Життєві історії

Віра Миколаївна розвішували одяг після прання на балконі. Раптом у кімнаті задзвонив телефон, жінка поставила тазик на стілець, зайшла у кімнату глянула на екран – дзвонила майбутня невістка. – Цікаво, що сталося? – здивувалася Віра такому дзвінку і підняла слухавку. – Віро Миколаївно, привіт! Вам зручно говорити? – прощебетала Настя. – Привіт, Настя. Щось сталося? Говори, я не зайнята, – відповіла Віра. – Знаєте, я хочу вам подякувати! – несподівано сказала дівчина. – Павло мені все розповів. І знайте, я цілком підтримую Ваш вчинок! – Настя, ти про що? – здивовано запитала Віра Миколаївна, не розуміючи, що відбувається

– Ми з Настею вирішили одружитися, – повідомив батькам Павло.

– Молодці, вітаємо! Коли весілля плануєте? Де? – пожвавилася Віра Миколаївна. Чоловік Володимир відволікся від перегляду телевізора.

– Сину, молодець, дорослий зовсім вже, час і сім’ю заводити. На весілля гроші є? Якщо треба, то допоможемо!

– Ой, та ми без весілля. Вас запросимо з батьками Насті та кілька друзів, у кафе посидимо ввечері та й все. Гроші витрачати зайві не хочемо.

– Ну і правильно, синку. Кому потрібні ці пишні урочистості. А жити де плануєте?

– В сенсі де?! У нас тут… Трикімнатна квартира, думаю, місця вистачить. У моїй кімнаті тісно, може, з батьком туди переберетеся? А ми у вашій спальні будемо…

– Так? Добре ти вигадав… А я не хочу жити з невісткою може… Ви молода сім’я, маєш жити окремо, — заявила Віра Миколаївна.

– Мамо, ти чого?! А де нам жити тоді? У батьків Насті взагалі двокімнатна квартира, і там чотири людини живуть.

– Своє житло вам треба, що незрозумілого? Беріть іпотеку, винаймайте квартиру.

– А чому з вами жити не можна?

– Та тому що я не хочу жити з чужою людиною! Настя хороша дівчина, мені подобається, але жити з нею не хочу. Це моя територія. Я тут господиня.

Я люблю довго спати, можу допізна дивитися серіал, іноді можу не готувати – замовити їжу. Коротше живу так, як мені подобається. Ти наш син, а вона, по суті, незнайома людина. У неї свої звички смаки, треба буде їй під нас підлаштовуватись, нам під неї.

Вона ніколи не почуватиметься тут як удома. І це нормально. Це не її будинок. А наш. Тут так, як нам подобається. А у вас має бути своє сімейне гніздечко, де ви разом все купували, робили. Розумієш, синку?

– Ні, не розумію! Поки ми житимемо з вами, ми назбираємо грошей на початковий внесок на іпотеку. Тож нам вигідно. Ну яка тобі різниця, однією людиною більше, чи менше… Та й взагалі, може тут залишимося…

– Павло, я прожила десять років зі свекрухою, вона дуже не хотіла, щоб ми йшли від неї, а я мріяла про свою квартиру, щоб жити одним. Вона непогана людина, звичайно, але мені хотілося завжди жити без неї.

Кожна жінка, вийшовши заміж, хоче готувати для чоловіка, прикрашати оселю, а коли поряд постійно хтось, це не те… Тобі не зрозуміти.

Та й взагалі, я почуваю себе вільно у своїй квартирі, ходжу, в чому мені подобається, роблю те, що подобається, а у Насті свої якісь звички можуть бути, які з моїми не перетинаються.

Та й не повинна вона підлаштовуватись під нас. Я людина не сварлива, вона також, але жити разом, запевняю тебе, не найкращий варіант!

– Ну, дякую, батьки, допомогли молодим… Нічого, не пропадемо, придумаємо щось!

Павло взяв куртку та вискочив із квартири.

– Ну ти що тут влаштувала? Хай поживуть у нас, нічого страшного не станеться! І куди їм іти? Рідного сина з дому виставиш? – запитав чоловік у Віри.

– Знаєш, Володя, наш син уже великий хлопчик, і якщо вже збираєшся одружитися, то про житло треба було заздалегідь подумати. А так – здрастуйте, приїхали! Він нашої думки не запитав заздалегідь, виходить, у них все вже вирішено!

– Багато хто живе з батьками поки на ноги не встане! Ми теж з мамою моєю жили, і нічого!

– Нічого? Це тобі нічого, а мені дуже чого! Я мала жити з твоєю мамою, бо вона нас не відпускала, вірніше, тебе. А я, як дружина, була з тобою.

Тобі, звичайно, добре жилося. Нізащо не переймався, прийшов з роботи, поїв, і на диван завалився. А там мама пиріжків напече, чи млинців, краса! Не життя – а пісня!

А я, як мені було жити з нею? То готую я несмачно, то не так перу білизну. Її будинок – її правила, і ми жили так, як вона звикла.

Тому я не хочу прирікати Настю на це. Невідомо, скільки вони збираються тут жити. Може, і назавжди переїдуть. І чекатимуть, коли нас не стане, щоб стати повноправними господарями.

Не хочу і все. Маю право. Син дорослий, хай сам думає. До речі, на початковий внесок давай їм віддамо гроші, які на вкладі у нас лежать. Я не проти допомогти. А потім хай працюють та платять щомісяця. Нова квартира своя натомість буде.

А через п’ятнадцять років ця сума вже смішна буде, копійки, ціни он як зростають.

– Я не проти, звичайно, нам ці гроші поки не потрібні, все є, а синові якраз будуть.

Наступного дня Вірі Миколаївні зателефонувала Настя. Вони рідко спілкувалися телефоном, і Віра Миколаївна здивувалася дзвінку. Цікаво, що сталося?

– Віро Миколаївно, привіт! Вам зручно говорити?

– Привіт, Настя. Щось сталося? Говори, я не зайнята.

– Знаєте, вчора ввечері Павло прийшов ображений та засмучений після розмови з вами. Він сказав, що ви не хочете, щоб ми жили у вашій квартирі після весілля. Це так?

– Так, Настя, все саме так. Я пояснила Павлу причини. Не думай, що це через тебе, ти мені подобаєшся, і я бажаю вам щастя, але жити не хочеться разом…

– Віра Миколаївна! Я така рада цьому! Розумієте, Павло одразу сказав, що житимемо у вашій квартирі, і це не обговорюється! Він дуже любить вас і цю квартиру, і ні про яке інше житло навіть думати не хоче.

Я спочатку була проти цієї ідеї. Я, як і ви, вважаю, що молода сімейна пара має жити сама, без батьків, бабусь, дідусів.

Мені хочеться обставити квартиру, як я хочу, хочеться готувати, що я хочу, дивитися телевізор або сидіти за компʼютером, коли я хочу. Я завжди мріяла про затишне сімейне гніздечко, яке ми будемо облаштовувати з ним удвох.

Але він уперся, і мене не слухає, а мені прикро. Я розумію, що важко зараз жити на орендованій квартирі, дорого, а на іпотеку потрібен пристойний початковий внесок.

Але я готова брати підробіток, економити, щоб назбирати цю суму. Я не боюся труднощів. Я непогано заробляю, Павло теж працює, тому треба йти до своєї мрії.

Я спочатку думала, що це ви на нього так впливаєте, не бажаєте відпускати сина у вільне плавання. Є такі жінки, яким спокійніше, коли синочок поруч, під наглядом. Але, дякувати Богу, ви не така! І я дуже цьому рада!

– Ох, Настя, і я рада, що ми порозумілися! Знаєш, ми з татом Павла хочемо допомогти вам із внеском. Вам залишиться тільки дочекатися, коли здадуть новобудову, можна навіть з ремонтом взяти, потім заселитися і жити.

– Ого, я не знала, що ви хочете допомогти, Павло не сказав… Це необов’язково, ми самі можемо відкладати…

– Це не обговорюється! Вважайте, що це наш подарунок на весілля. Павло ще не знає, сьогодні скажу.

– Велике дякую. Знаєте, я переживала, що ви мене погано приймете, не могла зрозуміти, що ви за людина. Але тепер пережиття немає, і я впевнена, що ми потоваришуємо. І, якщо ви не проти, можемо удвох ходити кудись іноді, в кафе, або по магазинах…

– Я буду тільки рада, Настя. Давай зламаємо систему, і покажемо, що дружба між свекрухою та невісткою може бути!

– А давайте! До речі, хочу на весілля сукню купити, вечірню, красиву, допоможете вибрати? А то мамі моїй вічно ніколи, на роботі завали та й не любить вона нікуди ходити.

– Звісно, Настя, із задоволенням!

Віра Миколаївна була рада, що Настя зателефонувала, і вони так добре поговорили і все з’ясували.

Увечері, коли Павло прийшов додому із роботи, вона розповіла про подарунок у вигляді внеску за квартиру.

– Ого, ти навіть готова грошей дати, аби не жити з нами… Оце так… Не думав я, мамо, що ти така егоїстка. Хочеш жити тільки заради себе, коханої!

– Ти не радий грошам? Це наш подарунок на весілля, не розумію твоїх претензій! Замість сказати дякую, ти обзиваєш мене егоїсткою? Звучить як образу! Хороший егоїзм, однак, батьки йому гроші на квартиру – а він упирається!

– Та тому, що я мріяв жити з вами! Не хочу я свою квартиру, розумієш? Мені тут все подобається! І взагалі, після того, як вас не стане ця квартира залишиться мені, то навіщо я лізтиму в багаторічні кредити, коли в мене є вже квартира!

Віра Миколаївна застигла від подиву. Ось це синок дає…

– Сину, ти чуєш, що говориш взагалі? Ми тебе виростили, вивчили, а тепер ще й твою родину тягнути повинні? Може, ти думаєш, що нас скоро не стане, так ні, не сподівайся, ми поживемо ще багато років у своїй квартирі, і потім ти отримаєш її у законне користування!

Настав час брати відповідальність у свої руки! Ти хочеш одружитись, так і забезпечуй дружину житлом, грошима. Вона також працює. У чому проблема не зрозумію. Що ти причепився до нас? Тобі вже двадцять сім років!

– Ах, причепився, значить, ну дякую, мамо, знатиму! Не треба мені від вас нічого, все, я йду!

Павло судомно почав збирати свої речі у спортивну сумку. Він недбало складав туди штани, сорочки, футболки, білизну. Віра Миколаївна пішла з кімнати на кухню. Їй було неприємно все це бачити та чути…

– Все, мамо, бувай. Батьку розкажи правду, як є. Я тепер сам по собі, як ти й хотіла! І весілля ніякого не буде! Я передумав!

Двері зачинилися. Пішов. А може й добре, що так сталося. Швидше навчиться самостійним бути. Нехай вчиться жити сам, без них. Давно час було відлучити його від батьківської годівниці.

Павло розлучився з Настею та поїхав до іншого міста, до друга, який знайшов йому роботу та кімнату у гуртожитку. Батькам дзвонив періодично, розповідав, як справи, та як йому там подобається.

Через рік одружився з місцевою дівчиною, яка мала свою квартиру і маленького сина. Своїх дітей наразі не планують.

Віра Миколаївна іноді телефонує Насті, яка вийшла заміж і перебуває в приємному очікуванні малюка…

Все склалося само собою. Павло знайшов свободу від батьків, Віра Миколаївна з чоловіком живуть і радіють життю. Вона не почувається винною, що не дозволила жити з ними. Мабуть, не таке вже там кохання було, раз з легкістю покинув Настю і поїхав. Незрілий ще був, не готовий до відповідальності.

Ось така історія трапилася у одній родині. А хто там правий, хто винен, час покаже…

Вам також має сподобатись...

– Володю, йди снідати, каша остигає, – покликала чоловіка Наталя Миколаївна. – Наталю, їж без мене, апетиту немає зовсім, – відповів дружині Володимир Петрович. – І хто ж це, дозволь запитати, тобі з самого ранку апетит зіпсував? Володимир Петрович таки зайшов на кухню і сів за стіл. Він ліниво поколупався ложкою в манній каші, але їсти не став. – Володю, що трапилось?! – сплеснула руками Наталя. – Поясни! – Та апетит у мене ще вчора зник, Наталю. Я просто говорити тобі не став через що… – Та кажи вже, не тягни, я слухаю! – Наталя не розуміла, що відбувається

Зіна з донькою Олю вирішили переїхати з села у невелике містечко. Грошей не було, тож поселилися вони в кімнаті в гуртожитку. З собою вони взяли із села і свого кота… Кімната була невелика, але тепла і світла. – Мамо, а де тут грубка?! – одразу запитала Оля. – Он там залізна зелена батарея під вікном, – посміхнулася мати. – А «грубка» он за лікарнею… Бачила трубу? Кіт Маркіз оглядав кімнату і раптом сів біля дверей! Хтось тихо постукав… Навіть не постукав, а пошкрябався. Потім знову пролунав стукіт… Вони відкрили двері й застигли від несподіванки

Ольга Петрівна гарно вдягнулася і вийшла на вулицю. Вона йшла до своїх квартирантів, забрати квартплату. Жінка дійшла до будинку і, їдучи на п’ятий поверх, думала, чим смачненьким себе порадує, коли отримає гроші. Ольга Петрівна дуже любила червону рибку, морепродукти і могла собі це дозволити. А чому ні?! Вона вже в тому віці, коли невідомо, скільки залишилося і заощаджувати їй нічого… Ольга Петрівна натиснула кнопку дзвінка. У неї був свій ключ від квартири, але навіщо нахабніти, коли квартиранти хороші? На цей раз чекати довелося чомусь довше, аніж зазвичай… Нарешті двері відкрилися і Ольга Петрівна ахнула від несподіванки

У Софії задзвенів телефон. Дзвонила її сестра Олександра. – Треба, щоб ти приїхала, – сказала вона. – На твого батька подають заяву. – Яку заяву? – не зрозуміла Софія. – Приїдь, – тільки й сказала сестра. Довелося їхати. З вокзалу Софія одразу попрямувала до сестри. – Що з батьком? – запитала вона. – Ти можеш нормально пояснити? – Знаєш же ж, який він має характер, – сказала Олександра. – Поїхали, сама побачиш… Вони поїхали до батька. До батька Софії батька, бо ж батька Олександри давно не стало… – Дочко! – зрадів батько, і Софія здивувалася. Він вітав не її, а Олександру! Вони увімкнули світло й ахнули від побаченого