Микола завжди хотів мати собачку, просив її у батьків з трьох років і кожного дня народження чекав з надією, що ось цього року батьки обов’язково подарують йому цуценя.
Так було й на його семиріччя.
Хлопчик прокинувся, прислухався, раптом хтось зашкребе в двері або загавкає в коридорі, але навкруги було тихо.
І раптом він почув кроки – це батьки поспішали його привітати.
Серце хлопця стрепенулося в передчутті виконання його мрії, тим більше, що він дуже красномовно нагадував усім про те, що саме, він хоче отримати в подарунок.
Але, на жаль… Йому подарували все, що завгодно, окрім цуценя.
Засмучений хлопчина, образившись, побіг на вулицю, а потім сів у парку на лавці, де й дав волю сльозам.
І раптом почув легке покректуваня. Озирнувшись, він побачив якогось старенького, який сидів на іншому кінці довгої лавки.
– Що за гірка образа в тебе, юначе? Дай-но вгадаю… Тобі не подарували собачку?
Микола аж підскочив від несподіванки, витираючи сльози:
– А ви звідки знаєте?!
– Так я ж теж колись був хлопчиськом і, як і ти, мріяв про вірного друга…
– І що, вам подарували?
– Ні, поки я сам собі не подарував, коли став дорослим.
Моя мама не терпіла шерсть, і в нас ніколи вдома не було тваринок.
А ось у тебе через рік буде вірний друг, ти його сам собі знайдеш, а через п’ятнадцять років знайдеш свою велику любов.
Це буде щастям для тебе, я тобі обіцяю…
Старий ще раз крекнув, підвівся і тихенько почимчикував кудись по алеї…
Хлопчик зрадів тому, що за словами старого, хоч через рік, але в нього таки буде собачка, а на обіцянку щастя через багато років він не звернув уваги.
Він розмріявся в передчутті, думаючи, як же він знайде песика, але одразу засумнівався. Хотів спитати у старого, звідки він про це знає, але того й сліду вже не було…
…Минув ще рік.
У Миколи невдовзі мав бути день народження.
Хлопець прокинувся рано. Мати вже не спала і вже брязкала каструлями на кухні.
Микола вмився, одягнувся й зайшов на кухню.
– Ой, доброго ранку, Микольцю! – вигукнула його мати, побачивши хлопця. – Ти вже не спиш? Ось бери пиріжечок свіженький і чаю попий. Треба б щоб ти ще збігав у магазин і купив хліба.
– Зараз збігаю, мамо! – сказав Микола.
Хлопець допив чай і пішов у магазин по хліб.
Він купив, що було треба, і саме повертав за кут будинку, як раптом натрапив на якусь стареньку.
Жінка тримала в руках кошик, накритий кольоровим рушничком. Кошик опинився на землі.
Микола глянув, що там було і не повірив своїм очам.
Звідти раптом вискочило цуценя! Це був гарненький спанієль!
Микола одразу сів перед ним на коліна, взяв у руки, а цуцик почав облизувати йому обличчя.
Хлопчик щасливо сміявся, забувши про стареньку і раптом почув:
– Молодику, а ви не хотіли б вибачитись!
– Ой, вибачте, будь ласка, я ненавмисне…
Він підняв кошик, посадив туди цуценя, погладив його і з сумом у голосі, сказав:
– Який він гарненький, мені б такого.
– Ти не маєш собачки?
– Ні, мені не дозволяють нікого заводити, бо мама не переносить шерсть…
– Але від мого Дейка не буде непереносимості у твоєї мами, передай їй це і можеш сміливо нести його додому. Це буде тобі моїм подарунком.
– А як же ж ви без Дейка?
– Справа в тому, що я їду в дім, де живуть тільки старі люди, а собачок туди не пускають. Ось я і несла Дейка своїй знайомій, вона обіцяла взяти його до себе на дачу. Але тільки я маю сумнів, що вона його потім візьме додому…
Мені він, до речі, дістався у спадок від сусіда згори, любий Андрій Петрович днями пішов, царство йому небесне…
І навіщо він цуценя це брав, адже знав, що слабий? А мені вчора ввечері зателефонували з будинку, куди я їду, щоб я була сьогодні зібрана. Тож, бери, цуцик твій. На дні кошика документи…
Це було справжнім дивом і щастям! Все як і обіцяв той старий.
Микола підстрибом побіг додому, несучи в руках найцінніше.
Але там на нього чекало повне розчарування, мама на нього насварилася і відправила разом із цуценям до «Тієї старої, яка обманним шляхом дала хлопчикові цього собачку!»
Микола плакав усю дорогу, а коли дійшов до вулиці, де вони зустрілися, зрозумів, що зовсім не знає, де її шукати.
І тоді він пішов у парк, на свою лавку. Там вони з Дейком гралися, бігали, і хлопчик твердо вирішив не йти додому, а залишитися жити разом із собачкою тут.
Щоправда, ближче до вечора обоє зголодніли, та й почало темніти, ставало лячно, але він наполегливо сидів, пригортаючи собачку до себе.
Там на лавці й знайшли його батьки, заплакана мама обіймала його і собачку, і потім вони всі разом пішли додому.
Перед сном мама сказала:
– Миколо, зі мною начебто все гаразд, якщо до завтра я не заслабну, то Дейк може залишитися жити у нас.
Син обійняв маму, а цуценя віддано помахало своїм маленьким хвостиком.
Одним словом, Дейк залишився жити в них, він ріс разом з Миколою і вони були друзями, не розлий вода…
…Коли хлопець пішов служити, спочатку песик не їв, не пив, дуже сумував, а потім Микола надіслав голосове повідомлення, яке мама завжди вмикала, коли його треба було годувати, і песик радісно гавкав слухаючи голос Миколи, а потім їв з апетитом.
Перед поверненням Миколи зі Дейк заслаб…
Він був уже старий, і тільки–но дочекавшись свого друга, його не стало…
Горю хлопця не було межі, він довго сумував за своїм вірним і найкращим другом, але час і молодість брали своє.
Незабаром Микола вступив вчитися, відучився і пішов на роботу поліцейським. Йому було двадцять три роки.
Там на роботі він і зустрів те велике кохання, яке йому обіцяв у парку старий. Її звали Вероніка.
Молоді дуже кумедно познайомилися.
Микола зайшов у відділення з іншим колегою, і продовжуючи розпочату розмову, не помітив відро, яке залишила прибиральниця, зашпортався, і розтягнувшись на повний зріст в коридорі, побачив перед носом жіночі черевички.
І тут же ж чоловік почув співчутливий голос:
– Все добре? Вам допомогти?
Микола збентежений підскочив і опинився віч-на-віч із прекрасною дівчиною в формі.
Вона стримувалась, щоб не розсміятися і тут він сам, побачивши себе збоку, пирснув зі сміху, і вони всі засміялися.
Потім познайомилися. Вона мала гарне ім’я – Вероніка.
Ось відтоді Микола з нею і не розлучався…
І якось гуляючи в парку, молоді прийшли до тієї самої лавки, де незнайомий старий передбачив Миколі дві найважливіші події в його молодому житті.
Микола згадав про це і розповів Вероніці цю незвичайну історію, закінчивши словами:
– І тоді старий пообіцяв мені щастя і не обманув! Я був щасливий, поки зі мною був Дейк, а тепер я щасливий із тобою!