– Віро, це ти? Віра?! – лунав за спиною знайомий і дзвінкий голос Каті. Віра не могла його переплутати ні з чиїм голосом, дуже довгий час вони жили поряд у сімейному гуртожитку.
– Так, це я Катю! – обернулася вона, і жінки кинулися один одному в обійми.
– Ах, яка ти стала, Віро, ще красивіша, жіночніша. Скільки ми не бачились? Років вісімнадцять точно минуло, – щебетала Катя, оглядаючи з ніг до голови Віру.
– Так, Катю, багато років минуло, а ти трохи змінилася, – говорила Віра, дивлячись на подругу, що очевидно набрала зайвого.
– Ого, скажеш теж, трохи. Та ти дивися, як багато мене стало! Вдвічі більше, ніж тоді, – голосно і задерикувато сміялася Катя, її сміх таким самим і залишився, як тоді в молодості. – Та годі тобі, Віро я зовсім не переживаю з приводу моїх зайвих кілограмів. Давно звикла, мені так зручно. Ходімо до мене в гості, я тут недалеко живу, Сашко мій на роботі, ну а донька вже заміж вискочила і мамою стала.
Коли вмостилися за стіл, Катя розлила чай по чашках, принесла цукерки, печиво. І полилася їхня розмова, спогади та розмови.
– А ти що тут у містечку нашому забула? – Запитала Катерина, і сама собі відповіла: – А, так, у тебе ж мати тут і брат старший.
– Була мама. Позавчора не стало її. Брат повідомив, я одразу приїхала. Правда приїхала одна, Вітя мій не зміг, у нього робота. Олег із дружиною тільки поїхали до Туреччини у відпустку, не стала їх турбувати. Потім подзвоню. Навіщо їм відпустку псувати, однаково нічим не допоможуть. А я завтра повертаюся додому. Брат із дружиною мене проводять.
– Зрозуміло, Віро, сумно це, коли батьків не стає. Але в мене поки що мама жива і Слава Богу.
А пам’ятаєш, як ми з тобою дружно жили в нашому гуртожитку, та й не лише ми, всі сусіди раніше були дружні. А пам’ятаєш Тетяну?
– Так, пам’ятаю, ще б пак. Вічно незадоволена, вона десь тут живе? – цікавилася Віра.
– Так, десь тут, але не дай Бог таку долю нікому, – серйозно промовила Катерина.
В молодості вони жили у сімейному гуртожитку через стінку. Віра з Віктором та маленьким сином, а Катя та Сашко з маленькою донькою. Містечко велике, є багатоповерхівки, але зараз змінилося на краще, дороги хороші та збудували новий мікрорайон з лікарнею та школою, дитячими садками.
Гуртожиток був сімейним і з раннього ранку починався рух загальним коридором.
Катя з Вірою, як сусіди, жили дружно. Спільні свята святкували разом сім’ями, дні народження теж. Гуляли разом і за дітьми доглядали, якщо раптом треба було залишити дитину та відлучитись у справах. Довіряли одне одному. І взагалі всі сусіди допомагали один одному, позичали сіль та гроші, і це було в порядку речей.
Якось поруч із Катею через стінку сусіди придбали квартиру та поїхали з гуртожитку. Проводили всі, так було завжди. А в кімнату, що звільнилася, заселилася самотня жінка з сином років одинадцятої. Тетяна, так її звали, одразу ж повелася зарозуміло, всі їй заважали, всім була незадоволена. Часто була дратівлива і сварилася на весь коридор:
– Хто залишив стілець у коридорі і не прибрав, я тут ходжу запинаюсь. Ей, сусіди!
Хтось із сусідів виходив і прибирав стілець:
– Вибачте, Тетяно Іванівно, це я забула, зараз заберу… просто забула.
Потім ця Тетяна вже сварилася на спільній кухні:
– Чим тут чути? Що за запахи? Це чиї діти шумлять у мене під дверима? Це хто тупає вранці?
І так щодня, тільки й чути було її. Віра та Катя намагалися з нею не перетинатися, не сваритися. Так і йшло життя у гуртожитку, хтось періодично виїжджав, хтось заселявся.
А одного літнього дня під’їхала машина до під’їзду з нехитрими меблями. З кабіни вийшла молода жінка, а з нею дочка років із десять. Всі звернули увагу на те, що дівчинка була втомленою та погано виглядала. Ірочка нездужала від народження. Її батько працював на швейній фабриці інженером, а мама доглядала доньку. Це були добрі люди. Жили вони тихо та скромно, нікому не заважали, окрім Тетяни. Ірочка іноді виходила з кімнати, гуляла коридором, а зустрівши Тетяну, чемно віталася, але та тільки відверталася і гордо проходила повз.
Тетяна жила через стінку з ними, і давно хотіла прибрати до рук цю кімнату, але віддали цю кімнату іншій сім’ї.
Якось Ірочку забрала «швидка», потім їй терміново знадобилася процедура. А на процедуру були потрібні гроші, їхати треба у Київ. Сусіди гуртожитком скинулися, хто скільки зміг, за винятком Тетяни.
– Ще чого, я живу одна із сином, і мені ніхто не допомагає. Не маю грошей, не дам. А що вони собі думали? Знали, що дитина народилася слабенькою, могли б залишити в дитбудинку. У нас слава Богу є такі спеціальні заклади, де живуть такі діти, – голосно сварилася на весь коридор вона.
Зібрані гроші сусіди віддали матері Ірочки, і вони поїхали на процедуру. Щоправда, не вистачило зібраних грошей, але якось батьки обійшлися, у когось зайняли, і процедуру зробили успішно. Дівчинці стало краще, спеціалісти обіцяли їй повне та щасливе життя. Потім батьки Ірочки отримали квартиру та поїхали з гуртожитку, довго дякували сусідам та запрошували на новосілля. А Тетяна все ж таки випросила їхню кімнату.
Потім поїхали Віра з чоловіком в інше місто, а Катя із сім’єю теж придбали квартиру та переїхали. Але незадовго до того, як поїхала Катя з сім’єю, у гуртожитку трапився випадок.
В один із зимових днів син Тетяни бігав з хлопцями по дахах гаражів, і з ним трапилася біда. Потрібна була процедура, а це гроші й чималі.
І добрі сусіди знову зібрали гроші, незважаючи на те, що Тетяна наставила давно всіх проти себе. Збирали всі, хто і скільки зможе – ті, хто мішався під ногами, ті, хто тупав ногами, дратував її з кожного приводу. Родичі в неї були десь, але нічого не дали, і Тетяна притихла.
– Потім і ми переїхали сюди до квартири, а Тетяна так і залишилася із сином жити у гуртожитку, – розповідала сумно Катерина.
– І що ж, більше про неї нічого не чути? – Запитувала Віра.
– Ну чому ж? У мене там лишилися знайомі, вони й розповіли, що сина згодом забрав до себе батько, колишній чоловік Тетяни. Вона замкнулася в собі, щось трапилося з нею. А потім її відвезли на швидкій, і тепер живе вона у спеціалізованій установі. Ось такі справи.
– Знаєш Катю, я завжди вірила в закон бумерангу. Запустиш негатив, а потім отримаєш назад у сто разів більше, а запустиш добро – воно повернеться до тебе обов’язково. Потрібно про це пам’ятати завжди, – промовила з сумом Віра.
Вже пізно ввечері розпрощалися подруги, Катя провела Віру на автобус.
– Ну, подруго, коли ми ще зустрінемося? А знаєш Катю, приїжджай із чоловіком до нас у гості. Ми маємо великий будинок, місця всім вистачить і квартира є, якщо раптом тобі захочеться жити в квартирі. Але я гадаю, не захочеться. У нас гарна природа, живемо за містом неподалік лісу – це щось! Тож чекаємо в гості.
