Життєві історії

Галина Іванівна вийшла на подвірʼя. Вона взяла свою табуретку, бо лавки ще були мокрі після дощу. Вийшовши на сонячне місце, вона сіла і вдихнула з насолодою свіже літнє повітря. – Ох, як добре! – вихопилося в неї. Раптом жінка помітила біля себе сусідську дівчинку Тетянку. Їй було чотири рочки. Маленька стояла біля Галини Іванівни. – Здрастуйте, бабо Галю… – сказала дівчинка і сховала щось за спиною. – Що там у тебе? Покажи, – попросила Галина Іванівна і погладила Тетянку по плечу. Дівчинка неохоче показала, щось у руці… Галина Іванівна здивовано дивилася на малечу

Галина Іванівна дивилась у кухонне віконце.

Щойно пройшов літній дощ, ще крапали з гілок дерев важкі краплі в каламутні калюжі, а сонце вже іскрилося в теплій воді і тішило…

У двір висипали дітлахи. Хлопчаки почали кататися на велосипедах, навмисне заїжджаючи у найглибші калюжі.

А дівчатка вийшли з ляльками й стояли в центрі двору, розглядаючи своїх ляльок – чия гарніша.

Галина Іванівна теж поспішила на подвірʼя. Вона взяла свою табуретку, бо лавки ще були мокрі.

Вийшовши на сонячне місце, вона сіла і вдихнула з насолодою вологе, чисте та тепле повітря.

– Ох, як добре! – вихопилося в неї.

Вона одразу помітила біля себе найменшу дівчинку на подвір’ї – Тетянку. Їй було чотири рочки.

Маленька стояла поруч.

– Здрастуйте, бабо Галю… – сказала дівчинка і сховала щось за спиною.

– Що там у тебе? Покажи! – попросила баба Галя і погладила Тетянку по плечу.

Дівчинка неохоче показала, щось у руці. Галина Іванівна здивовано дивилася на малечу.

Та тримала в руці ляльку. Лялька була старою, пластмасовою.

І не дивно – у родині Тетянки було троє дівчат – видно, що старші сестри вже гралися цією лялькою, і вона була кошлатою, з потертою фарбою.

– Ти соромишся своєї ляльки? – запитала Галина Іванівна. – І тому не йдеш до дівчаток? Так?

Таня опустила очі.

– Так, гарна лялька у тебе! – сказала Галина Іванівна. – А ми зробимо її ще кращою. Треба тільки трошки її причепурити… Зробимо?

Таня пильно подивилася на бабу Галю, потім кивнула і простягла їй ляльку.

– Ходімо до мене. Ми це зараз швидко влаштуємо, – сказала Галина Іванівна. – Агов, Валентино!

З відкритого вікна другого поверху визирнула молода жінка.

– Валю, я з твоєю Тетянкою до мене на годинку піду. Чаю поп’ємо, ляльку причепуримо. Не хвилюйся, ми не довго…

Мати Тані кивнула і зникла за вікном. А Галина Іванівна привела Таню до себе й одразу поставила грітися чайник.

– Зараз ми з тобою поп’ємо чайку. І твою Катю вимиємо.

Вона відкрила кран і підставила ляльку під струмінь теплої води. Таня дивилася на всі очі й посміхалася. А баба Галя вже намилила Катю і терла м’якою рожевою губкою.

– Ось і добре! Дивись як твоя лялечка блищить, ну, витирай її гарненько, а я піду тканину підберу, – баба Галя дала Тані рушник і дівчинка почала витирати ляльку.

Баба Галя зайшла на кухню з квітчастою старою хустинкою та ножицями.

Вона налила Тетянці чаю і підсунула тарілку з печивом.

– Їж, домашнє, сама спекла. І дивися. Ось, зі старої хустки ми з тобою зараз пошиємо ляльці сукні. І буде вона у нас, як британська королева!

Тетянка із задоволенням їла печиво і запивала чаєм. А баба Галя, спритно орудуючи ножицями, а потім голкою з ниткою, швидко пошила маленьку яскраву сукню з оборкою…

Лялька була зачесана, а на голові в неї з’явився червоний бантик. Сукня дуже пасувала ляльці, і Таня не зводила із неї захоплених очей.

– Так, – сказала баба Галя. – Але і це ще не все. Зараз ми їй зробимо макіяж…

Вона вийшла з кімнати і повернулася за хвилину з лаком для нігтів та авторучкою.

Жінка стала акуратно, як художниця, підмальовувати ляльці очі ручкою із синьою пастою, а рожевим лаком намалювала губи.

– Дивись, як новенька твоя Катя!

Тетянка вже крутилася біля Галини Іванівни. Їй не терпілося швидше взяти ляльку.

– Стривай трохи, нехай лак краще висохне. Але якщо зітреться, ти приходь до мене ще! Намалюємо, і буде знову, як нова!

Нарешті лялька перейшла до рук дівчинки. Щасливі Тані очі сяяли, вона дивилася на свою Катю і посміхалася.

– Ну, йдемо гуляти? – запитала Галина Іванівна, коли вони вийшли з квартири.

– Я піду мамі покажу… – відповіла Таня і, взявши ляльку, поспішила на другий поверх.

– Це правильно. Звісно, спочатку мамі треба показати. Іди, – погодилася Галина Іванівна і зітхнула, коли дівчинка пішла…

…Галина Іванівна знову вийшла надвір. Лавки були сухими.

Вона сіла біля під’їзду і стала дивитися на дітей, які гралися.

Галина Іванівна згадувала своє далеке дитинство, коли вони разом з подружками виходили на подвір’я і шили своїм лялькам одяг з клаптиків тканини.

– Бабо Галю, ось це вам! – раптом почула вона голосок Тетянки.

Дівчинка простягала жінці цукерку. Із вікна другого поверху махала рукою Валентина.

– Дякую, Галино Іванівно. А мені все ніколи, все метушня… Але я теж буду в ляльки з нею гратися, треба виділяти час… Дякую!

– Дякую тобі за цукерку, Тетянко. Тільки дуже вона велика. Давай навпіл її зʼїмо, га?

Тетянка згідно кивнула. Вона сіла поряд на лавку, отримавши свою половину цукерки.

До них уже підійшли дівчатка з усього двору. Вони з цікавістю розглядали ляльку Тані, оцінюючи її яскраву сукню і погладжуючи її по гладкому волоссю.

– А нашим лялькам губи нафарбуєте? – запитали дівчатка.

– А що треба? – запитала, ледве стримуючи сміх, Галина Іванівна.

– Треба! Треба! – навперебій просила малеча.

– Ну, тоді я по лак пішла… – Галина Іванівна попрямувала в квартиру, а дівчатка вже стали в чергу, гукаючи:

– Я перша!

– А я друга!

– Ну, тоді я третя…

Тетянка сиділа щаслива, тримаючи свою ляльку на руках, як зразок модниці та красуні.

І усмішка не сходила з обличчя дівчинки…

А баба Галя вже вийшла з під’їзду і розпочала свою «лялькову» роботу.

Таку потрібну, важливу та втішну…

Вам також має сподобатись...

У Насті, нещодавно, не стало чоловіка. Жінка важко переживала втрату. Але прийшов час піти подати документи на вступ у спадок. Сидячи у нотаріуса, Настя не могла повірити, що їй кажуть. – Ви не можете претендувати на цей будинок, – раптом сказалв нотаріус. – Ваш чоловік заповів його іншій людині. Нотаріус назвала прізвище та ім’я цієї людини. Настя забрала документи і пішла додому. Через кілька днів, коли жінка, отямилася від таких новин, вирішила знайти людину, якій Віктор заповів будинок. І Настя дізналася про чоловіка таке, що навіть і уявити не могла

– Бабусю, ти знову це старе барахло дістала? – запитала Катя. Дівчина скривилася, дивлячись як її бабуся дбайливо розгортає старий, потертий вовняний шарф. – Викинути вже давно його пора! – Не можна, внучечко, – старенька провела долонею по вицвілій речі. – У ньому все моє життя. – У старому шарфі?! – Катя пирхнула, але сіла поряд. – Ото вже вигадаєш… Ну і що ж цікаво в ньому такого?! Ганна Петрівна посміхнулася. – Цьому шарфу, рахуй, уже шістдесят років, – сказала вона. – Я тоді тільки в місто приїхала була… Старенька замовкла, наче збираючись з думками й почала свою розповідь. Катя вислухала її й аж заплакала від почутого

Валерія не стало раптово. Того дня він, як завжди, поїхав на роботу. Ще жартував вдома за сніданком, що весна – час нових проєктів! А вже в другій годині дня подзвонила його секретарка. – Ганно Михайлівно… – тихо почала вона. – Валерій Олексійович… Ваш чоловік… Йому недобре… Потім все було, як у тумані – таксі, лікарняний коридор, слова лікаря «серце», «не встигли»… Дев’ять днів минуло, а Ганна й досі не могла звикнути. А в той день першою примчала старша сестра покійного – Інна. Ще й документів з лікарні не привезли, а вона раптом заявила несподіване

Микола приїхав у гості до батьків. Вони якраз пообідали. – О, Микола! А що ж ти один?! – здивувалися вони. – Де ж твоя кохана Катя? – Вдома залишилася, – похмуро відповів той. – Їсти будеш? – запитала Марина Андріївна. – Є суп із фрикадельками й пиріжки. Микола їв мовчки. Мати відчувала, що щось не так. – З Катею посварилися? – запитала вона. – Посварилися, – сказав Микола. – Вона не хоче святкувати мій день народження, бо вагітна вже два місяці і їй, бачте, важко. – Два місяці, кажеш? – запитав батько. – Значить тобі тільки сім місяців лишилося. – До чого лишилося? – здивовано запитав Микола. Він не розумів про що це таке батько говорить