га, Марійко? – запитав Василь. – Я ж одружитися з тобою хотів…

– Іди, Василю, а то спізнишся, – поквапила його Марія.

Коли вона зачинила за Василем двері, то довго прислухалася, але лише за кілька хвилин почула його кроки, що віддалялися.

За два дні у квартирі знову пролунав дзвінок. Марія подумала, що це Катя, відкрила й не одразу впізнала Василя. На цей раз він був у костюмі, в руці тримав букет.

– Привіт, Марійко. Це тобі, – він ступив через поріг і подав їй квіти.

Марія розгубилася. Вона не чекала на нього. Думала, не зважиться знову прийти. Щоб приховати збентеження та незручність, пішла на кухню ставити у вазу квіти. Яскрава пляма букета дивовижним чином прикрасила кухню.

– У мене борщик є. Будеш? – запитала вона Василя, коли той зайшов на кухню.

– Ще запитуєш. Звичайно буду. Не пригадую, коли його їв.

Марія поставила тарілку з на стіл і дістала з холодильника ігристе, принесене Василем минулого разу, поставила склянку.

– Їж, я поки що котлети розігрію, – сказала вона, але Василь взяв її руку і посадив на стілець поруч.

– А на честь чого ти такий ошатний сьогодні? Свято якесь? – запитала вона.

– Тебе зустрів, тепер щодня у мене свято, – напівжартома відповів Василь.

– Ти їж, Васильку, охолоне.

Гульбанити Василь не став. Взагалі він сьогодні був якийсь тихий і розсіяний.

– Я прийшов, щоб сказати… – почав він. – А знаєш що? Поїхали до мене в село. Ти, мабуть, давно там не була?

– Давно. Коли бабусі не стало, ми будинок продали.

– Поїхали. Невже не хочеш побачити, яким стало село? – Василь не зводив з неї очей.

– Ну поїхали, – Марія посміхнулася. – Я піду, переодягнуся…

– Тільки не дуже там вбирайся. Це ж село! – гукнув їй навздогін Василь.

Марія весело розсміялася.

– Ну як? – запитала вона, повернувшись до нього.

– Тобі все пасує. Ні справді, ти дуже красива.

Марія не хотіла визнавати собі, що його візит схвилював її.

В автобусі вона дивилася у вікно на села, що мелькали повз ліси й поля. Поруч із старими хатами будувалися двоповерхові котеджі. Іноді Василь нахилявся до неї, щоб звернути її увагу на щось за вікном автобуса. Тоді Марія відчувала його подих на своїй щоці, відчувала запах одеколону. І червоніла, переживаючи повернути голову, щоб Василь не помітив.

Село справді змінилося. Старих будинків залишилося зовсім мало. На місці бабусиного будинку стояв двоповерховий цегляний будинок за високим залізним парканом.

Василь повів Марію до свого подвірʼя. Вона не очікувала побачити гарний будинок, доглянуте подвірʼя з кущами бузку обабіч.

– Навесні тут гарно. А пам’ятаєш, як я подарував тобі букет бузку в п’ятому класі?

– Пам’ятаю. Усі дівчата мені заздрили, – посміхнулася Марія.

Василь показав їй дім.

– Добре у тебе. Невже сам збудував? – спитала здивована Марія.

– Майже. Ні, оздобленням ми з батьком займалися, а в якісь моменти будівництва запрошували бригаду професіоналів. Я ж не будівельник. Ходімо, я покажу тобі мою гордість – кухню. Шафи й стіл ми з батьком самі робили, – похвалився Василь.

Марія ахнула. Чисто, затишно, світло і багато всякої техніки. Мрія, а не кухня. Марія роздивлялася, нахвалювала.

– Будинок великий, а господині в ньому немає, – сумно сказав Василь.

Марія застигла.

– Навіщо він? Зіпсував такий гарний день, – з жалем подумала жінка.

– Ми з тобою дорослі. Стільки часу втратили. Чи ж багато нам там лишилося? Знаєш, я думав, ніколи в моєму житті вже нічого не буде, а зустрів тебе…

– Васильку… – зупинила його Марія.

– Я пропоную тобі стати хазяйкою цього будинку. У нас не вийшло в молодості, може, вийде зараз. Я не кваплю тебе, – Василь чекав на відповідь.

– Ти робиш мені пропозицію? – розгубилася Марія.

– Так. А дочка з чоловіком нехай живуть у твоїй квартирі, не вічно ж їм по чужих кутках поневірятися. Пенсія у мене велика, нам вистачить. Все краще тут, аніж у твоїй маленькій квартирі. У місті шумно, а тут спокій і тиша. Гриби в лісі, риба в річці… Чи я тобі не подобаюся? Старий? – Василь намагався вловити її погляд.

– Не готова я, Васильку. Дуже несподівано. Не ображайся. Звикла я сама жити. Раптом не складеться у нас? – вона підвела на нього очі.

– Чому ж не складеться? – перепитав Василь.

– Не знаю. Лячно якось…

Він провів її до автобуса. Потім довго дивився вслід і махав рукою.

Марія переживала…

Вона зайшла у свою квартиру і здивувалася – яка ж вона маленька в порівнянні з будинком Василя.

А раніше вона не помічала цього. Довго думала Марія над словами Василя, так і так прикидала.

І виходило, що в житті з Василем більше плюсів, а з мінусів тільки її переживання. Можна спробувати. І не обов’язково говорити дочці про свої плани.

Не вийде – повернеться сюди. Тільки Марія знала, що не повернеться…

Василь не дзвонив і не заходив. І Марія засумувала. Через три дні вона вирушила на базар. Але Василя там не було. Один із продавців сказав, що вже кілька днів Василя на базарі не бачив.

Марія запереживала, чи не сталося чогось? Поїхала у село. Всю дорогу їй здавалося, що автобус надто повільно повзе, що вона запізниться.

Але, підходячи до будинку Василя, вона побачила дим з димоходу. Від серця відлягло.

Василь побачив її у вікно й вийшов назустріч.

– Я зайшла на базар, а тебе там нема. Вирішила приїхати сюди. Раптом із тобою що трапилося?

– Ти переживала?! Я юшку зварив, як відчував, що ти приїдеш! – Василь допоміг Марі зайти на ґанок.

Пізнього вечора зателефонувала Катя.

– Ти де?! В лікарні?! Чому мене не попередила?! – галасувала вона в слухавку.

– Все гаразд, я здорова, в гостях. Коли приїду, не знаю. У вас все добре? – Марія не стала поки що нічого розповідати дочці.

Через кілька днів вони з Василем поїхали в місто по її речі. А ще через два тижні Марія зателефонувала і запросила дочку з чоловіком у гості, в село.

– Ну, мамо, ти даєш! Це ж хороми. Жаль, що не в місті, – вигукнула Катя.

– Перебирайтеся у нашу квартиру, – запропонувала Марія.

– Дякую, – зраділа Катя.

– Треба ремонт робити, – діловито поставився до пропозиції Михайло.

– Робіть, – дозволила Марія.

– Тоді Катя поживе у вас? У неї незабаром відпустка. А я займуся ремонтом, – одразу сказав Михайло.

– Запитуй у Василя. Я не господиня тут, – відповіла Марія, неприємно вразившись безцеремонності Михайла.

Василь, звісно, не відмовив, похвалив Михайла за діловий підхід.

…Літо добігало кінця, відпустка у Каті закінчувалася, і вона поїхала у місто.

Незабаром дочка зателефонувала Марії і, плачучи, розповіла, що ремонтом у квартирі навіть не пахне, а на ліжку жіночий одяг.

Рано-вранці, першим автобусом Василь із Марією поїхав до дочки.

Прийшовши додому, Михайло застав усіх у квартирі. Тікати і брехати далі не було сенсу, і він почав каятися.

Мовляв, щось найшло. Обіцяв, що зробить все, щоб заслужити пробачення Каті.

Жінок, Марію та Катю, йому, можливо, вдалося б обманути. Але втрутився Василь і вказав йому на двері.

Через кілька місяців після розлучення Катя познайомилася з чоловіком, теж розлученим.

Приїхавши через два місяці у місто, Василь та Марія не впізнали квартири, так вона змінилася.

Очі Каті сяяли щастям. Вона поділилася радістю, що при надії.

Скільки б жінки не говорили, що їм без чоловіка спокійніше, але всім хочеться кохання та щастя.

Приємно відчувати поруч надійне та сильне плече. На жаль, не всі чоловіки можуть стати опорою для жінки.

Всі ми різні, у кожного з нас своя думка та досвід.

А Марія з Василем влаштували в одній із кімнат дитячу, зробили у дворі майданчик для ігор.

І все рідше Марія згадувала про свій тиск…

Вам також має сподобатись...

Олена вийшла на вулицю. Від її роботи від’їжджали машини. Хтось ще прогрівав авто. – Олено! – раптом почула вона, як її хтось гукнув. Олена обернулася й застигла від здивування. Це ж Сергійко, їхній програміст! Прогріває свою машину… А ще у нього колесо спустило, підкачує… Шапка на очі зʼїхала – смішний хлопчина. – Олено, привіт, давай я тебе підвезу, хочеш? – сказав хлопець. – Мороз же ж, а я тебе прямо до будинку довезу! Олена погодилась, а Сергій ще більше заметушився. – Сідай, Олено… – вигляд у нього був смішний. І тут Олена раптом усе зрозуміла

У Рити розлучилися батьки. Невдовзі її мати одружилася вдруге. Тепер вони з новим чоловіком чекали дитину. Перед пологами матері, Рита поїхала в село до бабусі. – Ну що ж, Риточко, – зітхнула Марія Дмитрівна й сіла за стіл на кухні. – Я маю тобі відкрити одну таємницю… – Яку ще таємницю, бабусю?! – насторожилися Рита. – Риточко, я свого сина, а твого батька, не виправдовую, – сказала жінка. – Андрій вчинив не по-чоловічому, залишивши твою маму… – Бабусю, та яка ж там таємниця?! – не витримала Рита. – Ну розкажи ж! Вона дивилася на бабусю й не розуміла, що відбувається

Таня була на роботі, раптом жінка відчула, що погано себе почуває. – Що з тобою подруго? – запитала Ніна. – Та щось погана почуваюся, – відповіла Таня. – Йди краще додому, – порадила Ніна. Таня зібрала сумку і вирушила додому. Жінка ледве піднялася на третій поверх, відкрила квартиру, як раптом побачила жіночі чобітки. – Дивно, – подумала Таня і пішла у спальню прилягти. Жінка відкрила двері і застигла

Настя розлучилася з чоловіком Павлом. Жінка взяла дочку Марічку і приїхала до матері в село. Там вони побули недовго – мати не дуже зраділа гостям… Вранці, коли всі спали Настя і Марічка поїхали. Перший автобус був о шостій ранку. Куди йти? Треба шукати квартиру, або хоча б кімнату. Настя вирішила попроситись пожити в своєї знайомої старенької – Тетяни Андріївни. – Ти хазяйнуй собі тут, – сказала бабуся. – А там розберемося. Так вони й залишилися жити у баби Тані. Через тиждень пролунав дзвінок телефону. Дзвонила мати Насті. Жінка взяла слухавку й застигла від почутого