Життєві історії

– Любі мої батьки, здається, я виходжу заміж… – сказала за вечерею Олена. – Заміж?! – ахнула її мати Лариса Петрівна. – Здається, чи точно? – насторожився її батько, Степан Іванович. – Здається… – усміхнулася дочка. – Тобі, що, вже й пропозицію зробили? – запитала Лариса Петрівна. – Ага, – Олена почервоніла. – І я погодилася. Сподіваюся, ви не будете проти? – А чого нам бути проти? – сказала мати. – Так, – кивнув задумливо батько. – Ми тебе з радістю заміж віддамо. – З радістю?! – зраділа Олена. – Ага, – сказав Степан Іванович. – Але є одна дуже важлива умова… – Яка ще умова? – здивувалась Олена. Вона не розуміла, що відбувається

– Любі мої батьки, здається, я виходжу заміж… – сказала за вечерею Олена. – Заміж?! – ахнула її мати Лариса Петрівна. – Здається, чи точно? – насторожився її батько, Степан Іванович. – Здається… – усміхнулася дочка. – Тобі, що, вже й пропозицію зробили? – запитала Лариса Петрівна. – Ага, – Олена почервоніла. – І я погодилася. Сподіваюся, ви не будете проти? – А чого нам бути проти? – сказала мати. – Так, – кивнув задумливо батько. – Ми тебе з радістю заміж віддамо. – З радістю?! – зраділа Олена. – Ага, – сказав Степан Іванович. – Але є одна дуже важлива умова… – Яка ще умова? – здивувалась Олена. Вона не розуміла, що відбувається

Олена сиділа зі своїми батьками за столом на кухні. Вони вечеряли.

– Любі мої батьки, здається, я виходжу заміж… – хвилюючись, раптом сказала дівчина.

– Заміж?! – ахнула її мати Лариса Петрівна.

– Здається, чи точно? – насторожився й батько, Степан Іванович.

– Здається… – якось винувато усміхнулася дочка, і невпевнено знизала плечима. – Днями я приведу одного молодого чоловіка, і він вам все сам скаже. Ми так з ним домовилися.

– Він, що, вже й пропозицію тобі зробив? – Лариса Петрівна теж усміхнулася, але якось насторожено.

– Ага, – Олена почала червоніти. – І я погодилася. Сподіваюся, ви не будете проти?

– А чого нам бути проти? – мати, здається, була готова розплакатися. – Ми, навпаки, дуже раді…

– Так, навіщо нам опиратися? – кивнув задумливо батько. – Ми тебе з радістю заміж віддамо.

– З радістю?! – зраділа Олена.

– Ага, – сказав Степан Іванович. – З величезною радістю. Але є одна дуже важлива умова…

– Яка ще умова? – здивувалась Олена.

Вона не розуміла, що відбувається.

– Ми віддамо тебе заміж у кредит… – сказав батько.

Олена, почувши таке, здивовано закліпала очима.

– Та це тато жартує так! — квапливо сказала Лариса Петрівна, і строго подивилася на чоловіка.

– Чому це я жартую? – знизав плечима її чоловік. – Нічого я не жартую. Я ж і сам тебе заміж в кредит брав. – Степан Іванович багатозначно подивився на дружину. – Так же ж? Чи ти забула?

– Ну досить вже! – вигукнула невдоволено дружина. – Знайшов що згадувати. Донька заміж виходить, серйозні справи починаються, а ти все жартами приправляєш!

– Зачекайте! – Олена здивовано дивилася на батьків. – Мамо, тато, правду каже, чи що? Хіба ж у нас таке могло бути?

– Олено, в нас може бути все, що завгодно! – сказав батько.

– Ну, що ти таке городиш? – замахала руками Лариса Петрівна. – Це ж було не по справжньому, а як жарт.

– Нічого собі, жарт! – батько зробив здивоване обличчя. – Та я цілий рік за цей кредит розплачувався.

– Як розплачувався? – ще більше зацікавилася дочка. – Ти бабусі з дідусем гроші, чи що, виплачував?

– Та не платив він нічого! – невдоволено вигукнула Лариса Петрівна. – Що ти його слухаєш?!

– Я кредит за твою маму, доню, не грошима, а ось цими руками відпрацьовував, – батько гордо глянув на свої долоні. – Розповісти, як було діло? – він посміхнувся. – Майже тридцять років тому, прийшов я, значить, до тестя з тещею, просити руки їхньої дочки. Я ж хотів, щоб усе було як ведеться, тобто, за правилами… Кажу їм – так і так, хочу одружитися з вашою дочкою. Віддасте?

– Віддамо, – кажуть. – Але ж у кредит.

Я розгубився.

– Як у кредит? – кажу.

– У нас ділянка землі є. І там ми хочемо будинок цегляний збудувати. А ти, – кажуть вони мені. – Наче будівельник. Та ще й в інституті будівельному вчишся. Нам твої руки конче потрібні. Ось коли збудуєш на ділянці будинок, тоді й забирай доньку! Фінанси на будівництво будуть наші, а робота твоя!

– Та ж пожартував тато тоді! – усміхнулася, нарешті, Лариса Петрівна. – А ти взяв і погодився!

– Погодився? – здивувалася дочка.

– А куди мені було подітися? – знизав плечима Степан Іванович. – Я ж спочатку розгубився трошки. І маму твою ох, як я любив. Та й жвавий я був на той час, беручкий до роботи. Ох, – подумав я. – Думаєте, злякаюся? Потисли ми тоді з тестем руки, і я почав хату будувати. Вперше почав будувати, сам, ось цими руками!

– Чому це сам? – обурилася дружина. – А тато?! Він же ж тобі чесно допомагав у всьому!

– Ну, так, підсобник з нього був хороший, – погодився чоловік. – Коротше кажучи, Оленко, ми за літо з твоїм дідом удвох стіни звели, і дахом закрили. А потім всю зиму внутрішнім оздобленням займалися. І за це, навесні, як і домовлялися, бабуся твоя, з дідом за мене дочку урочисто й віддали заміж! Вони ж нам віддали і цей збудований будинок. Щоб ми там жили.

– Ось, бачиш, – розвела руками дружина. – Вийшло, що ти не для них дім будував, а для нас із тобою.

– А ти забула, що тільки-но я диплом захистив, мене одразу ж відправили сюди, у це місто працювати. І в ту хату твої батьки переїхали.

– Але ж вони свою квартиру продали, і нам усі виручені за неї гроші подарували. І ми тут одразу житло купили.

– Нічого собі… – із заздрістю сказала Олена. – От би й нам так пощастило…

– Якщо хочеш, щоб і вам пощастило, я твоєму нареченого запропоную і тебе взяти отак, – посміхнувся тато. – В кредит. Хочеш? Він у тебе хто?

– Тату! Не треба йому так говорити! – ахнула дочка.

– Так, все-таки, хто він? – повторив запитання батько.

– Ну, будівельник…

– Теж будівельник?! – батько засміявся. – Невже? Ларисо, а чи не прикупити й нам діляночку землі, десь за містом? Для наших майбутніх молодят?

– Ні! – замахала руками Олена. – Ми за містом жити не будемо! Ми – міські!

– Ну, а ми з матір’ю давно мріємо перебратися за місто, – мрійливо сказав Степан Іванович. – А тут – безкоштовно все буде. Тож, думайте, майбутні молодята… Думайте…

Вам також має сподобатись...

Михайло поїхав на роботу рано. Його дружина Ліда теж встала раненько. Вона вийшла на подвірʼя. Їй треба було висадити багаторічні квіти, які вона вчора купила… Поки Ліда прикидала, що й куди висадити, біля воріт зʼявилася якась незнайома жінка. – Здрастуйте, – привіталась та. – Доброго дня, – відповіла Ліда. Вона вже знала майже усіх сусідів, але цю жінку бачила вперше. – Вибачте, мені треба з Мишком поговорити, – раптом сказала незнайомка. – А Мишко на роботі, і буде тільки увечері, – здивовано відповіла Ліда. – А що ви хотіли і хто ви така? Ліда не розуміла, що відбувається

Зінаїда Миколаївна сиділа в кріслі та вʼязала шарф. Пролунав телефонний дзвінок. Жінка глянула на екран і побачила, що дзвонить її син. Зінаїда одразу взяла слухавку. – Олексію, привіт! Як я рада тебе чути! – вигукнула вона. – Привіт, мамо, – в голосі Олексія чулися нотки хвилювання. – Сину, щось сталося? – захвилювалася Зінаїда. – Сталося…у мене для тебе новина, – сказав Олексій і зупинився, наче збираючись з думками. – Яка ще новина? Таки щось сталося? – ще більше захвилювалася жінка. – Мамо, тільки вислухай мене спокійно, – Олексій важко зітхнув і все розповів матері. Зінаїда Миколаївна вислухала його і ахнула від почутого

– Мамо, мене у відрядження відправляють на два місяці. Залишишся з Олежиком? – голос доньки здався Ірині Миколаївні надто схвильованим. – Звичайно, залишусь, – відповіла мама. – Які проблеми, Катю? Він не такий вже і маленький. – У тому й річ, що не маленький. З малечею простіше. А тут… Не уявляю, як ти з ним впораєшся, – пояснила донька. – Не хвилюйся, все буде добре. Приводь його завтра, – сказала мама і закінчила виклик. Наступного дня Катя привела сина до матері, попрощалася і поїхала у відрядження. Але жінка навіть уявити не могла, що буде чекати на неї після повернення

Михайло з дружиною Ритою поїхали в село на оглядини будинку. Вони хотіли купити собі хату. По дорозі їм трапився місцевий старенький, який зголосився показати дорогу. – Туди, – показав пальцем дідусь на один з сільських будинків. Вони всі зайшли в ту хату. Літня господиня сиділа на стільці біля столу і щось вʼязала. – Хто там ще прийшов? – запитала вона. – Я, – відповів дідусь. – Зустрічай-но, Ганно, гостей! – Яких ще гостей? – невдоволено перепитала господиня. – А ти сама глянь! – сказав дід і увімкнув світло. Михайло, як глянув на стіни хати, то так і оторопів від побаченого