Життєві історії

Ганна Михайлівна мріяла про хату в селі. І от на ювілей син Євген з невісткою Валерією подарували їй дачу. Перед черговим сезоном Євген сказав матері: – Торік ти посадила мало овочів, тепер давай більше. – Навіщо більше?! – здивувалася Ганна Михайлівна. – Закрутки зробиш, – сказав син. – Взимку домашнім будемо харчуватися. – Я не вмію робити закрутки і не хочу вчитися! – строго відповіла Ганна Михайлівна. Та син зрозумів її по-своєму… Якось жінка приїхала в село і раптом побачила на своєму подвірʼї якогось незнайомця. Ганна Михайлівна глянула, що він робить, і за голову взялася від побаченого

Ганна Михайлівна завжди мріяла про хатину в селі. Її уява малювала пишний квітник, рівний газончик, обсипані ягодами вишні й гамак, звідки вона милуватиметься всією цією красою.

Коли на п’ятидесятиріччя син із невісткою подарували їй дачу, радості Ганни Михайлівни не було меж.

Нехай площа землі і була невеликою, а будиночок потребував ремонту, але вона змогла перетворити це місце на мрію, витративши майже всі заощадження і всю літню відпустку.

Та щастя тривало недовго. Якось уранці, коли Ганна Михайлівна насолоджувалася кавою й краєвидами, з вулиці пролунав вимогливий автомобільний сигнал.

– Мамо, відкривай, ми приїхали! – пролунав за ним голос сина.

Євген і Валерія приїхали не одні, а з ватагою друзів.

– От, вирішили вибратися на шашлики, – пояснив Євген, дістаючи з багажника мангал.

Молодь гуляла до ночі, а наступного ранку зажадала сніданок.

Коли всі роз’їхалися, Ганна Михайлівна з сумом оглянула пом’ятий колесами газон, обдерті вишні (навіть незрілі ягоди не пошкодували), присипані мангальним попелом квіти і почала відновлювати знищену красу.

Приїзд друзів відбувся і в наступні вихідні, тільки цього разу син висловив претензію:

– Мамо, ти б хоч моркву посадила чи огірків на закуску.

– У мене є грядка із зеленню, мені вистачає, – сухо відповіла Ганна Михайлівна.

Коли гості приїхали втретє, вона обурилася і заявила синові з невісткою:

– Досить возити сюди друзів, у мене не літній табір, та й сусіди скаржаться на галас.

– Навіщо тоді дача, якщо не можна їздити туди відпочивати? – здивувалася Валерія.

Син підтримав дружину:

– Мамо, ми подарували тобі дачу, і значить, маємо право приїжджати. Нормальним батькам, взагалі-то, в радість приймати рідних.

– Ваші друзі мені не рідні, мені набридло за ними прибирати, вони якісь недолугі, газон потоптали, квіти обірвали. Приїдуть ще раз – не пущу, – строго сказала Ганна Михайлівна.

– Це ми ще побачимо, – посміхнувся син.

Ганна Михайлівна швидко встановила новий височенний паркан і хвіртку з замком, тож коли гості зʼявилися наступного разу, їм довелося піти. Син із невісткою довго ображалися на неї, зате сама Ганна Михайлівна від душі насолодилася залишком літа.

Перед наступним сезоном син зажадав:

– Посади якихось овочів, а то перед людьми соромно. Всім батьки з дачі їжу тягнуть сумками, а ти – пучок петрушки й букет айстр.

– Овочі вирощувати дорого й нудно, простіше в магазині купити, – відмахнулася Ганна Михайлівна.

Валерія зморщила носик:

– У магазині суцільна хімія і вода, своє смачніше й корисніше. Ми, взагалі-то, подарували вам дачу, тому що думали, що ви городом займетеся, натуральні продукт будете нам возити.

– Не хочу я на городі гарувати. Я мріяла про дачу, щоб там відпочивати, – сказала Ганна Михайлівна.

– Відпочивай, хто ж тобі заважає, але посади хоч пару грядок. Невже тобі нам шкода? – надувся син. – Яка тобі різниця, що садити, квіти чи нормальну їжу? Тобі ж головне у землі поратися.

Здавшись під довгими умовляннями, Ганна Михайлівна засадила грядки морквою та огірками. Город, на відміну від квітів, вона не любила, і овочі відплатили взаємністю – урожай вийшов поганим і несмачним.

– Мамо, ти б хоч постаралася, – невдоволено виказував їй Євген. – Квіти у тебе шикарні, значить, можеш і про город дбати, просто спеціально не робиш нічого.

– А сусідка сказала, що непогані овочі, – образилась Ганна Михайлівна.

– Ти з сусідами ділишся?! Мамо, ти й так мало виростила, та ще й чужим людям роздаєш.

– По-перше, сусідка мені допомогла порадами, треба було їй віддячити. По-друге, я сама працювала і сама вирішу, кому що давати. Зрештою, якщо хочете свіжих овочів, чому самі не вирощуєте? Скільки можна на матір надіятися?

– У нас часу немає, а тобі все одно зайнятися нічим, та й за віком тобі якраз підходить, – заявив син. – Он моєму колезі батьки огірки з помідорами пакетами тягнуть, хоча у них ділянка й гірша.

– Ну і вирощуйте самі, – запропонувала Ганна Михайлівна. – З самого твого дитинства чую: інші батьки те, інші батьки оце. Змирися вже, не пощастило тобі з матір’ю.

– Що ти починаєш?! Слова сказати не можна, – розсердився син. – Я ж не сварюся, а даю конструктивну критику! Твій урожай соромно навіть у салат нарізати, от візьми й виправ.

Хоч би як не критикував Євген плоди материної праці, але користувався ними охоче. Ганна Михайлівна, якось повернувшись із міста, побачила грядки обірваними.

– Ми вирішили все зібрати, доки ти знову сусідам не роздала. І заразом допомогти, щоб не довелося на собі все в місто тягнути, – пояснив син по телефону.

– Ви взагалі все забрали, мені нічого не лишили! – обурилася Ганна Михайлівна.

– Ти ще собі виростиш. До того ж, це ми тобі ділянку купили, рахуй, взяли відсотки.

– Хороший подаруночок, з якого ще треба платити данину, – подумала Ганна Михайлівна і одразу ж поміняла замок на хвіртці.

Коли син з невісткою це побачили, почався новий скандал, після якого вони не розмовляли місяць.

…Перед черговим дачним сезоном син заздалегідь почав давати Ганні Михайлівні настанови.

– Торік ти мало посадила овочів, цього разу давай більше.

– Навіщо більше? Нам на трьох багато не треба, – здивувалася Ганна Михайлівна.

– Закрутки зробиш, всю зиму своїм домашнім харчуватися будемо.

– Я не вмію робити закрутки і не хочу вчитися! Та ще й на городі доведеться все літо гарувати, це важко, я все ж таки ще працюю.

Та син зрозумів її слова по-своєму.

Одного разу Ганна Михайлівна приїхала в село і раптом побачила на своєму подвірʼї якогось незнайомця.

Вона глянула, що він робить і взялася за голову від побаченого!

Він орав її ділянку культиватором! Розкішна клумба, про яку вона дбала весь минулий рік, уже зникла…

Євген спокійно пояснив:

– Ми з Валерією подумали, що тобі важко впоратися, от і вирішили допомогти, зробити сюрприз. Взяли в тебе ключі від хвіртки і найняли людину. Чому ти злишся? Хіба це не те, чого ти хотіла?

– Я хотіла просто відпочивати від міста й садити квіти у своє задоволення! А ваші городні роботи мені не потрібні! – вигукнула Ганна Михайлівна.

Побачивши знищену клумбу, вона забула про тактовність.

– Ви хоч уявляєте, що наробили?! Скільки я сил і часу вклала в цю ділянку, а ви просто взяли і все зруйнували!

– Мамо, я тебе не розумію, не допомагаємо – погано, допомагаємо – теж погано! Ти вже визначись, могла б подякувати, що ми про тебе подбали.

– Дякую, що не слухаєте мене і гнете свою лінію! – відповіла Ганна Михайлівна і кинула слухавку.

Вона сумно оглянула рівну смугу зораної землі, де ще недавно красувалися з любовʼю вирощені нею квітники.

У хвіртку зазирнула цікава сусідка:

– Що це ти галасуєш? Ой, як добре тут попрацювали, а ми самі, своїми руками все робимо, так набридло. Кожні вихідні всією сім’єю працюємо.

– Та це син типу мені допоміг, – відмахнулась з досадою Ганна Михайлівна. – Краще б не ліз, а я сама все б зробила своїми руками.

Сусідка, похваливши виконану роботу і поспівчувавши за квіти, пішла. Ганна Михайлівна залишилася обмірковувати її слова. Вони наштовхнули її на одну цікаву думку…

…Наступного дня вона подзвонила синові:

– Вибач, розізлилася я вчора. Так ідея з культиватором хороша, але я образилася, що ви зі мною не порадилися. Тепер усі роботи погоджуйте зі мною.

– А що, ти передумала щодо городу? – запитав син.

– Передумала, та й землю шкода, все ж готове. Тож приїжджайте, будемо робити грядки.

– У сенсі – приїжджайте? – не зрозумів син.

– Не стану ж я одна лопатою махати. До того ж це вам урожай потрібен, тож доведеться попрацювати. Або приїжджайте і допомагайте, або я назад все квітами засаджу.

Євген і Валерія приїхали вкрай незадоволені. Це почуття посилилося, коли до них дійшло, що працюють тільки вони. Ганна Михайлівна виконувала роль начальника, вона командувала, покрикувала і критикувала.

– А ви допомогти не хочете? – запитала Валерія, гидливо розглядаючи свій зіпсований манікюр.

– Не хочу, мені на цій дачі ще все літо працювати, встигну. А ти не скаржся, самі ж хотіли своє, домашнє…

…Ще через тиждень Ганна Михайлівна подзвонила синові і зажадала:

– Треба дещо купити для дачі, я зараз продиктую.

Список Євгена неприємно здивував.

– Куди так багато всього? Це ж дорого!

– А ти думав, город свіжим повітрям харчується? Щоб щось отримати, треба спочатку щось вкласти. У мене грошей немає, тож все це – з вас.

Іншим разом Ганна Михайлівна сказала:

– Давайте зробимо літній душ? Мені набридло, що тут умов ніяких нема. Якщо вже я працюю на благо сім’ї, то хочу робити це в людських умовах. Та й ви зможете користуватися, коли приїдете.

– Ти ж заборонила нам відпочивати на дачі, навіть не пустила минулого разу, – нагадав Євген.

– Буде душ, то дозволю привести гостей, – поставила умову Ганна Михайлівна.

Подивитися на новий душ приїхала Валерія. Ганна Михайлівна привітно прийняла невістку, пригостила запашним чаєм з малиною і вклала спати. А вранці розбудила її о сьомій ранку.

– Вставай, ходімо грядки полоти, поки не жарко.

– Які грядки? Я не хочу, не вмію, – забурмотіла сонна Валерія.

– Слово “не хочу” забудь, любиш свіжі огірочки – люби і поратися в землі. А що не вмієш, не біда, не велика наука це.

Ганна Михайлівна змусила Валерію одягтися, витягла невістку на вулицю і посадила біля грядки. Невістка виявилася не надто терплячою і постійно нила.

– Спекотно, комарі кусають, я в кропиву влізла, ноги втомилися…

– Тим смачнішим буде врожай, – втішила її свекруха. – Хороші продукти дістаються потом і чесною працею!

Сину, який приїхав на обід, Ганна Михайлівна теж знайшла роботу.

– Я замовила коров’яче добриво, треба перекидати, тримай вила.

– Фу, я не буду, – скривився Євген.

Мати дала йому вила і строго сказала:

– Нормальний урожай просто так не отримаєш. І нема чого кривитися, це натуральний продукт, ніякої хімії, все, як ви любите.

Увечері вона відправила сина з невісткою поливати город вручну, лійкою.

– Не відлинюйте, жвавіше, я в свої роки швидше за вас поливаю, як вам не соромно!

Увечері Євген і Валерія лягли в ліжко і одразу ж заснули. Ганна Михайлівна знову підняла їх о сьомій ранку.

– Досить спати, у нас сьогодні щільний графік, треба овочі обприскати, кущі підв’язати, ягоди зібрати…

– Мамо, ми втомилися, давай сама, – спробував відмовитися Євген.

Але Ганна Михайлівна стягнула з нього ковдру і заявила:

– Я не збираюся горбатитися на грядках сама. Це була ваша ідея – засадити всю ділянку, тож бігом. І взагалі, ви ж подарували мені дачу, значить, зобов’язані допомагати.

– Гаразд, ми допоможемо, але тоді наступного тижня приїдемо з друзями на шашлики, – поставив умову син.

Ганна Михайлівна милостиво погодилася. На наступні вихідні вона приготувала цілий перелік завдань. Варто було гостям зайти за хвіртку, як вона одразу ж почала розпоряджатися:

– Так, дівчата – на кухню, готувати. А тепер хлопці. Ти допоможи мені підрізати дерева, ти пофарбуй паркан…

– Мамо, ми приїхали відпочивати! – нагадав Євген.

— Ви ще не втомилися. Ось зараз попрацюєте, тоді й шашлики смачнішими будуть. Давайте-давайте, відпочинок треба заслужити!

Увечері Ганна Михайлівна почула, як приятель виказував синові:

– Гарно ти звісно придумав, як змусити нас працювати, але більше на шашлики не клич, не приїдемо!

– Ти зганьбила нас перед друзями! – виказав Євген матері, коли гості роз’їхалися.

– Вони себе самі зганьбили, коли приїжджали на все готове і безлад робили на чужому подвірʼї. А як настав час відповідальності, то злякалися, – відповіла Ганна Михайлівна. – Та ну їх, самі впораємось, утрьох.

– Ми з Валерією більше допомагати не станемо, – категорично відповів син. – Ми й так багато витратили, а на минулих вихідних я після твоїх грядок ледве розігнувся. До того ж, нам є чим зайнятися, окрім городу.

Ганна Михайлівна взялася в боки і грізно запитала:

– Моїх грядок? Не перекладай відповідальність, синку, це вам хотілося похвалитися перед друзями гарною ділянкою та роботящою матір’ю.

Людина сама відповідає за втілення своєї мрії. Я мріяла про ідеальне місце для відпочинку, я його створила. Потім прийшли ви і все зруйнували, замінили своєю фантазією, тож доведеться попрацювати.

– Ми думали, тобі буде в радість нам допомагати, – відповів Євген. – Що ти в подяку за подарунок піклуватимешся про нас, годуватимеш домашнім і заощадиш на продуктах.

– Подарунки роблять щиро, без розрахунку на власну вигоду. Якщо ви вмикаєте лічильник, то і я буду.

Загалом так, синку, або ми працюємо на подарованій вами дачі всі разом, або я облаштовую все на свій смак, а ви не заважаєте…

…Євген та Валерія ще кілька разів спробували перетворити дачу Ганни Михайлівни на джерело свіжих овочів.

Щоразу свекруха відправляла їх до роботи, і ентузіазм молодих остаточно згас.

Ганна Михайлівна вкотре переробила ділянку, облаштувавши все, як їй подобалося, і нарешті змогла відпочивати.

На претензії сина вона щоразу відповідала:

– Я віддала свій материнський обов’язок і заслужила спокійний відпочинок.

Захочете розділити його зі мною – ласкаво прошу, але робити із себе працівницю я не дам.

Зрештою життя дане людині для радощів.

І подумки додала:

– А овочі можна і в сусідки купити…

Вам також має сподобатись...

-Тетянко, ми до вас їдемо на всі вихідні! – говорила в слухавку сестра Тетяни. – Сподіваємось, як завжди на твій тортик. Діти дуже просили. – Як їдете? А що ж ви раніше не попередили? – Тетяна застигла від здивування з телефоном в руках. – Та навіщо попереджати, ми ж як завжди. Тож готуйтеся до зустрічі! – Ні, почекай… – намагалася щось сказати Таня, але в слухавці почулися короткі гудки

Софія Борисівна пила чай з тістечками і уважно дивилась на доньку. – Юля, одразу після навчання, ми з татом чекаємо тебе вдома, – сказала вона. – Сьогодні у нас вечеряє важливий гість. Його звуть Антон. Я дуже хочу тебе з ним познайомити. Він багатий і солідний чоловік. – Мамо, а до чого тут я? – здивувалася Юля. – Гість ваш, ви з ним і спілкуйтесь, а ми з Дмитром ідемо в кіно! Софія Борисівна аж побіліла від почутого

Олена привезла свою доньку Віолетту в село до бабусі й дідуся. Сама ж вона погостювала трохи й поїхала додому… Минув місяць, і Олена приїхала забрати Віолетту. – Привіт, мамо! – кинулась до неї в обійми донька. – Якась ти не така стала, – здивувалася Олена. – Наче не міська… – Мамо, я сама працюю! – раптом сказала дівчина. – Де це ти працюєш? – засміялася мати. – На фермі, – відповіла та. – Гаразд, робітнице моя, збирай речі! Завтра вранці їдемо додому… Віолетта раптом опустила очі. Запала тиша. – Віолетто, що таке? – запитала Олена. – Ти чого замовкла? Жінка не розуміла, що відбувається

Ніна Олександрівна дуже заслабла. – Вам треба в лікарню, – стурбовано сказала їй сусідка Ліза. – Лізонько, послухай мене, – прошепотіла Ніна Олександрівна. – Підійди до комоду, там у мене скринька дерев’яна стоїть. Візьми її. Мене не стане, а там всяке знайдеш… Жінка заплющила очі. А Ліза поспішила до телефону і викликала швидку. Ніну Олександрівну забрали у місто. Ліза повернулася додому, пішла в хату до Ніни Олександрівни і відкрила комод. Там вона знайшла між рушниками невелику дерев’яну скриньку. Відкривши її, Ліза застигла від здивування