Дочекавшись, коли мати першою піде на роботу, Олег підійшов до батька і невпевнено сказав:
– Тату, можна тебе попросити про одну маленьку позику? Тільки ти одразу не бурчи, гаразд?!
– Так зрозуміло… – одразу здогадався Петро. – Гроші потрібні?
– Ага… – пробурмотів Олег.
– І скільки ж тобі треба? – запитав батько.
– Усього пʼятсот гривень! – сказав син. – Я тобі зі стипендії одразу ж і віддам. Тату, ти не хвилюйся!
– А чого це я маю переживати? – насторожився Петро.
– Я кажу, не переживай! – відповів Олег. – Я гроші поверну.
– Та чого мені переживати? – посміхнувся батько. – Ти думаєш, мені для тебе грошей шкода?
– Не думаю… Просто, я тепер стипендію отримую. І маю сподіватися лише на себе.
– Так, гаразд, годі тобі! – зупинив його батько. – Мільйонер, дивися, знайшовся! Стипендію він отримує! Пʼятсот гривень, значить? А чого так мало просиш? Може, тобі тисячу дати? У тебе до стипендії ще цілий тиждень.
– Не треба мені тисячі. На букет вистачить…
– Букет? – Петро посміхнувся. – Цікаво… Молодець. І кому ти збираєшся дарувати цей букет?
– Та так… – замʼявся Олег. – Дівчинці одній.
– Подружці своїй, чи що? – хитро запитав Петро.
– Ні, не подружці…
– Як це не подружці?! – ахнув батько. – А кому тоді?
– Ну так… Просто одногрупниці.
– Просто? І чого це ти їй букет вирішив подарувати? В неі сьогодні день народження?
– Тату, досить мене розпитувати! – невдоволено вигукнув Олег. – Скажи, даси гроші, чи ні? І все!
– Що значить – досить розпитувати?! Мені ж цікаво… Значить, ти сьогодні на свято йдеш, і тобі потрібно більше грошей дати?
– Ні, тату. Ніякого свята не буде!
– А що ж буде?
– Нічого не буде. Просто я подарую дівчинці квіти і все…
– Ага, – здогадався батько. – Ти хочеш їй сподобатися? Щоб потім закрутити з нею шури-мури. Так?
– Ну тату! – почервонів Олег. – Ну досить! Я просто хочу подарувати дівчинці квіти.
Син був уже не радий, що звернувся до батька.
– Ну чого ти нервуєш? – примирливо сказав Петро. – Мені просто хочеться дізнатися – навіщо ти зібрався дарувати дівчинці квіти.
– Щоб вона посміхнулася…
– Кому? Тобі?
– Ні. Просто посміхнулася, та й годі. У цієї дівчинки нещодавно у родині сталося велике нещастя. Не стало її тато. Розумієш?
Вона щодня приходить на навчання сумна, і зовсім не посміхається.
Раніше вона так весело сміялася, а тепер…
Олег сумно зітхнув.
– Тепер у неї очі завжди заплакані… Мені сумно на неї дивитись. Я хочу, щоб вона посміхалася…
– Ах, он воно що… – Петро здивовано глянув на сина. – Треба ж, який ти в мене, виявляється… Значить, ти прийдеш сьогодні в інститут, і одразу подаруєш їй квіти, так?
– Ні, не вранці… Перед заняттями дарувати квіти якось незручно. Всі тоді відразу подумають, що я до неї залицяюся.
– А ти не залицяєшся?
– Ні звісно! Я їй після занять квіти подарую. Ех, тату… Мені так важко на неї дивитися. Я ж добре пам’ятаю, яка наша мама була, коли її мами стало, моєї улюбленої бабусі. Я не хочу, щоб і ця дівчинка теж була сумна цілий рік…
– Та-а-ак… Біда…
Батько поліз у гаманець і дістав дві тисячі.
– Ти правий, синку… – сказав він. – Бери гроші.
– Тату, ти чого?! – ахнув той. – Я ж попросив п’ятсот гривень всього.
– Ти, знаєш, хлопче, мені здається, тобі доведеться її ще й у кіно зводити кілька разів, – сказав Петро. – І кудись у парк, де є каруселі… Треба її якось відволікти від сумних думок. І віддавати ці гроші мені не потрібно, зрозумів?
– Що, справді? – недовірливо запитав Олег.
– Ну, я ж сказав.
– Гаразд… – син кивнув, потім подумав, і потис батькові міцно руку. – Дякую, тату. Дуже тобі дякую!
– Та годі тобі… Облиш…
Син радісний побіг на навчання…
…Згодом і сам Петро вийшов з квартири і вирушив на роботу.
Увечері він повернувся додому з величезним букетом троянд і прямо на порозі урочисто вручив його дружині Марині.
– Люба моя, Маринко! – сказав він. – Це тобі!
– Господи! – вигукнула здивовано жінка. – Це з якого ще приводу? Я що забула, що у нас із тобою сьогодні якесь свято?! Та ніби ж ні…
– Немає ніякого свята, – посміхнувся Петро.
– Точно? – перепитала Марина.
– Сто відсотків! – відповів чоловік.
– Але тоді, навіщо всі ці шикарні квіти?! – ахнула Марина.
Вона дивилася то на букет, то на чоловіка й не розуміла, що відбувається.
– Та так… – Петро весело знизав плечима. – Просто я став помічати, що ти останнім часом зустрічаєш мене якась сумна. От я й подумав, а раптом ти надумала мене розлюбити? І вирішив тебе трішки задобрити.
– От же ж, язик, як помело! – засміялася Марина, і вирушила ставити квіти у вазу.
– А Олег з навчання прийшов? – запитав чоловік.
– Ні. Подзвонив, сказав, що пішов у кіно.
– Сам?
– Начебто ні…
– Ну, от і добре, – знову посміхнувся Петро. – Значить, сьогодні ще двоє людей радітимуть життю…
– Ти про що це? – не зрозуміла Марина.
– Та так… – зітхнув чоловік. – Просто життя, виявляється, прекрасна штука… Головне, вчасно подарувати жінці квіти…