Історії жінок

Ірина стояла на кухні, дивилася у вікно й згадувала минуле… На порозі зʼявився її коханий Іван. – Я йду, Ірино, – раптом сказав чоловік. – Ну йди, – задумливо відповіла вона. – Ірино, я йду до іншої жінки! – сказав Іван. Ірина не могла зрозуміти, про що він говорить. – Яка ще жінка? – подумала вона. – Він що, зовсім, чи що? Іван відвернувся і пішов збирати речі. Ірина побігла за ним. Він узяв пару штанів, пару светрів, шкарпеток… – Мабуть, все, – сказав чоловік і пройшов повз Ірину в коридор. Ірина застигла від несподіванки, не знаючи, що їй робити

Вони двадцять років жили втрьох – Іван, Ірина, та її любов до іншого.

Колись у юності в неї трапилася ця фатальна любов, яка поставила хрест на її подальшому житті…

Тоді, двадцять років тому, коханий покинув її, і вона залишилася, як вважала, на все життя одна. А потім вона зустріла Івана.

І якось так вийшло, що Ірина сказала йому, що не проти була б вийти за нього заміж. Він весело хмикнув і зробив їй пропозицію. Так і почалося їхнє життя… Життя втрьох…

Спочатку вона мріяла про своє нескладне кохання з ночі до ранку. Мріяла, і дозволяла Івану любити себе. І він любив її.

Іван аж ніяк не був ідеальним. Іноді міг погульбанити. Іноді міг забути повернутись додому. Рідко прибирав і ніколи не виносив сміття.

Розкидав брудні речі по квартирі.

Вона сприймала це як належне – вважала себе нещасною, адже коханий покинув її.

Вона залишилася сама. Ну, живе поруч чоловік, але він недостойний ні її, ні її кохання…

І вона переконувала себе в цьому щоразу, коли помічала дрібні недоліки в чоловіка. Ні, той би так не зробив. І не кинув би на підлогу брудне. І виніс би сміття…

Іван ніколи не витримував порівняння, той завжди виходив переможцем. А Іван жив і продовжував її кохати.

Вони завжди мали трохи грошей, працювати Іван їй не дозволяв. Він приносив все до копієчки, смішно вивертаючи кишені і витрушуючи дрібʼязок, що залишився.

І вона легко витрачала його гроші. Якось Ірина купила на останні гроші безглузду дерев’яну поличку для взуття, тоді Іван з усмішкою сказав їй:

– Ох, ти ж моя господинька!

Вона відвела погляд – той інший, сказав би інакше. Той би все одно був кращим…

Якось Ірина стояла на кухні, дивилася у вікно, мріяла і згадувала минуле

Її Іван став у дверях.

– Я йду, Ірино, – раптом сказав він у неї за спиною.

Ірина була незадоволена, що він порушив її думки.

– Ну йди, – задумливо відповіла вона.

– Я йду до іншої жінки! – сказав Іван.

Суть сказаного ним довго не могла дійти до Ірини.

– Яка ще жінка? – подумала вона. – Він що, зовсім, чи що? Я його єдина і неповторна!

Іван відвернувся і пішов збирати речі. Ірина, одразу розгубивши свою задумливість і загадковість, побігла за ним.

Він узяв пару штанів, пару светрів, пару шкарпеток…

– Мабуть, все, – сказав чоловік і пройшов повз Ірину в коридор.

Ірина застигла від несподіванки, не знаючи, що їй робити.

Вона знову побігла за ним. Та Ірина не змогла сказати Івану, що він не може так вчинити.

Адже вона дозволяла йому любити себе аж двадцять років…

А Іван мовчки закрив за собою двері…

…Пройшов місяць. Ірина вчилася жити сама. Тепер ніхто не залишав сміття, брудні шкарпетки, і їй не треба було переконуватись у недолугості того, хто був поруч із нею.

Ніхто не кидав речі, ніхто не приходив вечорами. Вона пробувала мріяти про минуле, але тепер це теж не виходило.

Якось вона увімкнула телевізор, йшли новини. Там показували його, її перше кохання – Ірина дізналася про це з титрів.

У телевізорі сидів важкий, повний чоловік з блискучою лисиною на голові. Став якимось чиновником, чи що…

Він дуже пітнів і весь час витирався несвіжою хусткою – так, це був він, її бажання, її мрії…

Ірина застигла, потім вчиталася у прізвище й оторопіла!

Двадцять років було викинуто… А десь у чужої підступної жінки був її Іван – добрий, чуйний, люблячий.

Тепер у чиїйсь чужій підступній квартирі Іван влаштовує веселий безлад і залишає шкарпетки на килимі.

Вона схопила телефон і гарячково набрала повідомлення:

«Я дуже люблю тебе, я не можу без тебе жити! Вибач і повернися! Якщо зможеш…»

А потім, надіславши повідомлення, Ірина раптом зрозуміла, що всі ці двадцять років вона любила тільки одну людину – свого Івана…

Вам також має сподобатись...

Лариса Андріївна вперше в житті їхала у відпустку сама. Зазвичай вона відпочивала зі своїм сином Артемом… У купе з Ларисою Андріївною їхав симпатичний чоловік. – Приємно познайомитися – Леонід Іванович, – сказав він. Леонід Іванович розповідав Ларисі Андріївні смішні анекдоти, був галантний. Потім він відкоркував ігристе й запропонував трішки за знайомство. Лариса Андріївна раптом подумала: – А може він захоче продовжити зі мною знайомство? Але вранці Леонід Іванович несподівано зазбирався на вихід з поїзда… Лариса Андріївна визирнула у вікно вагона й застигла від побаченого

Настя розлучилася з чоловіком Павлом. Жінка взяла дочку Марічку і приїхала до матері в село. Там вони побули недовго – мати не дуже зраділа гостям… Вранці, коли всі спали Настя і Марічка поїхали. Перший автобус був о шостій ранку. Куди йти? Треба шукати квартиру, або хоча б кімнату. Настя вирішила попроситись пожити в своєї знайомої старенької – Тетяни Андріївни. – Ти хазяйнуй собі тут, – сказала бабуся. – А там розберемося. Так вони й залишилися жити у баби Тані. Через тиждень пролунав дзвінок телефону. Дзвонила мати Насті. Жінка взяла слухавку й застигла від почутого

Люда вже спала, коли задзвенів її телефон. Вона спробувала відшукати слухавку, не відкриваючи очей, але ніяк не знаходила. – Телефон дзвонить, – невдоволено повідомив її чоловік Павло, закривши голову подушкою. Він сам ліг пізно, повернувся близько опівночі. Відкривши очі, Люда нарешті знайшла телефон. – Алло? – почувся голос сусідки її батька. – Людочко, це ти? – Так я. Це ви, тітко Тамаро? – Впізнала… – Звичайно, тітко Тамаро. Щось із татом? – Ой, Людочко, все погано! Зліг він. Я нічого не знаю, питали, хто його забиратиме… Люда підскочила на ліжку від несподіванки

Наталя приїхала в село до своїх бабусі й дідуся. Приїхала дівчина на пару днів, просто провідати рідних. Дівчина відкрила хвіртку і з пакетами гостинців зайшла на знайоме подвірʼя. – Господи, Наталю, а ти що сама?! – раптом запитала бабуся. – Ну так, сама… – застигла від здивування Наталя. – А з ким же я маю бути? Ось гостинців тут вам привезла з міста… Бабуся взяла у внучки пакети і якось строго глянула на неї. – А то ти не знаєш з ким? – сказала старенька. Наталя здивовано дивилася на бабусю, не розуміючи до чого та веде