Життєві історії

Микола прокинувся рано. Його мати вже брязкала каструлями на кухні. Микола вмився й зайшов до неї. – Ой, доброго ранку, Микольцю! – вигукнула мати. – Бери пиріжечок свіженький і чаю попий. Треба, щоб ти ще збігав у магазин і купив хліба… – Зараз збігаю, мамо! – сказав Микола. Хлопець допив чай і пішов у магазин. Він купив, що було треба, і саме повертав за кут будинку, як раптом натрапив на якусь стареньку. Жінка тримала в руках кошик, накритий кольоровим рушничком. Кошик опинився на землі. Микола глянув, що там було і не повірив своїм очам

Микола завжди хотів мати собачку, просив її у батьків з трьох років і кожного дня народження чекав з надією, що ось цього року батьки обов’язково подарують йому цуценя.

Так було й на його семиріччя.

Хлопчик прокинувся, прислухався, раптом хтось зашкребе в двері або загавкає в коридорі, але навкруги було тихо.

І раптом він почув кроки – це батьки поспішали його привітати.

Серце хлопця стрепенулося в передчутті виконання його мрії, тим більше, що він дуже красномовно нагадував усім про те, що саме, він хоче отримати в подарунок.

Але, на жаль… Йому подарували все, що завгодно, окрім цуценя.

Засмучений хлопчина, образившись, побіг на вулицю, а потім сів у парку на лавці, де й дав волю сльозам.

І раптом почув легке покректуваня. Озирнувшись, він побачив якогось старенького, який сидів на іншому кінці довгої лавки.

– Що за гірка образа в тебе, юначе? Дай-но вгадаю… Тобі не подарували собачку?

Микола аж підскочив від несподіванки, витираючи сльози:

– А ви звідки знаєте?!

– Так я ж теж колись був хлопчиськом і, як і ти, мріяв про вірного друга…

– І що, вам подарували?

– Ні, поки я сам собі не подарував, коли став дорослим.

Моя мама не терпіла шерсть, і в нас ніколи вдома не було тваринок.

А ось у тебе через рік буде вірний друг, ти його сам собі знайдеш, а через п’ятнадцять років знайдеш свою велику любов.

Це буде щастям для тебе, я тобі обіцяю…

Старий ще раз крекнув, підвівся і тихенько почимчикував кудись по алеї…

Хлопчик зрадів тому, що за словами старого, хоч через рік, але в нього таки буде собачка, а на обіцянку щастя через багато років він не звернув уваги.

Він розмріявся в передчутті, думаючи, як же він знайде песика, але одразу засумнівався. Хотів спитати у старого, звідки він про це знає, але того й сліду вже не було…

…Минув ще рік.

У Миколи невдовзі мав бути день народження.

Хлопець прокинувся рано. Мати вже не спала і вже брязкала каструлями на кухні.

Микола вмився, одягнувся й зайшов на кухню.

– Ой, доброго ранку, Микольцю! – вигукнула його мати, побачивши хлопця. – Ти вже не спиш? Ось бери пиріжечок свіженький і чаю попий. Треба б щоб ти ще збігав у магазин і купив хліба.

– Зараз збігаю, мамо! – сказав Микола.

Хлопець допив чай і пішов у магазин по хліб.

Він купив, що було треба, і саме повертав за кут будинку, як раптом натрапив на якусь стареньку.

Жінка тримала в руках кошик, накритий кольоровим рушничком. Кошик опинився на землі.

Микола глянув, що там було і не повірив своїм очам.

Звідти раптом вискочило цуценя! Це був гарненький спанієль!

Микола одразу сів перед ним на коліна, взяв у руки, а цуцик почав облизувати йому обличчя.

Хлопчик щасливо сміявся, забувши про стареньку і раптом почув:

– Молодику, а ви не хотіли б вибачитись!

– Ой, вибачте, будь ласка, я ненавмисне…

Він підняв кошик, посадив туди цуценя, погладив його і з сумом у голосі, сказав:

– Який він гарненький, мені б такого.

– Ти не маєш собачки?

– Ні, мені не дозволяють нікого заводити, бо мама не переносить шерсть…

– Але від мого Дейка не буде непереносимості у твоєї мами, передай їй це і можеш сміливо нести його додому. Це буде тобі моїм подарунком.

– А як же ж ви без Дейка?

– Справа в тому, що я їду в дім, де живуть тільки старі люди, а собачок туди не пускають. Ось я і несла Дейка своїй знайомій, вона обіцяла взяти його до себе на дачу. Але тільки я маю сумнів, що вона його потім візьме додому…

Мені він, до речі, дістався у спадок від сусіда згори, любий Андрій Петрович днями пішов, царство йому небесне…

І навіщо він цуценя це брав, адже знав, що слабий? А мені вчора ввечері зателефонували з будинку, куди я їду, щоб я була сьогодні зібрана. Тож, бери, цуцик твій. На дні кошика документи…

Це було справжнім дивом і щастям! Все як і обіцяв той старий.

Микола підстрибом побіг додому, несучи в руках найцінніше.

Але там на нього чекало повне розчарування, мама на нього насварилася і відправила разом із цуценям до «Тієї старої, яка обманним шляхом дала хлопчикові цього собачку!»

Микола плакав усю дорогу, а коли дійшов до вулиці, де вони зустрілися, зрозумів, що зовсім не знає, де її шукати.

І тоді він пішов у парк, на свою лавку. Там вони з Дейком гралися, бігали, і хлопчик твердо вирішив не йти додому, а залишитися жити разом із собачкою тут.
Щоправда, ближче до вечора обоє зголодніли, та й почало темніти, ставало лячно, але він наполегливо сидів, пригортаючи собачку до себе.

Там на лавці й знайшли його батьки, заплакана мама обіймала його і собачку, і потім вони всі разом пішли додому.

Перед сном мама сказала:

– Миколо, зі мною начебто все гаразд, якщо до завтра я не заслабну, то Дейк може залишитися жити у нас.

Син обійняв маму, а цуценя віддано помахало своїм маленьким хвостиком.

Одним словом, Дейк залишився жити в них, він ріс разом з Миколою і вони були друзями, не розлий вода…

…Коли хлопець пішов служити, спочатку песик не їв, не пив, дуже сумував, а потім Микола надіслав голосове повідомлення, яке мама завжди вмикала, коли його треба було годувати, і песик радісно гавкав слухаючи голос Миколи, а потім їв з апетитом.

Перед поверненням Миколи зі Дейк заслаб…

Він був уже старий, і тільки–но дочекавшись свого друга, його не стало…

Горю хлопця не було межі, він довго сумував за своїм вірним і найкращим другом, але час і молодість брали своє.

Незабаром Микола вступив вчитися, відучився і пішов на роботу поліцейським. Йому було двадцять три роки.

Там на роботі він і зустрів те велике кохання, яке йому обіцяв у парку старий. Її звали Вероніка.

Молоді дуже кумедно познайомилися.

Микола зайшов у відділення з іншим колегою, і продовжуючи розпочату розмову, не помітив відро, яке залишила прибиральниця, зашпортався, і розтягнувшись на повний зріст в коридорі, побачив перед носом жіночі черевички.

І тут же ж чоловік почув співчутливий голос:

– Все добре? Вам допомогти?

Микола збентежений підскочив і опинився віч-на-віч із прекрасною дівчиною в формі.

Вона стримувалась, щоб не розсміятися і тут він сам, побачивши себе збоку, пирснув зі сміху, і вони всі засміялися.

Потім познайомилися. Вона мала гарне ім’я – Вероніка.

Ось відтоді Микола з нею і не розлучався…

І якось гуляючи в парку, молоді прийшли до тієї самої лавки, де незнайомий старий передбачив Миколі дві найважливіші події в його молодому житті.

Микола згадав про це і розповів Вероніці цю незвичайну історію, закінчивши словами:

– І тоді старий пообіцяв мені щастя і не обманув! Я був щасливий, поки зі мною був Дейк, а тепер я щасливий із тобою!

Вам також має сподобатись...

– Надю, ти допомагати збираєшся? – гукнула Ліда до доньки, зайшовши в будинок. Надія мовчала. Ліда зайшла в кімнату до Наді і помітила, що та збирає сумку. – А ти це куди? – здивувалася мати. – До Марини до міста поїду, на день народження, – усміхнулася Надя. – Ага, до Марини значить, ну-ну, – Лідія Іванівна поправила хустку на голові. – Я ненадовго, мамо, приїду і допоможу тобі, – ніби виправдовуючись, додала Надя.  Ага…, – прошепотіла Ліда, і вже голосніше, додала. – Доню, я все знаю! – Мамо, ти це про що? – Надя здивовано дивилася на матір, нічого не розуміючи

Віра в кімнаті збирала валізу. – Віро, ти куди? – гукнув з дивана чоловік. – На відпочинок? – Так, – відповіла вона. – Ааа, зрозуміло! – Дмитро замовк і продовжив дивитися футбол. Через годину Віра закінчила і гукнула: – Дмитро. Допоможи сумку винести. Куртку накинь, та черевики, там дощ! – А мені дощ не заважає. Я на хвилину вискочу і назад, – сказав Дмитро. – Ти смішно виглядатимеш у таксі без куртки і в тапках, – пояснила Віра. – Я? А куди я їду? – здивувався Дмитро. – А це сюрпирз! – єхидно посміхнулася жінка. Дмитро здивовано дивився на дружину, не розуміючи, що відбувається

Вадим прийшов додому з якимось дивним настроєм. – Сину, що трапилося?! – кинулась до нього мати Єлизавета Леонідівна. – Мамо, я одружуюся! – заявив той. – Як одружуєшся?! – Ліза так і застигла з відкритим ротом. – Ми вже заяву в ЗАГС подали. Через тиждень весілля. Завтра приведу наречену, з вами познайомлю… Наступного дня Вадим навів наречену. – Знайомтеся, це моя наречена Юлія! – сказав він. – А це мої батьки – Єлизавета Леонідівна та Андрій Романович. – Здрастуйте! – гордо сказала наречена. – Дуже приємно! – сказала майбутня свекруха. Майбутній свекор тільки кивнув головою. Він дивився на наречену й не вірив своїм очам

Поліна прийшла додому пізно. Вона зайшла на подвірʼя й одразу зрозуміла – у них гості! З хати чулась гучна розмова. – І хто ж це так пізно до нас вирішив навідатися? – здивовано подумала Поліна й нерішуче зайшла в хату. – А от наша Полінка прийшла, – зустріла її на порозі мати. Поліна глянула, а за столом їхній сусід Павло сидить із сином. Чай пʼє… Вона привіталася. – Сідай, Поліно, – сказала мати. – Чаю попий, і з Павлом поговоріть. Він до тебе має важливу розмову, дочко… – Яку ще розмову? – Поліна стояла й не розуміла, що відбувається