Життєві історії

Степан з Юлією одружилися. Жили молоді з матірʼю Степана Мариною Аркадіївною. А невдовзі вони вирішили переїхати у своє житло… Розлука була важкою. Марина Аркадіївна дуже не хотіла відпускати їх… Молоді обжилися на новій квартирі. Матір в гості не кликали, а вона, на диво, й не дзвонила… Пройшов тиждень, другий, третій… Степан захвилювався, що там з матірʼю і подзвонив сам. А з нею виявилося все гаразд. Каже, не хотіла турбувати, бо знає, скільки справ при переїзді. І тут, раптом, через місяць дзвінок у двері. Молоді відкрили й остовпіли від побаченого

Жили молодята Юлія та Степан із Мариною Аркадіївною. Мати Степана була дбайливою. Надто дбайливою…

Попере Юля рушники, Марина Аркадіївна доторкнеться – а вони жорсткі висохли. Немає у волокнах приємної м’якості.

Візьме вона і всю партію перепере. Ленором прополоще, та ще й про Юлю подбає – скаже їй про помилку, щоб наступного разу непотрібною роботою не займалася.

Зварить Юлія супчик, який Степан любить. І знову дбає Марина Аркадіївна про здоров’я молодих.

Пояснює, що сіль та перець – це погано. А жирна засмажка – ще гірше.

Звідки поколінню фастфуду розуміти, що смачно – це не означає, корисно?!

І їдять наступного дня всі кашу, зварену мамою, хоч і не дуже смакує вона…

…Одного разу о шостій ранку Марина Аркадіївна розбудила Юлю смажити вергуни на згущеному молоці за старовинним рецептом з пам’яті.

Тому що поки вона жива, то негайно хоче досвід передати. Ось не стане її, захочеться Юлі вергунів, а робити вона їх не вміє! Прикро буде…

Довелося братися до справи… Весь процес простояла свекруха над Юлею, дбайливо критикуючи всі її дії.

Гарні вийшли вергуни! Дві миски.

Купили Юлія та Степан у свою кімнату смугасті шпалери.

Знову ж таки, від Марини Аркадіївни прозвучало резонне запитання:

– Чому вони очі не бережуть від такого строкатого кольору?

Після такого посиленого піклування стали молоді більше гуляти. Сидіти в альтанці, з планшетом, узимку, а додому не йти, під око мами…

Обчислила Марина Аркадіївна, де її голубки мерзнуть. Шарфики їм теплі винесла і подушечки для стільців.

Онуків ще нема – нема чого мерзнути.

…А тим часом у альтанці:

– Пішла? Фух! Давай далі думати про ту квартиру.

– Однокімнатну на 30 квадратів? – спитав Степан. – Добре за ціною, але… Надто близько до нас. Одна зупинка всього…

– Зате переїжджати близько.

– Так можна і взагалі не переїжджати!

– Ти правий. Є далі трохи однокімнатна, без ремонту, – терла змерзлі руки Юлія.

– Вже краще.

– Коли знайдемо, що скажемо мамі? – запитала Юлія.

Степан замислився.

– Скажемо… Що… З метою турботи про її особистий простір ми вирішили переїхати.

– Турботи? Про простір?

– Ну так. Її ж методами діятимемо: – Упаковувати все будемо самі, мамо, – будемо говорити. – Тобі важке піднімати не можна.

…– Коли?! – підібгала губки Марина Аркадіївна.

– П’ятнадцятого числа…

– Я хочу подивитися й об’єктивно оцінити, куди їдуть жити мої діти!

– Звісно оціниш, мамо! Після ремонту. Там штукатурка, пил, бруд… А в тебе непереносимість.

– Хто ж там буде за вами дивитися? – відчайдушно спитала вона.

– Ми самі один за одним подивимося, Марино Аркадіївно! – включилася Юлія. – Тільки не відмовляйте нас… Ми вже все вирішили.

– А кредит на квартиру? Це ж на двадцять мабуть років!

– Мамо, за нас не хвилюйся, ми впораємося.

І Марина Аркадіївна видихнула.

…Переїхали діти. Розлука була важка, мама й кроку не давала ступити, заглядала в кожну коробку. Але, подружжя знало – висота бар’єру на шляху до свободи не має значення!

Доведеться пережити випробування гідно…

…Обжилися вони у новій квартирці, радіють, не натішаться! Маму не кличуть, а вона, на диво, й не дзвонить.

Тиждень, другий, третій…

Степан захвилювався, що там із нею? Сам подзвонив.

А з нею виявилося все гаразд. Каже, не хотіла турбувати, тому що знає, скільки справ при переїзді треба переробити. Все розпакувати, розкласти, знову ж таки, перемити

А голос спокійний-спокійний!

І тут, раптом через місяць дзвінок у двері.

Це приїхала Марина Аркадіївна з… Якимось чоловіком у дублянці, від якого пахло одеколоном.

– А ми у гості! – промуркотіла Марина Аркадіївна.

Молоді остовпіли.

– М-мамо, я щось у цьому житті прогавив?

– Це Захар Петрович, мій… Друг. Ось, Степан – син, Юлія – його дружина…

– Ну, Мариночка прибідняється. Ми зустрічаємося вже рік, – сказав кавалер поставленим голосом.

– Рік?! Як?!

– Таємно, синку, – зітхнула Марина Аркадіївна, дістаючи з пакета сметанний торт (некорисний), салямі, і ще купу всього, чого раніше було не можна…

– Проходьте, – запросила їх Юлія.

Подивилися гості, як молоді влаштувалися, похвалили обстановку і сіли пити чай.

Весь візит Марина Аркадіївна невпинно дбала про Захара Петровича, стежила, щоб чай не охолонув, щоб йому було зручно. То серветку йому покладе, то цукерку, то круасан.

Юлія ніколи не бачила Марину Аркадіївну такою… грайливою та граційною! Вона сміялася жартам Захара Петровича і… Зовсім не дбала про молодих! Юлія почувалася повною господинею у своєму будинку.

Це було незвичайне почуття!

Перед тим, як піти, Марина Аркадіївна сказала, що пишається своїми дітьми. Вони молодці, бо все самі-самі.

Степан розмʼяк від похвали.

Гості поїхали.

– Ну, це ж треба, – дивувався він. – Ні натяком, ні словом себе не видала! Все над нами трусилася, дбала. А всього лише треба було переключити свою увагу на когось іншого…

– Ну так ну так. Дбати теж можна по-різному, – Юлія посміхнулася про себе, і гідно оцінила хитрість Марини Аркадіївни…

Вам також має сподобатись...

Віктор напросився в гості до Марії. – Отут я і живу, – сказала Марія і скромно посміхнулася. – Непогано, – кивнув зі схваленням Віктор. – І багато з тебе хазяї беруть? – Не дуже багато, – ухильно відповіла Марія, не називаючи суму. – Ходімо на кухню. – Зачекай, – раптом пробурмотів Віктор і став уважно розглядати шафи

Михайло вирішив свататися до своєї сусідки. – Але з чого ж почати, – міркував він. Зранку Михайло набрав у тачку дров і підкотив до воріт молодої жінки. – Лідочко, ось, тримай дрова. А то в тебе зовсім бачу нема, – сказав він. – Ой, то я гроші віддам, – заметушилася жінка. Михайло обурено замахав руками: – Не вигадуй, не візьму! Ліда стояла здивована. – Ну, дякую, дядько Михайло, вже не знаю, чим і віддячити, – сказала вона. Почувши слово «дядько» Михайло застиг з тачкою в руках

Віра зі своєю мамою Лідією Миколаївною сиділи на кухні та пили чай. Раптом пролунав дзвінок телефону, Віра глянула на екран – дзвонила її двоюрідна сестра Рита. – Дивно, Рита дзвонить, – здивувалася Віра. – Так, дивно. Вона ж у нас на другому поверсі, що зійти і самій сказати, що потрібно важко, – погодилася мама. Віра підняла слухавку, але Рита мовчала, було чутно тільки якісь знайомі голоси десь далеко. – Може сталося щось? – запереживала Віра і кинулася в кімнату до сестри. Віра відкрила двері в кімнату Рити, зайшла всередину і застигла від побаченого

В Олени не стало бабусі… Наступного дня вони зі своєю сестрою вирушили на цвинтар. Серед старих памʼятників вирізнявся новий хрест… Під високим деревцем поряд зі своїм чоловіком була бабуся. Поховала бабуся його молодим, але так заміж вона й не вийшла – сина виховувала, потім внучок. Олена нахилилася поправити стрічку на вінку, як раптом хтось взяв її за рукав! Олена відсахнулася. – Що там таке?! – сестра сховалася за її спиною. Олена набралася сміливості, присіла, відсунула трохи вінок і ахнула від несподіванки