Життєві історії

Ганна Михайлівна мріяла про хату в селі. І от на ювілей син Євген з невісткою Валерією подарували їй дачу. Перед черговим сезоном Євген сказав матері: – Торік ти посадила мало овочів, тепер давай більше. – Навіщо більше?! – здивувалася Ганна Михайлівна. – Закрутки зробиш, – сказав син. – Взимку домашнім будемо харчуватися. – Я не вмію робити закрутки і не хочу вчитися! – строго відповіла Ганна Михайлівна. Та син зрозумів її по-своєму… Якось жінка приїхала в село і раптом побачила на своєму подвірʼї якогось незнайомця. Ганна Михайлівна глянула, що він робить, і за голову взялася від побаченого

Ганна Михайлівна завжди мріяла про хатину в селі. Її уява малювала пишний квітник, рівний газончик, обсипані ягодами вишні й гамак, звідки вона милуватиметься всією цією красою.

Коли на п’ятидесятиріччя син із невісткою подарували їй дачу, радості Ганни Михайлівни не було меж.

Нехай площа землі і була невеликою, а будиночок потребував ремонту, але вона змогла перетворити це місце на мрію, витративши майже всі заощадження і всю літню відпустку.

Та щастя тривало недовго. Якось уранці, коли Ганна Михайлівна насолоджувалася кавою й краєвидами, з вулиці пролунав вимогливий автомобільний сигнал.

– Мамо, відкривай, ми приїхали! – пролунав за ним голос сина.

Євген і Валерія приїхали не одні, а з ватагою друзів.

– От, вирішили вибратися на шашлики, – пояснив Євген, дістаючи з багажника мангал.

Молодь гуляла до ночі, а наступного ранку зажадала сніданок.

Коли всі роз’їхалися, Ганна Михайлівна з сумом оглянула пом’ятий колесами газон, обдерті вишні (навіть незрілі ягоди не пошкодували), присипані мангальним попелом квіти і почала відновлювати знищену красу.

Приїзд друзів відбувся і в наступні вихідні, тільки цього разу син висловив претензію:

– Мамо, ти б хоч моркву посадила чи огірків на закуску.

– У мене є грядка із зеленню, мені вистачає, – сухо відповіла Ганна Михайлівна.

Коли гості приїхали втретє, вона обурилася і заявила синові з невісткою:

– Досить возити сюди друзів, у мене не літній табір, та й сусіди скаржаться на галас.

– Навіщо тоді дача, якщо не можна їздити туди відпочивати? – здивувалася Валерія.

Син підтримав дружину:

– Мамо, ми подарували тобі дачу, і значить, маємо право приїжджати. Нормальним батькам, взагалі-то, в радість приймати рідних.

– Ваші друзі мені не рідні, мені набридло за ними прибирати, вони якісь недолугі, газон потоптали, квіти обірвали. Приїдуть ще раз – не пущу, – строго сказала Ганна Михайлівна.

– Це ми ще побачимо, – посміхнувся син.

Ганна Михайлівна швидко встановила новий височенний паркан і хвіртку з замком, тож коли гості зʼявилися наступного разу, їм довелося піти. Син із невісткою довго ображалися на неї, зате сама Ганна Михайлівна від душі насолодилася залишком літа.

Перед наступним сезоном син зажадав:

– Посади якихось овочів, а то перед людьми соромно. Всім батьки з дачі їжу тягнуть сумками, а ти – пучок петрушки й букет айстр.

– Овочі вирощувати дорого й нудно, простіше в магазині купити, – відмахнулася Ганна Михайлівна.

Валерія зморщила носик:

– У магазині суцільна хімія і вода, своє смачніше й корисніше. Ми, взагалі-то, подарували вам дачу, тому що думали, що ви городом займетеся, натуральні продукт будете нам возити.

– Не хочу я на городі гарувати. Я мріяла про дачу, щоб там відпочивати, – сказала Ганна Михайлівна.

– Відпочивай, хто ж тобі заважає, але посади хоч пару грядок. Невже тобі нам шкода? – надувся син. – Яка тобі різниця, що садити, квіти чи нормальну їжу? Тобі ж головне у землі поратися.

Здавшись під довгими умовляннями, Ганна Михайлівна засадила грядки морквою та огірками. Город, на відміну від квітів, вона не любила, і овочі відплатили взаємністю – урожай вийшов поганим і несмачним.

– Мамо, ти б хоч постаралася, – невдоволено виказував їй Євген. – Квіти у тебе шикарні, значить, можеш і про город дбати, просто спеціально не робиш нічого.

– А сусідка сказала, що непогані овочі, – образилась Ганна Михайлівна.

– Ти з сусідами ділишся?! Мамо, ти й так мало виростила, та ще й чужим людям роздаєш.

– По-перше, сусідка мені допомогла порадами, треба було їй віддячити. По-друге, я сама працювала і сама вирішу, кому що давати. Зрештою, якщо хочете свіжих овочів, чому самі не вирощуєте? Скільки можна на матір надіятися?

– У нас часу немає, а тобі все одно зайнятися нічим, та й за віком тобі якраз підходить, – заявив син. – Он моєму колезі батьки огірки з помідорами пакетами тягнуть, хоча у них ділянка й гірша.

– Ну і вирощуйте самі, – запропонувала Ганна Михайлівна. – З самого твого дитинства чую: інші батьки те, інші батьки оце. Змирися вже, не пощастило тобі з матір’ю.

– Що ти починаєш?! Слова сказати не можна, – розсердився син. – Я ж не сварюся, а даю конструктивну критику! Твій урожай соромно навіть у салат нарізати, от візьми й виправ.

Хоч би як не критикував Євген плоди материної праці, але користувався ними охоче. Ганна Михайлівна, якось повернувшись із міста, побачила грядки обірваними.

– Ми вирішили все зібрати, доки ти знову сусідам не роздала. І заразом допомогти, щоб не довелося на собі все в місто тягнути, – пояснив син по телефону.

– Ви взагалі все забрали, мені нічого не лишили! – обурилася Ганна Михайлівна.

– Ти ще собі виростиш. До того ж, це ми тобі ділянку купили, рахуй, взяли відсотки.

– Хороший подаруночок, з якого ще треба платити данину, – подумала Ганна Михайлівна і одразу ж поміняла замок на хвіртці.

Коли син з невісткою це побачили, почався новий скандал, після якого вони не розмовляли місяць.

…Перед черговим дачним сезоном син заздалегідь почав давати Ганні Михайлівні настанови.

– Торік ти мало посадила овочів, цього разу давай більше.

– Навіщо більше? Нам на трьох багато не треба, – здивувалася Ганна Михайлівна.

– Закрутки зробиш, всю зиму своїм домашнім харчуватися будемо.

– Я не вмію робити закрутки і не хочу вчитися! Та ще й на городі доведеться все літо гарувати, це важко, я все ж таки ще працюю.

Та син зрозумів її слова по-своєму.

Одного разу Ганна Михайлівна приїхала в село і раптом побачила на своєму подвірʼї якогось незнайомця.

Вона глянула, що він робить і взялася за голову від побаченого!

Він орав її ділянку культиватором! Розкішна клумба, про яку вона дбала весь минулий рік, уже зникла…

Євген спокійно пояснив:

– Ми з Валерією подумали, що тобі важко впоратися, от і вирішили допомогти, зробити сюрприз. Взяли в тебе ключі від хвіртки і найняли людину. Чому ти злишся? Хіба це не те, чого ти хотіла?

– Я хотіла просто відпочивати від міста й садити квіти у своє задоволення! А ваші городні роботи мені не потрібні! – вигукнула Ганна Михайлівна.

Побачивши знищену клумбу, вона забула про тактовність.

– Ви хоч уявляєте, що наробили?! Скільки я сил і часу вклала в цю ділянку, а ви просто взяли і все зруйнували!

– Мамо, я тебе не розумію, не допомагаємо – погано, допомагаємо – теж погано! Ти вже визначись, могла б подякувати, що ми про тебе подбали.

– Дякую, що не слухаєте мене і гнете свою лінію! – відповіла Ганна Михайлівна і кинула слухавку.

Вона сумно оглянула рівну смугу зораної землі, де ще недавно красувалися з любовʼю вирощені нею квітники.

У хвіртку зазирнула цікава сусідка:

– Що це ти галасуєш? Ой, як добре тут попрацювали, а ми самі, своїми руками все робимо, так набридло. Кожні вихідні всією сім’єю працюємо.

– Та це син типу мені допоміг, – відмахнулась з досадою Ганна Михайлівна. – Краще б не ліз, а я сама все б зробила своїми руками.

Сусідка, похваливши виконану роботу і поспівчувавши за квіти, пішла. Ганна Михайлівна залишилася обмірковувати її слова. Вони наштовхнули її на одну цікаву думку…

…Наступного дня вона подзвонила синові:

– Вибач, розізлилася я вчора. Так ідея з культиватором хороша, але я образилася, що ви зі мною не порадилися. Тепер усі роботи погоджуйте зі мною.

– А що, ти передумала щодо городу? – запитав син.

– Передумала, та й землю шкода, все ж готове. Тож приїжджайте, будемо робити грядки.

– У сенсі – приїжджайте? – не зрозумів син.

– Не стану ж я одна лопатою махати. До того ж це вам урожай потрібен, тож доведеться попрацювати. Або приїжджайте і допомагайте, або я назад все квітами засаджу.

Євген і Валерія приїхали вкрай незадоволені. Це почуття посилилося, коли до них дійшло, що працюють тільки вони. Ганна Михайлівна виконувала роль начальника, вона командувала, покрикувала і критикувала.

– А ви допомогти не хочете? – запитала Валерія, гидливо розглядаючи свій зіпсований манікюр.

– Не хочу, мені на цій дачі ще все літо працювати, встигну. А ти не скаржся, самі ж хотіли своє, домашнє…

…Ще через тиждень Ганна Михайлівна подзвонила синові і зажадала:

– Треба дещо купити для дачі, я зараз продиктую.

Список Євгена неприємно здивував.

– Куди так багато всього? Це ж дорого!

– А ти думав, город свіжим повітрям харчується? Щоб щось отримати, треба спочатку щось вкласти. У мене грошей немає, тож все це – з вас.

Іншим разом Ганна Михайлівна сказала:

– Давайте зробимо літній душ? Мені набридло, що тут умов ніяких нема. Якщо вже я працюю на благо сім’ї, то хочу робити це в людських умовах. Та й ви зможете користуватися, коли приїдете.

– Ти ж заборонила нам відпочивати на дачі, навіть не пустила минулого разу, – нагадав Євген.

– Буде душ, то дозволю привести гостей, – поставила умову Ганна Михайлівна.

Подивитися на новий душ приїхала Валерія. Ганна Михайлівна привітно прийняла невістку, пригостила запашним чаєм з малиною і вклала спати. А вранці розбудила її о сьомій ранку.

– Вставай, ходімо грядки полоти, поки не жарко.

– Які грядки? Я не хочу, не вмію, – забурмотіла сонна Валерія.

– Слово “не хочу” забудь, любиш свіжі огірочки – люби і поратися в землі. А що не вмієш, не біда, не велика наука це.

Ганна Михайлівна змусила Валерію одягтися, витягла невістку на вулицю і посадила біля грядки. Невістка виявилася не надто терплячою і постійно нила.

– Спекотно, комарі кусають, я в кропиву влізла, ноги втомилися…

– Тим смачнішим буде врожай, – втішила її свекруха. – Хороші продукти дістаються потом і чесною працею!

Сину, який приїхав на обід, Ганна Михайлівна теж знайшла роботу.

– Я замовила коров’яче добриво, треба перекидати, тримай вила.

– Фу, я не буду, – скривився Євген.

Мати дала йому вила і строго сказала:

– Нормальний урожай просто так не отримаєш. І нема чого кривитися, це натуральний продукт, ніякої хімії, все, як ви любите.

Увечері вона відправила сина з невісткою поливати город вручну, лійкою.

– Не відлинюйте, жвавіше, я в свої роки швидше за вас поливаю, як вам не соромно!

Увечері Євген і Валерія лягли в ліжко і одразу ж заснули. Ганна Михайлівна знову підняла їх о сьомій ранку.

– Досить спати, у нас сьогодні щільний графік, треба овочі обприскати, кущі підв’язати, ягоди зібрати…

– Мамо, ми втомилися, давай сама, – спробував відмовитися Євген.

Але Ганна Михайлівна стягнула з нього ковдру і заявила:

– Я не збираюся горбатитися на грядках сама. Це була ваша ідея – засадити всю ділянку, тож бігом. І взагалі, ви ж подарували мені дачу, значить, зобов’язані допомагати.

– Гаразд, ми допоможемо, але тоді наступного тижня приїдемо з друзями на шашлики, – поставив умову син.

Ганна Михайлівна милостиво погодилася. На наступні вихідні вона приготувала цілий перелік завдань. Варто було гостям зайти за хвіртку, як вона одразу ж почала розпоряджатися:

– Так, дівчата – на кухню, готувати. А тепер хлопці. Ти допоможи мені підрізати дерева, ти пофарбуй паркан…

– Мамо, ми приїхали відпочивати! – нагадав Євген.

— Ви ще не втомилися. Ось зараз попрацюєте, тоді й шашлики смачнішими будуть. Давайте-давайте, відпочинок треба заслужити!

Увечері Ганна Михайлівна почула, як приятель виказував синові:

– Гарно ти звісно придумав, як змусити нас працювати, але більше на шашлики не клич, не приїдемо!

– Ти зганьбила нас перед друзями! – виказав Євген матері, коли гості роз’їхалися.

– Вони себе самі зганьбили, коли приїжджали на все готове і безлад робили на чужому подвірʼї. А як настав час відповідальності, то злякалися, – відповіла Ганна Михайлівна. – Та ну їх, самі впораємось, утрьох.

– Ми з Валерією більше допомагати не станемо, – категорично відповів син. – Ми й так багато витратили, а на минулих вихідних я після твоїх грядок ледве розігнувся. До того ж, нам є чим зайнятися, окрім городу.

Ганна Михайлівна взялася в боки і грізно запитала:

– Моїх грядок? Не перекладай відповідальність, синку, це вам хотілося похвалитися перед друзями гарною ділянкою та роботящою матір’ю.

Людина сама відповідає за втілення своєї мрії. Я мріяла про ідеальне місце для відпочинку, я його створила. Потім прийшли ви і все зруйнували, замінили своєю фантазією, тож доведеться попрацювати.

– Ми думали, тобі буде в радість нам допомагати, – відповів Євген. – Що ти в подяку за подарунок піклуватимешся про нас, годуватимеш домашнім і заощадиш на продуктах.

– Подарунки роблять щиро, без розрахунку на власну вигоду. Якщо ви вмикаєте лічильник, то і я буду.

Загалом так, синку, або ми працюємо на подарованій вами дачі всі разом, або я облаштовую все на свій смак, а ви не заважаєте…

…Євген та Валерія ще кілька разів спробували перетворити дачу Ганни Михайлівни на джерело свіжих овочів.

Щоразу свекруха відправляла їх до роботи, і ентузіазм молодих остаточно згас.

Ганна Михайлівна вкотре переробила ділянку, облаштувавши все, як їй подобалося, і нарешті змогла відпочивати.

На претензії сина вона щоразу відповідала:

– Я віддала свій материнський обов’язок і заслужила спокійний відпочинок.

Захочете розділити його зі мною – ласкаво прошу, але робити із себе працівницю я не дам.

Зрештою життя дане людині для радощів.

І подумки додала:

– А овочі можна і в сусідки купити…

Вам також має сподобатись...

Андрій з Вікою вирішили одружитися. Свою квартиру молодятам віддала бабуся Андрія. За місяць, що залишився до весілля, Віка вирішила зробити там ремонт. Приїхали вантажники, щоб вивезти старі меблі. Вони не стали морочитися і розібрали старий диван. Все одно на викид! Вантажники взялися за задню стінку дивану і тут щось дзенькнуло і покотилося по підлозі. Щось маленьке й блискуче викотилося з-під дивану прямо до ніг Андрія… То була невелика золота сережка з маленьким білим камінчиком. – Чия це? – запитала Віка, підійшовши до Андрія. Чоловік аж стрепенувся від несподіванки. Він точно знав чия вона

В Олени не стало бабусі… Наступного дня вони зі своєю сестрою вирушили на цвинтар. Серед старих памʼятників вирізнявся новий хрест… Під високим деревцем поряд зі своїм чоловіком була бабуся. Поховала бабуся його молодим, але так заміж вона й не вийшла – сина виховувала, потім внучок. Олена нахилилася поправити стрічку на вінку, як раптом хтось взяв її за рукав! Олена відсахнулася. – Що там таке?! – сестра сховалася за її спиною. Олена набралася сміливості, присіла, відсунула трохи вінок і ахнула від несподіванки

– Ну, Оленко, ось тут я і працюю, – сказав Володимир, привівши свою кохану в готель. – Нічого, собі! – усміхнулася Олена. – Ти присядь, замов собі каву, а я поки вирішу деякі питання, – додав чоловік. Олена сіла за столик, а Володимир пішов на рецепцію. – Можна вас! – гукнула Олена офіціантку. – Я вас слухаю? – до Олени підійшла жінка. – Можна, мені каву, – попросила Олена. – А ви нова дівчина Володимира? – раптом поцікавилася вона. – Так, – усміхнулася Олена. – Покиньте його поки ще не пізно, – тихо прошепотіла жінка. – Як покинути? Чому? – Олена здивовано дивилася на цю жінку, не розуміючи, що відбувається

Світлана вже збиралася лягати спати, коли у двері подзвонили. – А це ще кого принесло? – здивувалася вона, глянувши на годинник. Жінка накинула халат, вийшла в коридор, відкрила двері і побачила свою подругу Ірину. – Ірино? Що сталося? Ти чому так пізно? – схвильовано запитала Світлана. Ірина мовчки зайшла в коридор. – І як це розуміти? Як ти могла зі мною так вчинити? – процідила крізь зуби вона. – В сенсі? – усміхнулася Світлана. – Ти мені життя зруйнувала! – несподівано вигукнула Ірина. – Іра, та що сталося? Я тебе не розумію? – Світлана здивовано дивилася на подругу, не розуміючи, що відбувається