Життєві історії

Марія готувала вечерю, коли пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила свекруха. – Алло, Марія, тут таке діло. Напросилася до мене в гості троюрідна сестра, – одразу почала Лариса Іванівна. – І вам доброго дня! А я тут до чого? – не зрозуміла невістка. – Не могла б ти її у себе прийняти? – пояснила свекруха. – Ларисо Іванівно, а чому ви не хочете її прийняти? Це ж ваші родичі? – Марія оторопіла від нахабства свекрухи. – Я навіть не знаю, як тобі пояснити, – зам’ялася на хвилину Лариса Іванівна, а потім все розповіла невістці. Марія вислухала свекруху і застигла від почутого

– Алло, Марія, тут таке діло. Напросилася до мене в гості троюрідна сестра з донькою. Вони сьогодні ввечері приїжджають автобусом з іншого міста. Чи не могла б ти їх у себе залишити? Дмитру не дзвоню, він же все одно з тобою радитиметься, як вирішиш, так і буде. Ручний став зовсім…

Марія оторопіла від нахабства свекрухи.

– Ларисо Іванівно, а чому вони у вас не можуть зупинитися? Це ваші родичі? Я їх в очі ніколи не бачила навіть…

– Ой, та яка різниця, бачила ти їх чи ні, адже родичі, і крапка. Дмитро в дитинстві грав із Полінкою у бабусі, він точно її пам’ятати повинен. Поліна – це дочка Раїси, сестри моєї троюрідної.

– Так, а чому їх не хочете прийняти ви?

– Знаєш, я їх майже не знаю, що вони за люди. Сто років тому бачились. У соцмережі додалася до мене Рая і давай писати, в гості напрошуватися. З чого це раптом? Я переживаю, що вони поцуплять щось…

Марія голосно засміялася, почувши справжню причину.

– Господи, Ларисо Іванівно, ну що ви вигадуєте! З чого раптом їм це робити? Та й що там брати? Кришталеву вазу?

– Смішно тобі? А ти зароби спочатку на квартиру, на вазу! Сидиш на шиї у мого сина і насміхаєшся ще! – ображено вигукнула Лариса Іванівна.

– Я працюю, взагалі-то, і не менше за вашого сина. Знаєте, мені шкода вашу сестру. Не хочу, щоб Раїса зіпсувала думку про сім’ю через вас. У нашій квартирі знайдеться їм місце.

– Ну, ти й хамка, звісно! Ось її номер телефону, рейс автобуса та час прибуття на папірці написано. Зустрінеш їх і розмістиш у себе, а я прикинулася, що занедужала, щоб до мене не приперлися.

Я написала їй, що не зможу зустріти. Декілька днів погостять і поїдуть, сподіваюся. Ось звалилися на мою голову!

Марія вкотре переконалася, яка у неї «цікава» свекруха.

Дмитро, чоловік Марії, зрадів гостям. Він пам’ятав Поліну і тітку Раю, в дитинстві часто зустрічалися у бабусі.

Зустрівши їх, привезли до себе у квартиру.

– Марія, Дмитро, дякую, що вирішили дати нам притулок, але ми зупинимося в готелі. Ми й не планували залишатися у Лариси, зараз є чудові готелі, навіщо обтяжувати когось.

Та й нам буде комфортніше. А ось місто подивитися, пам’ятки, хотілося б з вами чи з Ларисою. Але, вона занедужала, тому якщо не ускладнить, покажіть ви місто.

Марія з радістю виконала прохання. Своє місто вона любила, і могла багато показати і розповісти.

Раїса та Поліна виявилися дуже приємними, товариськими. Вони запросили Марію з Дімою до гарного ресторану на вечерю, на знак подяки.

Під час вечері Раїса вручила подарунки.

– Дорогі мої, щиро дякую вам за гостинність, за привітність. Марія, візьми, будь ласка, від нас ось цей набір, золоті сережки та кулон.

А тобі, Дмитро, ось цей годинник.

Якщо Лариса не захотіла нас бачити, а я ж зрозуміла це, то подарунку їй не буде, вибачте…

Марія з Дімою переглянулись і нічого не відповіли. Їм було соромно за Ларису Іванівну.

Погостювавши кілька днів, Раїса з Поліною поїхали, обіцяючи приїхати ще. Також вони запросили до себе в гості Марію з Дімою.

Вони мали гарний будинок на березі озера, де плавали лебеді. Марія бачила таке лише на картинках. Їй дуже хотілося побачити наживо цю красу.

– Алло, Марія, ну що там? Як ситуація? Як гості? – зателефонувала Лариса Іванівна за кілька днів.

– Гості поїхали, передавали привіт.

– Ти перевірила квартиру, все ціле?

– Звичайно, ціле. А взагалі вони жили в готелі, не захотіли зупинитися у нас. Раїса подарувала мені дуже гарні сережки та кулон, а Дмитру годинник. Вони дуже милі люди, даремно ви нафантазували.

– Ось як… Золоті сережки? Я зараз приїду!

Свекруха швидко примчала, і з порога попросила показати прикраси.

– Мабуть, я все життя про такі сережки мріяла. Знаєш, взагалі-то Рая їх мені готувала, тож ці сережки мої. Яка різниця, бачилися ми чи ні, мої, і все тут!

Марія з подивом подивилася на свекруху.

– Вони зрозуміли, що ви не захотіли побачитись, і були неприємно здивовані. А ще Раїса сказала, що це ви знайшли її в соцмережі і написували, запрошували в гості. А мені зовсім інше ви казали…

– Та звідки я знала, що вона згодиться приїхати? А знайшла я її через одну родичку. Мені сказали, що вона нездужає сильно, дітей немає, от і хотіла дізнатися, хто там спадкоємець буде, у разі чого…

– Ну, зрозуміло, ви у своєму репертуарі, Ларисо Іванівно! Дуже хитра та продумана. Ми з Дімою збираємося відвідати Раїсу, коли підемо у відпустку, у неї гарний будинок на березі озера, лебеді…

– Я з вами поїду! Все-таки ми родичі, а з родичами треба знатися! А ці сережки я забираю, вони мої по праву! Тобі кулончик залишиться, тож скажи дякую.

Марія не стала сваритися і забирати з рук свекрухи коробочку із сережками. Нехай забирає, заради Бога.

– Ні, Ларисо Іванівно, ви з нами не поїдете. А то раптом поцупите там щось, а нам із Дмитром соромно буде!

– Ти як зі свекрухою розмовляєш? Безсовісна ти, Марія! Хіба можна намовляти таке на порядну жінку? Погано тебе батьки виховали!

Ось і довгоочікувана відпустка. Марія вкладала речі в чемодан, завтра рано-вранці вони з Дмитром поїдуть у гості до Раїси, як і домовлялися.

Пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла Лариса Іванівна із сумкою.

– Ну, я готова! Коли вирушаємо? – радісно сказала вона.

– І куди ви зібралися, Ларисо Іванівно? – здивовано мовила Марія.

– До Раїси, куди ж ще. Я написала їй в інтернеті, що приїду з вами, вона не проти.

– Вона може й не проти, а ось ми з Дімою проти. Не маємо бажання зіпсувати свій відпочинок.

– То як же я вам його зіпсую? – ображено вигукнула Лариса Іванівна.

– Своєю присутністю та поведінкою. Адже ви не можете спокійно поводитися, завжди сварки, скрізь, де ви з’являєтеся.

– Ну, і не їдь, теж мені фіфа… Ми з Дмитром самі поїдемо, так, синку? – спитала Лариса Іванівна у сина, який вийшов із спальні.

– Ні, мамо, ми з Марією удвох поїдемо, вибач. Ти некрасиво повелася, коли вони приїжджали, соромно за твою поведінку.

– Прям там, соромно! Я ж тоді не знала, що вони за люди! Виявилися пристойними, он золото дарують… Треба спілкуватися нам, рідня все таки…

– Все, мамо, нам відпочивати час, завтра рано вставати, о 5-й ранку вирушаємо на своїй машині. Їдь додому, ми тебе все одно не візьмемо.

– Ну гаразд, так і бути, залишуся вдома. Не затримуйтесь тільки довго там.

Лариса Іванівна пішла. Марія з Дімою видихнули і засміялися. Відпочинок було врятовано. Так вони думали.

Рано-вранці, виходячи з під’їзду, вони побачили Ларису Іванівну, що сиділа на лавці з сумкою.

– Що, думали, позбулися мене? Ні. Розумні які, самі відпочивати, а мама сиди тут у місті… Відкривай машину, синку, я спереду поїду.

Марія з Дімою переглянулись. Ну що ось із нею робити? Не будеш же сваритися.

Усю дорогу Лариса Іванівна спала.

– Ну, привіт, Раїсо! Ти зовсім не змінилася, тільки набрала зайвого і постаріла трохи. І зачіска дивна, – Привітала родичку Лариса Іванівна.

– Доброго дня, Ларисо. І ти не змінилася, все говориш, про що думаєш…

– Ну, показуй своїх лебедів та озеро. Ого, будиночок не бідний у вас. Чоловік твій, царство небесне, Геннадій, постарався. Мабуть, добре йому «конвертики» давали, посада була пристойна.

– Взагалі, то цей будинок я купила, після того, як не стало Гени. Він був людиною порядною, і, як часто це буває, нічого не заробив і не накопичив.

Я продала майно, яке мені у спадок від батьків і тітки залишилося, і купила тут будинок, подалі від міста.

– Раїсо, а я не з порожніми руками. Ось повидло, я закривала, і ковбаска копчена, за акцією купила, дуже вигідно. Давай наріжемо її зараз до обіду, я голодна така… До речі, сережки твої потемніли щось, мабуть золото поганої якості, чи взагалі це не золото…

Раїса похитала головою і не відповіла.

– Запрошую до столу. Я запікала качку з яблуками, салати зробила, пригощайтеся.

За два дні Марія з Дімою самі того не бажаючи, поїхали додому. Лариса Іванівна посварилася з Раїсою. Їй не сподобалася кімната, яку вона виділила для неї. Занадто тісна.

Також їй не сподобалося озеро, надто маленьке.

Раїса довго закривала очі на вибрики Лариси, але потім не витримала.

– Знаєш що, Ларисо, взагалі то я тебе й не запрошувала до себе, ти сама напросилася. І, якщо вже приїхала, то поводься пристойно. А якщо щось не подобається, їдь додому!

Лариса Іванівна від обурення хотіла спочатку зняти сережки з вух і віддати Раїсі, але потім передумала. Подарунок є подарунок.

Їдучи, Лариса прихопила свою банку з повидлом.

Марії з Дімою було дуже соромно, але вони нічого не могли зробити, окрім як виїхати.

– Все, видалила Раїсу із друзів і заблокувала у соцмережі. Знати не хочу її більше! Правильно, що тоді не прийняла її у себе.

До речі, діти, я вирішила поїхати до села до своєї тітки. Вона старенька зовсім, нема кому її доглядати. А я домовилася, що вона підпише дарчу на будинок на мене, і я її доглядатиму. Бачите, яка я продумана та хитра, вчіться…

Лариса Іванівна перебралася до села, а у свою квартиру пустила квартирантів, щоби дохід був. Після того, як тітки не стало, вона вступила в спадок і залишилася жити в селі, і навіть вийшла заміж за місцевого вдівця.

Говорять, що Лариса Іванівна переконала нового чоловіка переписати на неї будинок. А Дмитро з Марією живуть спокійно і радіють, що мама далеко, і в їхнє життя не лізе.

Вам також має сподобатись...

Вікторія думала, що Роман буде хорошим чоловіком. Він працював, не гуляв. Те, що ніколи не вів розмов про майбутнє, то Вікторія теж вважала плюсом. – Не фантазер, – думала вона. Роман уже був якось одружений. Про причину розлучення ніколи не розповідав. Вікторія рахувала, що це добре. Не говорить про людей значить погано… Роман переїхав до неї. Якось Вікторія занедужала. Перший день чоловік просто не заходив у кімнату дружини. А наступного дня влаштував сварку: – Ти лежиш, а вдома поїсти нема чого! Як я можу сина в такі умови привезти? Вікторія аж поперхнулася від почутого

– Ось, Маринко, старалася, вибирала, щоб тебе порадувати! – сказала посміхаючись мати. Вона простягла доньці важкий пакунок, у якому щось дзенькнуло. – Що це? – запитала Марина. – Та ти відкривай швидше, сама побачиш! – поквапила мати. Марина поставила згорток на стіл і почала розвʼязувати численні стрічки. – Маринко, акуратніше з упаковкою, – сказала мати. – Папір гарний, можна буде ще щось загорнути! Марина стрималася, щоб не обуритися… Вона нарешті відкрила свій подарунок на день народження й ахнула. – Що це таке? – тихо запитала вона, і взялася за голову від побаченого

– Зараз вмиюся, приберу в квартирі і почну готувати обід! – подумала Світлана. – Коли мій Валерій і свекруха прийдуть – все має бути зроблено! Світлана попила чаю, вимила посуд, дістала з морозилки курку. Далі вона зайнялася обідом. Світлана вперше готувала обід в квартирі чоловіка, і він мав бути святковим. Готувати вона вміла, і у свої двадцять років рахувала себе хорошою господинею. Світлана приготувала шарлотку. Курку запекла в духовці і виклала на тацю з картоплею. Нарізала огірки й помідори. Зробила канапки з ковбасою й сиром… Побачивши такий стіл, Валерій гордо посміхнувся: – Яка ж у мене дружина хороша! А от свекруха чомусь важко зітхнула

Був ще самий початок робочого дня, як раптом у Ганни задзвенів телефон. Номер був незнайомий, але могли дзвонити й по роботі. Не роздумуючи, жінка взяла слухавку. – Це Ганна Дмитрівна? – почувся у слухавці жіночий голос. – Не стало вашого батька… Ганна застигла від несподіванки. – Ви помиляєтесь, у мене немає батька, – тільки й пробурмотіла вона. – Адресу я вам надішлю у повідомленні, – сказала незнайомка. – Прощання й поминки післязавтра. Ви повинні встигнути, якщо поспішите. Це дуже важливо… В телефоні почулися короткі гудки. Ганна сиділа дивлячись в одну точку. Вона не знала, що й думати