Життєві історії

Миколі подзвонила сестра з села. Звідти він поїхав ще в молодості. Сестра сказала, що будинок, у якому Микола народився, вона продає. Якщо, мовляв, хоче він щось на згадку забрати, то хай терміново приїжджає! – Чудово! – зраділа дружина Миколи Настя. – Їдь, Микольцю, на батьківщину. Ти мусиш попрощатися з будинком, де пройшло дитинство. На могилки рідних сходиш… Зранку Микола поїхав у село, а через день, примчав назад з якоюсь великою сумкою в руках. Микола поліз у сумку, і дістав незрозумілу загорнуту в тканину річ. Чоловік розгорнув тканину й Олена ахнула від несподіванки

Після виходу на пенсію, Микола помітно засумував.

Раніше важка робота його бадьорила – а працював він на екскаваторі, у спеку й мороз йому завжди доводилося бути в тонусі, рухатися, боротися зі своїми недугами.

А тут…

Як вийшов на пенсію, так одразу й заспокоївся, і почав чомусь слабіти.

Жити йому чомусь нудно стало. Діти давно виросли і роз’їхалися, а дружина, хоч і теж була пенсіонеркою, але роботу не залишала.

Ось і сидів Микола один цілими днями у квартирі, телевізор дивився.

Дружина Настя намагалася його розворушити, витягти у вихідні на прогулянки, але він – ніби приріс до дивана.

– Все, – казав чоловік. – Я на пенсії. Хочу відпочивати…

– Та ти вже від відпочинку свого аж побілів! – обурювалася дружина. – Я ж бачу, як ти без діла нудишся. Займися чим небудь. Або влаштуйся знову на роботу кудись.

– Ні, – впирався той. – На екскаватор мене за віком не візьмуть, а іншого нічого більше робити не вмію.

Але раптом зателефонувала йому двоюрідна сестра, з села, з якого він ще в молодості поїхав.

Зателефонувала, і сказала, що будинок, у якому він народився, і який сестрі дістався, вона виставила на продаж.

Якщо хоче Микола щось на згадку з рідного дому забрати – нехай терміново приїжджає.

– Чудово! – зраділа Настя. – Їдь, Микольцю, на батьківщину, провітрися там трохи.

– Не поїду! – знову вперся чоловік. – Нема чого там робити.

– Ну як же ж так? – сварилася дружина. – Це ж твоє рідне село. Ти просто зобов’язаний з будинком, де дитинство пройшло, попрощатися. До речі, й на могилки своїх рідних сходиш. Ми вже три роки до них не їздили.

– Так? – тільки зараз Микола задумався, а потім і погодився. – Гаразд… Тільки заради цього і з’їжджу… Але я швидко. День – туди, і день – назад.

– Та хоч на місяць там засидься, у якихось родичів. Хоч розвієшся трохи, – бурчала дружина. – Зовсім ти вже засумував у цій квартирі.

Микола невдоволено зиркнув на дружину, але промовчав. Бо розумів, що вона в чомусь права. Так як він живе, жити не можна. Але як жити на пенсії правильно, він не розумів…

…Вже наступного ранку він поїхав на автобусі, а через день – увечері, як і обіцяв, примчав назад. З якоюсь об’ємною старою сумкою в руках.

– Ти вже? – розчаровано зустріла його дружина. – Невже за своїм диваном так скучив? Ну, і як там у вас, у селі? Щось змінилося?

– Та так… – непевно знизав плечима чоловік. – Нічого не змінилося… Тепер, Настю, там суцільна туга…

– А на згадку з рідного дому щось узяв?

– Та так… – знову байдужим тоном відповів чоловік. – Зараз покажу…

Він поліз у сумку, і дістав звідти якусь незрозумілу загорнуту в тканину річ.

Микола розгорнув тканину й Олена ахнула від несподіванки!

То була стара… Бандура!

– Ось… – Микола тужливо зітхнув, сів на свій улюблений диван, поставив бандуру на коліна, погладив її лагідно. – На цій бандурі мій дід колись грав. Та й батько мій теж умів сільських дівок порадувати музикою. Вчора, коли сестра дідову скриню відкрила, і я побачив цю бандуру, щось у мене в серці, Настю, тьохнуло. Згадав я, що й я колись на ній бренькав. Дивився, як дід із батьком грають, і все від них переймав.

– Так? – дружина недовірливо посміхнулася. – Невже ти граєш на такому? А чому ти раніше нікому про це не казав?

– Та якось соромно мені було хвалитися. Я ж ніби трохи тільки вмію. Та й давно це все було. Я, як зі служби повернувся, і в місто поїхав, то так більше ніколи цей інструмент до рук і не брав. Навіть тепер, ось, лячно. Думаю, чи зумію я, як у дитинстві? Наче пальці самі просяться, а я переживаю…

– Так… – пробурмотіла дружина, роздивляючись бандуру. – Яка цікава пам’ять тобі від діда з батьком дісталася… Музична… А вона ще грає, бандура ця? Працює?

– Начебто, так… Я відразу ж, як дістав її зі скрині, спробував… Ох, шкода, що ми не в сільській хаті. Я б тобі зараз зіграв щось…

– А до чого тут хата?! – здивувалася дружина. – Грай, я послухаю.

– Щось мені лячно, – знизав плечима Микола. – Бандура ця дуже гучна. Мій дід, бувало, як вшкварить, так одразу ж з іншого кінця села до нас співаки бігли на звук.

– Як вшкварить? – не зрозуміла Настя.

– А ось так, – чоловік не втримався і почав грати.

Звук, і справді, виявився напрочуд дзвінкий, переливистий.

А чоловік уже й заспівав.

Микола і сам не сподівався, що руки все пам’ятають.

Його натруджені пальці, раптом, як молоді, залітали по струнах. І серце пенсіонера від цієї гри раптом заспівало, а на душі стало весело, як замолоду.

Настя від захоплення засміялася, і теж підхопила – заспівала пісні, які пам’ятала ще з молодості.

Вони співали хвилин п’ять, не перестаючи, поки в двері не подзвонили.

Микола різко зупинив мелодію і злякано глянув на дружину.

– Ну от… – розчаровано зітхнув він. – Я ж казав… У квартирі тільки сусідів злити. Зараз говоритимуть, що ми їм своєю музикою жити заважаємо.

Дзвінок у двері повторився, і Настя пішла відчиняти.

Дзвонила сусідка, яка жила над ними. Але її обличчя було зовсім не сердитим, а навпаки – здивованим.

– Настю, а це хто у вас щойно на бандурі грав? – спитала вона насторожено.

– Вибачте, заради Бога, – почала виправдовуватися Настя. – Це мій чоловік. Він бандуру із села привіз, пробує, як воно, працює, чи ні. Він більше так голосно не гратиме. Я вам обіцяю.

– Облиш вибачатися, Настю, – замахала руками сусідка. – Я ж не сваритися до вас прийшла. Навпаки, у нас у суботу у чоловіка ювілей, і ми з ним музику шукаємо. Може, ви до нас прийдете, га? З бандурою. Посидімо разом, поспіваємо. Як раніше. Пам’ятаєш?

– Так Микола каже, що грає він, начебто, не дуже… – розгубилася Настя.

– Нічого собі – не дуже, – посміхнулася сусідка. – Ми з моїм трохи танцювати на кухні не почали. Настю, будь ласка, спитай свого, чи виручить він нас, чи ні? Якщо щось, ми навіть заплатити йому зможемо.

– Яка, платня?! – ахнула Настя. – Ти що говориш таке, сусідко?! Ходімо разом запитаємо…

Микола спочатку став категорично відмовлятися, мотивуючи тим, що інструмент давно не тримав у руках. Але сусідка насідала.

– Миколо, ну будь ласка. Нам для свята вистачить і кілька мелодій. Давай, згадуй, що ти вмієш.

– Прямо зараз згадувати? – розгубився Микола.

– А чого тягти? Хочеш, я чоловіка сюди покличу, щоб тобі веселіше згадувалося?

Через хвилин двадцять у квартирі у Миколи було вже дуже весело. На звук прийшли літні сусіди, які жили у квартирі зліва, і навпроти. Всі, зі щасливими обличчями, сиділи навкруги поспіхом накритого столу, а господар, блаженно посміхаючись, грав.

Гості хором співали: «Ой у лузі, червона калина…»

Коли чергова пісня була заспівана, Микола раптом задумливо зітхнув.

– Так… І як же так виходить, що мої пальці все-все пам’ятають? Таке в мене відчуття, любі сусіди, наче сорока років, які я в місті прожив, і не було зовсім. Ніби я щойно школу закінчив. І все найкраще, начебто – воно тільки-но починається. Га, друзі? То чому так? Що це значить?

– А те й значить, Микольцю, – з розумним виглядом сказав сусід зверху. – Що в тебе, і справді, нове життя починається. А знаєш, чому? Бо ти свій музичний талант заривав, заривав, а ми, твої сусіди, тобі його відкопали. Так що, давай-но, зіграй нам ще щось, щоб для душі…

Микола кивнув і полилася тужлива пісня, відкриваючи душі, і розбурхуючи в них щось сокровенне…

Вам також має сподобатись...

Наталя Миколаївна допомагала доньці Ірині прибрати із святкового стола. Жінка помітила, що все свято донька просиділа сумна. – Ірино, я спостерігала за тобою і розумію, що в тебе щось не так. Розповіси? – запитала вона у доньки. – Нічого не сталося мамо, – відповіла Ірина. – Ви стали сваритися з Леонідом? Ти занедужала? Ти скажи, може, я допоможу, – мама уважно дивилася на дочку. – Леонід мене ображає? Не сміши мене. Але дещо таки сталося з Леонідом, – раптом сказала Ірина. – Що сталося? – захвилювалася мама. І Ірина все розповіла матері. Наталя Миколаївна вислухала доньку і застигла від почутого

Павло обладнав дитячу кімнату, купив все необхідне… А як же ж?! Його кохана Оленка от-от мала народити. Він спеціально оформив відпустку. В Олени народився син. У день виписки Павло вирушив зустрічати Олену на своєму авто… Коли Олена з’явилася в дверях, то Павло з величезним букетом квітів попрямував до неї. І тут раптом перед жінкою зʼявився якийсь чоловік. Павло тут же поспішив на допомогу своїй дружині. Але Олена застигла збентежена… – Ну, і хто з вас батько? – звернулася медсестра до чоловіків. – Давайте, приймайте дитину! Павло оторопів від несподіванки

Алла Сергіївна приїхала в село до дочки Ірини. Вони попили чаю, Ірина накинула куртку, і поспішила на роботу. Алла Сергіївна зітхнула. Вона пішла в іншу кімнату і лягла на диван. Гарячий чай і втома зробили свою справу. Жінка заснула… Прокинулася Алла через те, що на подвір’ї загриміло щось на зразок відра. Вона встала й підійшла до вікна. Нікого. Наче здалося. Дочки теж не було. Але коли десь неподалік пролунали якісь звуки, стало зрозуміло – хтось є! Алла Сергіївна накинула куртку, вийшла на ґанок і застигла від здивування

Тетяна готувала обід, як раптом на подвірʼї почулися якісь голоси й гамір. Дівчина швидко визирнула у вікно. До них у хвіртку заходили якісь люди… Тетяна придивилася хто ж це там такий прийшов. Це був друг її батька зі своїм дорослим сином Олегом. – Хм, і чого ж це вони прийшли до нас? – задумалася Тетяна. – Ще й так одягнені обоє святково. Дивно це все, дуже дивно… Дівчина уважно прислухалася до розмови гостей з батьком, і раптом оторопіла від почутого. – Господи, це що якийсь жарт? – тільки й пробурмотіла вона