Валентина вимила посуд. Діти поїли та пішли робити уроки. Попереду вихідні, але завтра вони мають їхати з батьками на ковзанку, а потім до бабусі на пироги. Чоловік ще не повернувся. Вона зварила собі каву та тихо сиділа на кухні.
У двері подзвонили. Валя нікого не чекала, чоловік мав свої ключі. На порозі стояла свекруха. Вона була трохи розгублена.
– Щось сталося, Ганно Романівно? На вас немає обличчя.
– Можна я пройду.
– Ой, звісно. Я просто розгубилася. Роздягайтесь, я вам каву наллю. А може ви їсти хочете, у мене все готове. Тільки Олег затримується.
– Давай каву.
Відносини зі свекрухою особливо близькими не були, але сварок ніколи не виникало. Мирне співіснування. Свекруха Валю не вчила, а невістка її поважала, як матір свого чоловіка та бабусю своїх дітей. Своїх батьків у Валі вже не було.
Свекруха мовчала, не знала з чого почати. Валя її не квапила.
– Сталося. Не можу зібратися з думками. – тихо почала свекруха. – Олег не прийде. Точніше прийде за речами. Він щойно привів до нас вагітну коханку.
– Що? Олег? І ви її впустили? Їх пустили?
– Валя. Я розгубилася, потім почала сварити Олега, намагалася їх виставити. А він мені заявив, що батько від мене давно гуляє. Уявляєш? І навіть фотографії показав. А мій негідник і заперечувати не став, просто підтвердив і пішов дивитись телевізор. А ця дівчина лише посміхається, слова не сказала, зате потягла свої речі до кімнати, де раніше Олег жив. Потім пішла на кухню, уявляєш, сіла і стала їсти наші котлети. Ми якраз збиралися вечеряти. А хто її запрошував?
– Ганно Романівно, не переживайте. У вас тиск підскоче, а ви ще й каву п’єте. У вас пігулки з собою?
– Так. У сумочці.
– Я в шоці. Про що вони думають? Ми ж завтра маємо їхати на ковзанку з дітьми. Він їм обіцяв.
Жінки сиділи та плакали.
– Телефон, ваш телефон, Ганна Романівна.
– Я не можу з ним розмовляти.
– Це Олег. – Валя простягла їй телефон.
– Так, – відповіла жінка. – А тобі не все одно? Ні… Ні… Мені не цікаво, чим займається твій батько. Ні… Ти вірно зрозумів, мені вже не цікаво. Так… Це теж мене не хвилює, якщо вона не вміє готувати – готуй сам… Зате в неї хороший апетит… Ти хочеш їсти? Вона все з’їла? Батько голодний? А я теж голодна, дякую, що нагадав. У мене режим, мені потрібно харчуватись за розкладом. І батькові, до речі, також. Не забувай його годувати.
Свекруха перераховувала всі недуги свого чоловіка, Валя навіть здивувалася, як вона їх запам’ятала. Адже Ганна Романівна була далекою від медицини. Жінки заспокоїлися. Сліз більше не було.
– Все. Мені час вечеряти. – Незважаючи на те, що син все ще говорив, вона натиснула на відбій. – Будемо вечеряти? Давай що там у тебе? М’ясо? Це добре. Їж! Чого ти смієшся?
– А ви весела. А у Валерія Павловича насправді так багато недуг?
– Ну, як кажуть, тільки перші п’ять. Ці я точно знаю, а решту чула колись. Хотіла ще один сказати, але посоромилася. Можна, я у вас залишусь сьогодні?
– Звичайно.
– Мені треба буде забрати речі, машину. Я вирішила, що переїду до заміського будинку. Він мій. А вони нехай там і лишаються.
– Але ж там холодно. У хаті ніхто не жив.
– Нічого. Погода тепла, нагріється швидко. Ви просто мене вранці підвезете, бо я на таксі приїхала.
– А може, спочатку з нами на ковзанку?
– А що, згадаймо молодість! Гуляти так гуляти. Але треба переодягтися. Подивися на мене, я в хатньому з дому вискочила, добре, що не в капцях.
– Я вам все знайду, розмір у нас однаковий.
***
Діти раділи, що бабуся поїхала з ними на ковзанку. Їх навіть не засмутила відсутність пирога після прогулянки. Зате було кафе, тістечка, морозиво.
О другій годині дня вони всією компанією поїхали збирати речі свекрухи. Діти відволікали чоловіків своїми розмовами про ковзанку, а Ганна Романівна збиралася. З кімнати виглянула коханка Олега, але побачивши галасливий натовп відразу зачинила двері.
– Переживаєш? – Валя зайшла до кімнати, де була суперника. – Не переживай, сваритися не буду. Жаль мені тебе. У свекра купа недуг, та й у Олега теж. Ти меню в інтернеті пошукай, тепер це твої проблеми.
– Недуг? У Олега?
– А ти чого хотіла? Все передається у спадок. Я їх всіх навіть запамʼятати не можу. Ось Ганна Романівна все знає. А про деяке й казати не буду, соромно. Сама зрозумієш. Головне береги їх. Тяжко тобі з ними доведеться. Адже Валерій Павлович негідник рідкісний, та й Олег пішов у нього. Це він спочатку добрий, а потім побачиш. На аліменти я подам, так що не сподівайтеся, що у вас багато грошей буде. Заговорилася я тут із тобою. Сиди і не визирай. Олег із дітьми спілкується.
***
– Ганно Романівно, навіщо на ніч дивлячись їхати. У нас переночуєте, а вранці ми вас проводимо. Допоможемо і діти погуляють. Давайте сьогодні до нас.
– Ти права.
***
Ганна Романівна переїхала у велику заміський будинок, за 20 км від міста. Розлучилася з чоловіком. Майно не ділили, квартира чоловікові дісталася від його батьків, а будинок був власністю Ганни Романівни. Машина була також її. До того ж, вона за неї платила кредит, та й на роботу треба було добиратися.
Валя теж розлучилася. Речі Олег довго не забирав. Іноді приходив, брав найнеобхідніше і йшов. Валі це набридло, вона зібрала все і виставила за двері, як він прийшов в черговий раз.
– Ключі я поки що залишу собі, у мене ж тут діти.
– Без проблем. – сказала Валя і викликала майстра, як тільки за ним зачинилися двері.
Змінила замки. Квартира була її, машина також. Вона, як і свекруха, також платила за неї кредит.
Кожен залишився при своєму. Жінки з житлом та машинами. Їхні колишні чоловіки в одній квартирі. Тільки мирно жити вони там не змогли. Батько також привів жінку. Готувати їм ніхто не хотів, спільно жити було неможливо, поступатися одне одному не збиралися. Вихід був один – обмін квартири. Та батько не пішов на цей крок. Обидві жінки пішли, назвавши їх поганими словами. Син на батька образився, як і батько на нього. Живуть мовчки в одній квартирі, кожен сам по собі.
Натомість Валентина та Ганна Романівна живуть дуже дружно. Вихідні проводять разом із дітьми: на ковзанках, гірках, в селі. А ще разом збираються поїхати на море. Бабуся там була давно, а онуки ще не їздили.
