Історії жінок

Ірина стояла на кухні, дивилася у вікно й згадувала минуле… На порозі зʼявився її коханий Іван. – Я йду, Ірино, – раптом сказав чоловік. – Ну йди, – задумливо відповіла вона. – Ірино, я йду до іншої жінки! – сказав Іван. Ірина не могла зрозуміти, про що він говорить. – Яка ще жінка? – подумала вона. – Він що, зовсім, чи що? Іван відвернувся і пішов збирати речі. Ірина побігла за ним. Він узяв пару штанів, пару светрів, шкарпеток… – Мабуть, все, – сказав чоловік і пройшов повз Ірину в коридор. Ірина застигла від несподіванки, не знаючи, що їй робити

Вони двадцять років жили втрьох – Іван, Ірина, та її любов до іншого.

Колись у юності в неї трапилася ця фатальна любов, яка поставила хрест на її подальшому житті…

Тоді, двадцять років тому, коханий покинув її, і вона залишилася, як вважала, на все життя одна. А потім вона зустріла Івана.

І якось так вийшло, що Ірина сказала йому, що не проти була б вийти за нього заміж. Він весело хмикнув і зробив їй пропозицію. Так і почалося їхнє життя… Життя втрьох…

Спочатку вона мріяла про своє нескладне кохання з ночі до ранку. Мріяла, і дозволяла Івану любити себе. І він любив її.

Іван аж ніяк не був ідеальним. Іноді міг погульбанити. Іноді міг забути повернутись додому. Рідко прибирав і ніколи не виносив сміття.

Розкидав брудні речі по квартирі.

Вона сприймала це як належне – вважала себе нещасною, адже коханий покинув її.

Вона залишилася сама. Ну, живе поруч чоловік, але він недостойний ні її, ні її кохання…

І вона переконувала себе в цьому щоразу, коли помічала дрібні недоліки в чоловіка. Ні, той би так не зробив. І не кинув би на підлогу брудне. І виніс би сміття…

Іван ніколи не витримував порівняння, той завжди виходив переможцем. А Іван жив і продовжував її кохати.

Вони завжди мали трохи грошей, працювати Іван їй не дозволяв. Він приносив все до копієчки, смішно вивертаючи кишені і витрушуючи дрібʼязок, що залишився.

І вона легко витрачала його гроші. Якось Ірина купила на останні гроші безглузду дерев’яну поличку для взуття, тоді Іван з усмішкою сказав їй:

– Ох, ти ж моя господинька!

Вона відвела погляд – той інший, сказав би інакше. Той би все одно був кращим…

Якось Ірина стояла на кухні, дивилася у вікно, мріяла і згадувала минуле

Її Іван став у дверях.

– Я йду, Ірино, – раптом сказав він у неї за спиною.

Ірина була незадоволена, що він порушив її думки.

– Ну йди, – задумливо відповіла вона.

– Я йду до іншої жінки! – сказав Іван.

Суть сказаного ним довго не могла дійти до Ірини.

– Яка ще жінка? – подумала вона. – Він що, зовсім, чи що? Я його єдина і неповторна!

Іван відвернувся і пішов збирати речі. Ірина, одразу розгубивши свою задумливість і загадковість, побігла за ним.

Він узяв пару штанів, пару светрів, пару шкарпеток…

– Мабуть, все, – сказав чоловік і пройшов повз Ірину в коридор.

Ірина застигла від несподіванки, не знаючи, що їй робити.

Вона знову побігла за ним. Та Ірина не змогла сказати Івану, що він не може так вчинити.

Адже вона дозволяла йому любити себе аж двадцять років…

А Іван мовчки закрив за собою двері…

…Пройшов місяць. Ірина вчилася жити сама. Тепер ніхто не залишав сміття, брудні шкарпетки, і їй не треба було переконуватись у недолугості того, хто був поруч із нею.

Ніхто не кидав речі, ніхто не приходив вечорами. Вона пробувала мріяти про минуле, але тепер це теж не виходило.

Якось вона увімкнула телевізор, йшли новини. Там показували його, її перше кохання – Ірина дізналася про це з титрів.

У телевізорі сидів важкий, повний чоловік з блискучою лисиною на голові. Став якимось чиновником, чи що…

Він дуже пітнів і весь час витирався несвіжою хусткою – так, це був він, її бажання, її мрії…

Ірина застигла, потім вчиталася у прізвище й оторопіла!

Двадцять років було викинуто… А десь у чужої підступної жінки був її Іван – добрий, чуйний, люблячий.

Тепер у чиїйсь чужій підступній квартирі Іван влаштовує веселий безлад і залишає шкарпетки на килимі.

Вона схопила телефон і гарячково набрала повідомлення:

«Я дуже люблю тебе, я не можу без тебе жити! Вибач і повернися! Якщо зможеш…»

А потім, надіславши повідомлення, Ірина раптом зрозуміла, що всі ці двадцять років вона любила тільки одну людину – свого Івана…

Вам також має сподобатись...

Тетяна поїхала на відпочинок. Її старенький, самотній батько залишився вдома один. На відпочинку Тетяна зустріла свого знайомого Юрка. – Тетянко, ти сама, я теж один, – якось сказав Юрко. – Ми могли б бути разом. – Ну не знаю, – відповіла вона. – У мого батька складний характер. – Повір, ти не пошкодуєш! – сказав Юрко. – Що ж, можна спробувати, – погодилася Тетяна і поїхала додому, розповісти все батьку. Батька не було, а в квартирі було незвично чисто! Тетяна кинулася до сусідки, думаючи, що сталося найгірше. Вони вийшла з дверей, глянула вниз на сходи й ахнула від побаченого

Марія ішла по вулиці, як раптом зустріла свою знайому Тетяну. – Привіт! – радісно кинулась до неї Тетяна. – Як у тебе справи? А ти новини останні знаєш?! Марія дуже поспішала, але жіноча цікавість взяла гору. – Привіт, – сказала вона. – Та ні, не знаю. А що сталося? – Уявляєш, Світланка народила! – повідомила Тетяна. – Так це ж добре. Давно пора! Їй уже скільки? Тридцять шість? – Так. А ти знаєш, від кого? – раптом запитала Тетяна. – Марія здивовано дивилася на подругу, нічого не розуміючи

Микита ще з вулиці помітив, що його дружина сидить у кафе з якимось мужиком. Він взяв і вивів її з-за столу. – Хто він такий? – обурився Микита. – Це просто старий знайомий. Я тебе вже цілу годину чекаю. – Навіщо ти мене сюди покликала, щоб я побачив цього мужика? – Я хотіла повідомити тобі новину. Я вагітна! Микита застиг від здивування. – Від нього? – раптом запитав він. Марічка почервоніла

Ганна Дмитрівна набрала номер доньки Тані. – Мамо, тільки кажи швидко, щось термінове?! – сердито запитала донька. – Ні, ні, Таню, нічого термінового, так, хотіла дізнатися, як у вас справи? – відповіла Ганна Дмитрівна. – Справи не дуже, мамо, я потім передзвоню! – сказала дочка. – Все, бувай… Таня подзвонила через три дні. – Мамо, ти вибач, я зовсім закрутилася, – сказала вона. – Все добре, доню, ти за мене не хвилюйся! – відповіла Ганна Дмитрівна. – А мене тут у гості в село запросили. Як думаєш, їхати? – Мамо, яке ще село?! – ахнула Таня. – Хто тебе запросив? Донька не розуміла, що відбувається