Життєві історії

Віталій встав раненько, задоволено потягнувся й пішов готувати собі сніданок. Він щойно поклав собі на тарілку омлет з помідорами, коли в двері хтось подзвонив. – І хто це так рано? – здивовано пробурмотів чоловік і пішов у коридор. Віталій відкрив двері й оторопів від побаченого… На порозі його орендованої квартири стояли його тесть разом з тещею! Вони, не питаючи дозволу, безцеремонно відставили зятя вбік і зайшли в квартиру. – Значить, ось де ти живеш? – озирнувшись, з усмішкою сказав тесть. – Винаймаєш житло, так? І дорого платиш? Віталій стояв і не розумів, що відбувається

Віталій встав раненько, задоволено потягнувся й пішов готувати собі сніданок.

Він щойно поклав собі на тарілку омлет з помідорами, коли в двері хтось подзвонив.

– І хто це так рано? – здивовано пробурмотів він і пішов у коридор.

Віталій відкрив двері й оторопів від побаченого. На порозі його орендованої квартири стояли його тесть разом з тещею!

Вони, не питаючи дозволу, безцеремонно відставили зятя вбік і зайшли в квартиру.

– Значить, ось де ти живеш? – озирнувшись, з усмішкою сказав тесть. – Винаймаєш житло, так? І дорого платиш?

Віталій стояв і не розумів, що відбувається.

– Ви як мене знайшли? – нарешті замість відповіді запитав він.

– Не важливо як, – сказав тесть. – Ну, і навіщо ти це зробив?

– Що зробив? – здивувався Віталій.

– Навіщо ти пішов від нашої дочки?! Дістала вона тебе?

– Якщо чесно, то так, – похмуро відповів Віталій, розуміючи, що розмова його чекає важка й неприємна.

– Ну і що? – знизав плечима тесть. – Подумаєш, дістала? Мене твоя теща теж дістає, – він кивнув на дружину. – Але ж я її терплю. Сім’я, Віталію, це справа така. У ній терпіння потрібне.

– Ні! – Віталій рішуче подивився тестеві в очі. – Я терпіти таке не маю наміру! Я пішов від вашої дочки остаточно і назавжди. Вам зрозуміло? І якщо ви прийшли мене вмовляти повернутись, розмови у нас з вами не вийде.

– Ти чуєш, що він говорить? – ніби чекала цих слів теща. – Ми, бачте, квартиру для них купили, машину їм подарували, а він не бажає жити з нашою дівчинкою! Невдячний! Та ти й мізинця нашої дочки не вартий! Зрозумів?!

– Я квартиру у вас не просив, і машину тим більше, – надув щоки Віталій. – Нехай ваша дочка тепер сама всім цим користується! А я якось сам проживу. Сам доб’юся, і на все зароблю. Сам. Вам зрозуміло?

– Тихо-тихо, хлопче, не гарячкуй. Ну, посварилися, ну з ким не буває. – Тесть зрозумів, що розмову краще перевести у мирне русло. – Тепер ви тихенько помиритеся, і житимете знову разом. Ми з нашою донькою вже бесіду виховну провели, вона кається, і готова прийняти тебе назад.

– Мене?! Прийняти?! – Віталій оторопів від такого повороту подій. – Це я її повинен прийняти! Вам зрозуміло? Після всього, що вона мені наговорила, я маю її пробачати!

– Ну, тоді ти її вибач! Вибач і прийми. Які проблеми?

– З чого це він її приймати має? – схаменулась раптом теща. – Він від неї пішов, і значить, він повинен вибачатися!

– Ану, тихо! – тесть строго глянув на дружину. – Не лізь у нашу розмову! Наша дочка, між іншим, уся в тебе! Зовсім не вміє тримати язика за зубами. – Він глянув на Віталія. – Слухай, зятьку, а чого ти на нашу дочку так з’ївся, що навіть пробачити не хочеш? Що вона тобі таке сказала?

– Не ваша справа, – похмуро пробурчав Віталій.

– Як це не наша? Ця справа тепер і наша теж. Якщо вона, і справді, перегнула палицю, ми готові її нахабство якось компенсувати. Але за умови, що ти до неї повернешся. Ти зрозумій, Віталію, якщо ти від неї підеш, вона ж пропаде. Їй потрібний чоловік саме такий, як ти! Який уміє поставити її на місце. Вона ж у нас завжди була вибагливою. З дитинства ще. Вона стільки дурниць наробила. Я через неї аж посивів раніше. А тепер, без тебе, вона нам знову нерви тріпати почне. Що вона наробила? Говори.

– Вона погано говорила про моїх батьків. Таких слів про них наговорила… Нормальні сини таке не прощають.

– Навіть так? – тесть зробив нещасне обличчя, потім знову глянув на дружину. – Чула? Це також, між іншим, твоє виховання. Ти завжди говориш про людей всяке, і вона, дивлячись на тебе, така ж виросла.

– Але ж ти від мене через це не пішов! – заторохтіла у виправдання теща. – Ти ж терпиш мене! А цей – рік всього прожив із дружиною, і вже тікає. Як маленький. Та якби не ти, я б ніколи сюди не прийшла. Ще випрошувати тут у нього. Нащо нам потрібний такий зять, який одразу ображається? Ну сказала дочка щось погане про його батьків, і що тут такого? Зате йому квартира задарма дісталася, і машина. Якщо треба, ми б йому і дачу на морі купили б, якби він був терплячим.

До нашої донечки підхід потрібен, і ласка. А те, що вона постійно язиком меле – на те вона й жінка. Ти не звертай на це уваги. Головне, що ти, як сир у маслі катаєшся! Живи і насолоджуйся! Правильно ж?

– Агов, Тамаро, ти що таке говориш? – тесть витріщив на дружину очі.

– А що я говорю? Правду кажу. Ми ж із тобою так і живемо.

– Ну, ну… – тесть насторожився. – А як ми живемо?

– Та дуже просто. Терпимо, але зате багатіємо!

– Хто терпить?

– Ти терпиш.

– Де я терплю? Кого?

– А знаємо ми – кого. Знаємо, як деякі люди на тобі їздять. А ти й радий. Бо мудрий. Бо знаєш, що чим більше принижуватися, то тим більше тобі й заплатять…

Тесть очі виручив від почутого.

– Це ти де такого про мене наслухалася? – ледь стримуючись, вигукнув він. – Хто тобі про мене таке набрехав?! Га?! Знову, батьки твої понашіптували? Ці старі брехуни і пристосуванці?

– Що-о-о?! – теща миттю стала в позу. – Мої мама й тато брехуни, так? Не смій так говорити про моїх родичів! Ти краще на своїх подивися! Вони в тебе взагалі пройдисвіти! Стали вчасно до годівниці і тепер величезні пенсії отримують!

– Ну, Тамаро… – запихкав тесть. – Ну, ти дограєшся зі своїм язиком… Був би я молодим, я б теж, як Віталій, за такі слова негайно від тебе пішов би!

– Так бери і йди! – нахабно засміялася теща. – Через тиждень назад прибіжиш! Бо ти й мізинця мого не вартий!

– Ах ти ж! – тесть пробурмотів щось нехороше і швидко вийшов з квартири, при цьому голосно гримнувши дверима.

– Іди, іди! – вигукнула вслід чоловікові теща, і одразу кинулась за ним, теж гримнувши дверима. – Дивись не послизнись!

Віталій пошвидше закрив за ними двері одразу на всі замки і, зовсім приголомшений, прошепотів:

– Нічого собі поговорили…

Наступного дня він, про всяк випадок, переїхав із цієї квартири, попередньо орендувавши інакшу…

А з дружиною він все таки вирішив миритися.

– Тільки сама хай приходить до мене, – вирішив Віталій. – Нікуди вона не дінеться…

Вам також має сподобатись...

Антоніна Вікторівна запросила своїх дітей у гості, обговорити її ювілей. До обіду всі були в зборі. – Мені скоро сімдесят років. Можливо це мій останній ювілей, – почала розмову Антоніна. – Тому я хочу шикарне свято. Я підрахувала: родичі, друзі, виходить у межах сорока людей. – Ого! – здивувався син Ігор. – Ціле весілля! – Так от, – продовжувала Антоніна. – Грошей на таке свято немає, зате є ідея, як вирішити це питання. – Яка ще ідея? – запитала донька Катя. Антоніна Вікторівна зробила глибокий подих і виклала свій план. Діти вислухали матір і аж роти повідкривали від почутого

В Славка не стало матері. Чоловік важко переживав втрату найріднішої людини. – Славко, треба вирішити, у що одягнути Ніну Вікторівну? – запитала у нього дружини. – Може сходиш у квартиру матері і щось підбереш? – Добре, – погодився він. Вперше за довгий час Славко увійшов до квартири матері. Сльози виступили на очі, але Славко мав вибрати одяг для прощання. Чоловік підійшов до шафи матері, відкрив одну з шухляд і почав перебирати одяг. Раптом, на дні шухляди він помітив якийсь лист. – Що це? – здивувався він. Славко обережно відкрив конверт, прочитав лист і заціпенів від прочитаного

Петро одружився з Оленою. Спочатку все було добре, а потім народився синочок Сашко, і почалося… Життя стало нудним. Жодних розваг, з друзями вже сто років не збиралися, жодних подорожей. Грошей завжди бракувало. Почалися сварки. – Сім’я тягне вниз, одні обов’язки, жодної радості! Набридло! – галасував Петро. – Не подобається, йди! – сказала Олена. – Попутного тобі вітру! І вона подала на розлучення… Батьки Петра тоді переїхали в село. Купили будинок з городом. Батько їздив на роботу в місто, а мати купила курочок, вирощувала овочі… Петро перебрався до них. Тут і почалося найцікавіше

Таня варила суп, коли пролунав телефонний дзвінок. – Таню, мені потрібна твоя допомога. Я хочу, щоб ти поїхала зі мною в одне місце, – затараторила подруга Віра. – Допоможеш? – За годину підійде? – погодилася Тетяна. – Добре, за годину заїду за тобою, – сказала Віра. Закінчивши з обідом, Таня швидко зібралася, і дочекавшись Віру вони вирушили в дорогу. – А куди ми їдемо, якщо не секрет? – усміхнулася Таня. – Навіть і не знаю, як сказати, – спробувала ухилитися від відповіді Віра. – Та кажи, як є! – наполягла Таня. І Віра все розповіла подрузі. Тетяна вислухала її і застигла від почутого