Життєві історії

Миколі подзвонила сестра з села. Звідти він поїхав ще в молодості. Сестра сказала, що будинок, у якому Микола народився, вона продає. Якщо, мовляв, хоче він щось на згадку забрати, то хай терміново приїжджає! – Чудово! – зраділа дружина Миколи Настя. – Їдь, Микольцю, на батьківщину. Ти мусиш попрощатися з будинком, де пройшло дитинство. На могилки рідних сходиш… Зранку Микола поїхав у село, а через день, примчав назад з якоюсь великою сумкою в руках. Микола поліз у сумку, і дістав незрозумілу загорнуту в тканину річ. Чоловік розгорнув тканину й Олена ахнула від несподіванки

Після виходу на пенсію, Микола помітно засумував.

Раніше важка робота його бадьорила – а працював він на екскаваторі, у спеку й мороз йому завжди доводилося бути в тонусі, рухатися, боротися зі своїми недугами.

А тут…

Як вийшов на пенсію, так одразу й заспокоївся, і почав чомусь слабіти.

Жити йому чомусь нудно стало. Діти давно виросли і роз’їхалися, а дружина, хоч і теж була пенсіонеркою, але роботу не залишала.

Ось і сидів Микола один цілими днями у квартирі, телевізор дивився.

Дружина Настя намагалася його розворушити, витягти у вихідні на прогулянки, але він – ніби приріс до дивана.

– Все, – казав чоловік. – Я на пенсії. Хочу відпочивати…

– Та ти вже від відпочинку свого аж побілів! – обурювалася дружина. – Я ж бачу, як ти без діла нудишся. Займися чим небудь. Або влаштуйся знову на роботу кудись.

– Ні, – впирався той. – На екскаватор мене за віком не візьмуть, а іншого нічого більше робити не вмію.

Але раптом зателефонувала йому двоюрідна сестра, з села, з якого він ще в молодості поїхав.

Зателефонувала, і сказала, що будинок, у якому він народився, і який сестрі дістався, вона виставила на продаж.

Якщо хоче Микола щось на згадку з рідного дому забрати – нехай терміново приїжджає.

– Чудово! – зраділа Настя. – Їдь, Микольцю, на батьківщину, провітрися там трохи.

– Не поїду! – знову вперся чоловік. – Нема чого там робити.

– Ну як же ж так? – сварилася дружина. – Це ж твоє рідне село. Ти просто зобов’язаний з будинком, де дитинство пройшло, попрощатися. До речі, й на могилки своїх рідних сходиш. Ми вже три роки до них не їздили.

– Так? – тільки зараз Микола задумався, а потім і погодився. – Гаразд… Тільки заради цього і з’їжджу… Але я швидко. День – туди, і день – назад.

– Та хоч на місяць там засидься, у якихось родичів. Хоч розвієшся трохи, – бурчала дружина. – Зовсім ти вже засумував у цій квартирі.

Микола невдоволено зиркнув на дружину, але промовчав. Бо розумів, що вона в чомусь права. Так як він живе, жити не можна. Але як жити на пенсії правильно, він не розумів…

…Вже наступного ранку він поїхав на автобусі, а через день – увечері, як і обіцяв, примчав назад. З якоюсь об’ємною старою сумкою в руках.

– Ти вже? – розчаровано зустріла його дружина. – Невже за своїм диваном так скучив? Ну, і як там у вас, у селі? Щось змінилося?

– Та так… – непевно знизав плечима чоловік. – Нічого не змінилося… Тепер, Настю, там суцільна туга…

– А на згадку з рідного дому щось узяв?

– Та так… – знову байдужим тоном відповів чоловік. – Зараз покажу…

Він поліз у сумку, і дістав звідти якусь незрозумілу загорнуту в тканину річ.

Микола розгорнув тканину й Олена ахнула від несподіванки!

То була стара… Бандура!

– Ось… – Микола тужливо зітхнув, сів на свій улюблений диван, поставив бандуру на коліна, погладив її лагідно. – На цій бандурі мій дід колись грав. Та й батько мій теж умів сільських дівок порадувати музикою. Вчора, коли сестра дідову скриню відкрила, і я побачив цю бандуру, щось у мене в серці, Настю, тьохнуло. Згадав я, що й я колись на ній бренькав. Дивився, як дід із батьком грають, і все від них переймав.

– Так? – дружина недовірливо посміхнулася. – Невже ти граєш на такому? А чому ти раніше нікому про це не казав?

– Та якось соромно мені було хвалитися. Я ж ніби трохи тільки вмію. Та й давно це все було. Я, як зі служби повернувся, і в місто поїхав, то так більше ніколи цей інструмент до рук і не брав. Навіть тепер, ось, лячно. Думаю, чи зумію я, як у дитинстві? Наче пальці самі просяться, а я переживаю…

– Так… – пробурмотіла дружина, роздивляючись бандуру. – Яка цікава пам’ять тобі від діда з батьком дісталася… Музична… А вона ще грає, бандура ця? Працює?

– Начебто, так… Я відразу ж, як дістав її зі скрині, спробував… Ох, шкода, що ми не в сільській хаті. Я б тобі зараз зіграв щось…

– А до чого тут хата?! – здивувалася дружина. – Грай, я послухаю.

– Щось мені лячно, – знизав плечима Микола. – Бандура ця дуже гучна. Мій дід, бувало, як вшкварить, так одразу ж з іншого кінця села до нас співаки бігли на звук.

– Як вшкварить? – не зрозуміла Настя.

– А ось так, – чоловік не втримався і почав грати.

Звук, і справді, виявився напрочуд дзвінкий, переливистий.

А чоловік уже й заспівав.

Микола і сам не сподівався, що руки все пам’ятають.

Його натруджені пальці, раптом, як молоді, залітали по струнах. І серце пенсіонера від цієї гри раптом заспівало, а на душі стало весело, як замолоду.

Настя від захоплення засміялася, і теж підхопила – заспівала пісні, які пам’ятала ще з молодості.

Вони співали хвилин п’ять, не перестаючи, поки в двері не подзвонили.

Микола різко зупинив мелодію і злякано глянув на дружину.

– Ну от… – розчаровано зітхнув він. – Я ж казав… У квартирі тільки сусідів злити. Зараз говоритимуть, що ми їм своєю музикою жити заважаємо.

Дзвінок у двері повторився, і Настя пішла відчиняти.

Дзвонила сусідка, яка жила над ними. Але її обличчя було зовсім не сердитим, а навпаки – здивованим.

– Настю, а це хто у вас щойно на бандурі грав? – спитала вона насторожено.

– Вибачте, заради Бога, – почала виправдовуватися Настя. – Це мій чоловік. Він бандуру із села привіз, пробує, як воно, працює, чи ні. Він більше так голосно не гратиме. Я вам обіцяю.

– Облиш вибачатися, Настю, – замахала руками сусідка. – Я ж не сваритися до вас прийшла. Навпаки, у нас у суботу у чоловіка ювілей, і ми з ним музику шукаємо. Може, ви до нас прийдете, га? З бандурою. Посидімо разом, поспіваємо. Як раніше. Пам’ятаєш?

– Так Микола каже, що грає він, начебто, не дуже… – розгубилася Настя.

– Нічого собі – не дуже, – посміхнулася сусідка. – Ми з моїм трохи танцювати на кухні не почали. Настю, будь ласка, спитай свого, чи виручить він нас, чи ні? Якщо щось, ми навіть заплатити йому зможемо.

– Яка, платня?! – ахнула Настя. – Ти що говориш таке, сусідко?! Ходімо разом запитаємо…

Микола спочатку став категорично відмовлятися, мотивуючи тим, що інструмент давно не тримав у руках. Але сусідка насідала.

– Миколо, ну будь ласка. Нам для свята вистачить і кілька мелодій. Давай, згадуй, що ти вмієш.

– Прямо зараз згадувати? – розгубився Микола.

– А чого тягти? Хочеш, я чоловіка сюди покличу, щоб тобі веселіше згадувалося?

Через хвилин двадцять у квартирі у Миколи було вже дуже весело. На звук прийшли літні сусіди, які жили у квартирі зліва, і навпроти. Всі, зі щасливими обличчями, сиділи навкруги поспіхом накритого столу, а господар, блаженно посміхаючись, грав.

Гості хором співали: «Ой у лузі, червона калина…»

Коли чергова пісня була заспівана, Микола раптом задумливо зітхнув.

– Так… І як же так виходить, що мої пальці все-все пам’ятають? Таке в мене відчуття, любі сусіди, наче сорока років, які я в місті прожив, і не було зовсім. Ніби я щойно школу закінчив. І все найкраще, начебто – воно тільки-но починається. Га, друзі? То чому так? Що це значить?

– А те й значить, Микольцю, – з розумним виглядом сказав сусід зверху. – Що в тебе, і справді, нове життя починається. А знаєш, чому? Бо ти свій музичний талант заривав, заривав, а ми, твої сусіди, тобі його відкопали. Так що, давай-но, зіграй нам ще щось, щоб для душі…

Микола кивнув і полилася тужлива пісня, відкриваючи душі, і розбурхуючи в них щось сокровенне…

Вам також має сподобатись...

Тетяна приготувала вечерю, накрила святковий стіл. Аякже ж?! Сьогодні її чоловік Олег купив їм нову кваритру. – Коханий, а я тут вечерю приготувала, – усміхнулася Таня, зустрівши чоловік в коридорі. – Чудово, – Олег скинув куртку і пройшов на кухню. – Ти мене вибач, але я не втрималася і подзвонила до власника квартири, яка нам дуже сподобалася. Він сказав, що ти її купив! – не втрималася Тетяна. – Яку таку квартиру? – здивувався Олег. – Я нічого не купував! – Нашу квартиру! Яку ми з тобою дивилися, – пояснила Таня. – Ти щось плутаєш! – Олег здивовано дивився на дружину, нічого не розуміючи

Петро з дружиною Уляною жили у будинку його батьків. Сестра чоловіка Катерина розлучилася і разом з дітьми вирішила переїхати до них. Петро з Уляною із самого рання збирали речі. – А що це ви робите?! – зненацька на порозі зʼявилася мати Петра. – Речі збираємо, – відповіла Уляна. – Катерина хоче жити тут. Ось уже майже і все. Зараз Петро ще дитячі меблі розбере… – Так Катерина могла б у іншій кімнаті жити, – сказала свекруха. – Нехай займає, яку забажає. Їй же тепер треба буде всім займатися. – Чим займатися? – ахнула жінка. Вона не розуміла, що відбувається

Лариса закінчила робити ремонт на дачі в багатої замовниці. Вона займалася дизайном і власниці все дуже сподобалося. – Оце зовсім інша справа! – сказала Тамара. – Яка ви молодець! Замовниця дістала конверт, і простягла Ларисі. – Ой, що ви, не треба! Ви мені вже заплатили, – зніяковіла та. – Беріть, це премія за хорошу роботу, – сказала Тамара. Вони розійшлися, задоволені. Лариса летіла додому, як на крилах. На світлофорі вона зупинилася. Зʼявилося зелене світло, але жінка застигла на місці… Навпроти неї зупинився якийсь гарний білий джип. Лариса глянула хто сидів за кермом і не повірила своїм очам

Микола щойно прокинувся, як раптом пролунав дзвінок телефона. Чоловік підняв слухавку. Дзвонив його друг Михайло. – Привіт, Микольцю! – весело почав він. – Ну, вітаю тебе з днем народження! Щастя, здоровʼя… Микола раптом зупинив його. – Зачекай, Михайле. Ти мені вибач, – сказав він. – Але для мене це вже три роки, як не свято… Ти ж знаєш, що сталося в цей день? Знаєш про мою Надійку? У слухавці запала тиша