Життєві історії

Ліда вийшла з роботи. – Вибачте, а ви не з паспортного? – молода дівчина, зрівнявшись із Лідою, зупинилася. – Так, а що? – посміхнулася Ліда. – Значіть запізнилася. Нікуди не встигаю. Чоловік на двох роботах, я теж, відпроситись дуже важко, – пояснила дівчина. – Нічого, буває. Ходімо віддам ваші документи, – посміхнулася Ліда і запитала. – А як ви встигаєте працювати на двох роботах? – Основна робота у мене в магазині, а вечорами букетики роблю, а чоловік перед роботою біля метро їх продає, – усміхнулася вона. Ліда застигла почувши це, вона ніяк не могла повірити у таке співпадіння

– Ні, дякую, мені не потрібно, – Лідія Вікторівна відмахнулася від молодого чоловіка, що простягував їй назустріч маленький букетик з гілочок, схожих на вербу, і зелені.

– Візьміть! Дарую! Останній букетик лишився. Ви ж щодня тут проходьте, я запам’ятав. З весною вас!

Лідія Вікторівна справді цією дорогою щодня ходила на роботу у свій паспортний стіл.

Жінка несміливо простягла руку, зніяковіла, взяла маленький букетик, перев’язаний білою стрічкою, і притиснула його до куртки. Вона хотіла посміхнутися чоловікові і сказати спасибі, але він уже квапливо йшов у бік метро.

Лідія Вікторівна не стала гукати слідом, посоромилася, озирнулася, чи немає осудливих поглядів і, раптом, зрозуміла, що теж поспішає і час на роботу.

У її кабінеті не було вази. Лідії Вікторівні взагалі рідко дарували квіти. Колись у її молодості, були самотні гвоздики та троянди, але це було так давно, що пам’ять стерла ці моменти. Жила Ліда одна, без чоловіка та дітей, сама собі квіти не купувала — вважала це непотрібним.

До початку робочого дня залишалося п’ять хвилин. Ліда Вікторівна вийшла, дійшла до кабінету іншого відділу, щоб попросити якусь посудину чи вазу. Їй запропонували величезну, в якій маленький букетик просто пропав б. Нічого схожого на вазу їй знайти так і не вдалося.

Тоді Ліда Вікторівна наповнила свою високу чашку водою і поставила в неї букетик.

Весь день жінка раз у раз кидала погляд на чашку, у якому стояли дрібні квіточки в оточенні зелені. І так тепло їй було так радісно. І настрій весь день був добрий, і люди, які приходять на прийом, усміхалися і терпляче чекали, якщо доводилося, не грубіянили, не поспішали.

Робочий день пролетів швидко, але на вулиці все ще було ясно, їй захотілося пройтися і не штовхатись у громадському транспорті. Ліда Вікторівна дбайливо обернула букетик у кілька шарів газети, створивши навколо тендітних листочків порожній простір, і поклала згорток у сумочку. На ґанку жінка трохи затрималася, усвідомивши, що день сьогодні вдався. Чудово розпочалася весна!

— Вибачте, а ви не з паспортного відділу? — молода дівчина, яка швидко переступала сходинки, зрівнявшись із жінкою на сходах, зупинилася.

– Так, а що ви хотіли? — Ліда Вікторівна все ще посміхалася.

– Запізнилася. Хотіла забрати документи, готові, мабуть. Так шкода.

– Як ваше прізвище?

– Бондаренко… Маріє Олександрівно, — сказала дівчина.

– Так, готові. — Ліда Вікторівна показала на двері будівлі.

– Дякую вам! Ви так мені допомогли. Нікуди сьогодні не встигаю. Чоловік на двох роботах працює, я теж, відпроситись дуже важко.

– Нічого, буває, — посміхнулася Ліда Вікторівна і запитала: — Як же ви встигаєте працювати на двох роботах?

– Складно, але виходить поки дітей немає. Основна робота у мене в магазині іграшок, вільними вечорами букетики роблю, а чоловік вранці перед своєю роботою біля метро їх продає.

– А-а-а-а, такі на вербу схожі?

– Так! – Вигукнула дівчина,

– Знаю, знаю, бачила, — усміхнулася Ліда Вікторівна.

Вона дістала потрібний документ та видала дівчині.

– З весною вас! І чоловікові привіт.

– Дякую вам велике, ви так мені так допомогли!

Вам також має сподобатись...

Павло зі Світланою вирішили одружитися. Молоді зі своїми батьками домовилися зібратися й обговорити майбутнє весілля. Всі розташувалися за столом у будинку Миколи, батька нареченого. Все ніби йшло добре, але Миколі не давало спокою одне питання… Запитувати прямо йому було незручно, тож чоловік чекав, поки батьки Світлани самі все скажуть… – А я так і не почув, який посаг у нареченої? – раптом не витримав Микола. Запала незручна тиша… – Щось я не зрозуміла, – здивувалася мати Світлани, Валентина. – Ти про що це, Миколо? Вона дивилася на майбутніх сватів, і не розуміла, що відбувається

Галина зустріла давню подружку, жінки вирішили зайти в кафе поспілкуватися. Галина зателефонувала до чоловіка, сказала, що затримується і здивувалася – він був радий цьому. Подруга говорила щось, Галина слухала її, але думки все частіше поверталися до чоловіка. – Вибач, мені треба додому. Якось неспокійно мені, – сказала Галя пішла. Галина зайшла до квартири та почула голос чоловіка. Він комусь казав: – Ну куди ти під ліжко? Ось. Давай сюди, тут м’яко. Як думаєш, що скаже Галя, коли дізнається про нас. Галина навшпиньки підійшла до кімнати, тихенько відчинила двері і застигла від побаченого

Поліна була в гостях у бабусі з дідусем. Наступного дня вона прокинулася рано. – Піду додому, – сказала Поліна. – До дня народження треба підготуватись. На вечір і ви приходьте! – Прийдемо! – сказала бабуся. – З днем народження, внучечко! Поліна ледь не бігла додому. Вона заскочила в квартиру. У коридор вибігли її брати. Обличчя в них були загадкові. – Поліно, з днем народження! – кинулись вони до неї. Брати взяли Поліну за руки і повели… У батьківську кімнату! Урочисто відкрили двері… Поліна зайшла всередину й оторопіла від побаченого. – Це що ще таке?! – тільки й сказала вона

Галя поливала квіти, як раптом в кімнаті задзвенів її телефон. Жінка поставила лійку на стіл і взяла слухавку. – Галино, привіт! – пролунало у телефоні. Жінка застигла від несподіванки. Вона одразу ж впізнала голос свого колишнього чоловіка Василя! – Впізнала? – запитав Василь. – У мене номер телефону вже інший. – Та впізнала… – сказала Галя. – Може зустрінемося, га? – раптом запропонував Василь. – На чай запросиш мене? Розмова у мене є, не тільки до тебе, а й до наших дітей також! – Яка в нього може бути розмова через стільки років? – подумала Галина. Вона не розуміла, що відбувається.