Життєві історії

Оля вийшла на обідню перерву у кафе, пообідати. – О, Марія, привіт! Біля тебе не зайнято, – підійшла вона до столика за яким сиділа її подруга. – Не зайнято, – кивнула у відповідь Марія. – А ти чому така сумна? Щось сталося? – запитала Оля у Марії, сідаючи поряд. – Сталося, Олю! Ще й як сталося! – сказала Марія і гірко заплакала. – Ну, розповідай! – скомандумала Оля, дочекавшись коли подруга трохи заспокоїться. Марія зробила ковток води і все розвоаіла Ользі. Оля вислухала подругу і аж рота відкрила від почутого

– Ти знаєш, чому у нас в країні заміжніх жінок значно більше, ніж одружених чоловіків? – запитала Марію її подруга Оля. – Тому що такі жінки, як ти, вважають, що вони одружені. А такі чоловіки, як твій Русланчик, повністю впевнені, що вони неодружені. Ви скільки років разом живете?

– Вже шість, – відповіла Марія.

– А чому не одружуєтеся? Ти питала?

– Безпосередньо ні – незручно. Наче я нав’язуюсь. А так ми на цю тему розмовляли, і Руслан сказав, що офіційне оформлення щастя не додасть, що це взагалі забобони.

– Все зрозуміло. Марія, ти вибач мені, але він не хоче одружитися, бо не любить тебе.

– А навіщо він тоді живе зі мною? Адже довкола нього стільки цікавих жінок! Але він вибрав мене, – не погодилася з подругою Марія.

– Марія, йому з тобою просто зручно. Ти любиш його, готова на багато що закрити очі, щоб бути поруч із ним. А на це здатна не кожна жінка. Ти кажеш, що навколо багато інших, красивіших жінок. Ось, наприклад, секретарка вашого шефа Карина. Як із картинки! Навряд Руслан був би проти провести з нею час і тим більше пожити з нею. Проблема в іншому: треба вмовити Карину. А вона не погодиться, і Руслан це чудово розуміє. Карина не готуватиме, пратиме, прибиратиме для нього. Максимум, на що він зможе її умовити, – це піти до ресторану за його рахунок. А ти все це робиш для нього шість років. Йому зручно, тепло, ситно. Навіщо щось міняти?

– Оля, ти так кажеш, бо думаєш, що Руслан мене не любить. А це не добре. Ти знаєш, мені скоро тридцять – я хочу дочку чи сина народити, а краще – обох одразу. Я спитала Руслана, як він до цього ставиться, і ти знаєш, він сказав, що не заперечує і що якщо цього хочу, то можу народжувати.

– І навіть у цей момент він не запропонував тобі побратися, – констатувала Оля.

– Він сказав, що добре, що ми не розписалися, тому що я зможу оформити собі всі допомоги, які дають матері-одиначці, – пояснила Марія.

– Я не знаю, як ще пояснити тобі, що Руслан з тобою ніколи не одружується, що, живучи з ним, ти тільки гаєш дорогоцінний час. Якби пішла від нього тоді, чотири роки тому, коли він без тебе у відпустку поїхав, ти, цілком можливо, вже була б і заміжня, і з дітьми.

– Оля, я люблю його, у нас сім’я! – Вигукнула Марія.

– Добре. Я з тобою згодна. У вас є родина. Ви живете у твоїй квартирі. Хто сплачує комуналку?

– Я. Я її і до Руслана платила, і зараз продовжую.

– Продукти хто купує?

– Ми раз на тиждень їздимо до супермаркету, закуповуємо одразу багато. Потім я на тижні тільки хліб і молоко докупляю, – пояснила Марія.

– А платить у супермаркеті хто?

– Платимо по черзі.

– Зрозуміло. А Руслан вдома щось робить? – Запитала Оля.

– А навіщо? Якби в нас діти були – інша справа. А так я сама встигаю.

– Чудово. Давай підведемо підсумок: твій Руслан (аж ніяк не бідний чоловік) живе у тебе безкоштовно. Приходить із роботи додому, а там у нього – повний «олл інклюзів». Слухай, я також так хочу!

– Оля! Ти не розумієш! Мені ж дуже приємно це робити для Руслана! А ти для свого чоловіка хіба робиш все те саме без задоволення, просто тому що маєш?

– Я все роблю для Микити із задоволенням. Але не тому, що маю, а тому, що коли я затримуюсь на роботі, вдома на мене чекає гаряча вечеря, яку приготував чоловік. А вже про те, хто в суботу квартирою з пилососом бігає, навіть питання не постає. Він прибирає, я готую. А потім ми разом кудись ідемо. А ви з Русланом давно кудись разом ходили?

– У вас на весіллі були і в Івана на ювілеї, – подумавши, відповіла Марія.

– Наше весілля було три роки тому, а Іван запрошував нас на своє тридцятиріччя минулого року. Ви хоч в кіно ходите? – Запитала Оля.

– А навіщо? Ми фільми вдома дивимося, через програму.

– Марія, ми теж часто вдома дивимося. Але невже тобі хоч пару разів на місяць не хочеться сходити в кінотеатр, а потім посидіти в кафе, обговорити те, що подивилися, прогулятися увечері вулицею? Адже це нормально! Ненормально весь час сидіти вдома – ви не пенсіонери!

– Оля, давай закінчимо цю розмову. У вас свої інтереси, у нас свої. Ви любите бувати поза домом, а нам подобається проводити вечори перед телевізором. Що в цьому поганого? – Запитала Марія.

– Та нічого в цьому поганого немає. І якщо тобі це подобається – будь ласка, – відповіла Оля, яка зрозуміла, що переконати Марію зняти рожеві окуляри неможливо.

Подруги працювали в одній фірмі, але у різних відділах, тому зустрічалися лише під час обіду. Після цієї розмови Оля помітила, що Марія почала виходити на перерву тоді, коли вона вже пообідала. Проходячи повз подругу, Марія посміхалася, вітала її, але не зупинялася.

Оля зрозуміла, що Марії їхня остання розмова не сподобалася, і вона сварила себе, що була така наполеглива. Оля навіть розповіла про це чоловікові:

– Марія закохана і не бачить очевидного – цей Руслан її використовує на повну. Я спробувала розплющити їй очі, але, здається, перестаралася – Марія тепер мене уникає. Не знаю що робити.

– Нічого, – відповів Микита. – Ти можеш хоч що робити але, поки Марія сама не переконається в тому, що вона для Руслана – просто «аеродром», ти нічого їй не доведеш.

-Що, мені відступитися і дивитися, як цей негідник псує їй життя? – Запитала Оля.

– Так. Тож заспокойся, все, що могла, ти вже зробила, – порадив чоловік. – Марія повинна сама все зрозуміти.

Оля так і зробила. Наступного дня вона спеціально дочекалася, коли Марія прийшла до кафе на обід і, привітавши подругу, сіла за її стіл.

– Ой, Марія, сто років тебе не бачила – у нас такий завал – голови не підняти. А ти чула новину: тепер можна не ділити відпустку на дві частини, якщо хочеш відпочивати не влітку. Ми з Микитою домовилися, що беремо відпустку наприкінці вересня, але одразу чотири тижні. Щоб відпочити на повну котушку.

– Так, чула, але я поки що нічого не вирішила, – відповіла Марія.

Далі вони продовжили спілкуватися, як ні в чому не бувало. Оля не ставила жодних запитань про Руслана. Якщо Марія розповідала щось про нього, подруга навіть не намагалася дати оцінку його вчинкам, хоча іноді Олі дуже хотілося це зробити.

А приблизно за місяць Марія сказала, що вони з Русланом розлучилися.

– У суботу ввечері ми домовились піти у кіно. Я його ледве вмовила. Вдень Руслану треба було з кимось зустрітися, і він пішов, пообіцявши мені, що до семи обов’язково повернеться. А коли я йому зателефонувала о пів на восьму, він заявив, що зараз з друзями в кафе і що він не зобов’язаний переді мною звітувати, тому що я йому не дружина: «Якщо ти вважаєш, що я повинен у тебе відпрошуватися, то ти глибоко помиляєшся! » Уявляєш?

– Та не хвилюйся, може, ще помиритеся, – спробувала заспокоїти подругу Оля.

– Не помиримось. Ти ще дечого не знаєш. Місяць тому Руслан поміняв роботу, став отримувати більше. Але там була умова – потрібна була своя машина для роз’їздів об’єктами. Я взяла для нього машину в кредит, бо йому у банку відмовили – щось не так із кредитною історією.

– Ну ти даєш! Машину хоч на себе оформила? – Запитала Оля.

– Звичайно, а інакше не можна. Так от, коли він повернувся додому о першій годині ночі, я йому до цього часу речі вже зібрала і в коридор виставила: “Якщо не дружина і ні на що не маю права, прошу на вихід”. Він влаштував сварку, наговорив мені всяких неприємних речей, а коли я звеліла покласти ключі від машини на стіл, то взагалі – таке влаштував. Став гукати: “Оформила кредит на себе, от і плати, а машину я тобі не віддам”.

– І що?

– Я так образилася і сказала йому, що як тільки він у машину сяде, я відразу подзвоню і заявлю на нього. Він тоді кинув ключі мені прямо в ноги. Ти тоді все правильно говорила, ніякого кохання тут не було, а я повелася, як не розумна. А ось зараз сиджу, згадую ці шість років і розумію, що щастя не було, радості не було. Адже я всі ці шість років переживала, що Руслан піде. Ось це пережиття лише й було.

– Гаразд. Ще якийсь мудрець сказав, що все минає, і це теж минеться. Радій, що звільнилася від цього мороку. – Пам’ятаєш: “У сорок років життя тільки починається”? А тобі за тиждень лише тридцять! Ох і відсвяткуємо ми!

Вам також має сподобатись...

Був ще самий початок робочого дня, як раптом у Ганни задзвенів телефон. Номер був незнайомий, але могли дзвонити й по роботі. Не роздумуючи, жінка взяла слухавку. – Це Ганна Дмитрівна? – почувся у слухавці жіночий голос. – Не стало вашого батька… Ганна застигла від несподіванки. – Ви помиляєтесь, у мене немає батька, – тільки й пробурмотіла вона. – Адресу я вам надішлю у повідомленні, – сказала незнайомка. – Прощання й поминки післязавтра. Ви повинні встигнути, якщо поспішите. Це дуже важливо… В телефоні почулися короткі гудки. Ганна сиділа дивлячись в одну точку. Вона не знала, що й думати

Ніна крутила на кухні голубці, як раптом задзвенив її телефон. Вона глянула на екран. Дзвонила дочка, яка недавно закінчила навчання в іншому місті. Ніна посміхнулася і взяла слухавку. – Мамо, я повертаюся додому! – видала донька. – Але ти не дивуйся, я приїду не одна… – З подружкою, чи що? – здивовано поцікавилась Ніна. – Ні! Той, хто приїде зі мною – чоловік. – І хто він такий? У нього в нашому місті є рідня? – Тепер є. Мамо, його рідня – це я, і ви з татом… – Це як так?! – Ніна аж присіла, не розуміючи, що відбувається

Андрій був на роботі, як раптом пролунав дзвінок його телефону. Чоловік глянув на екран. Номер був незнайомий. – Хто б це міг бути, – здивовано пробурмотів він і взяв слухавку. – Доброго дня, це Андрій Миколайович? – запитав незнайомий жіночий голос. – Так, це я, – схвильовано відповів той, вже очікуючи почути щось нехороше. – А ви хто? – Вам треба терміново приїхати додому, – сказала жінка. – Це стосується вашої дочки і дружини. Справа невідкладна! Андрій застиг з телефоном в руках, не розуміючи, що відбувається

Михайло повертався додому. Чоловік відкрив квартиру своїм ключем, зайшов в коридор. – Кохана, я вдома! – одразу гукнув він. – Я такий голодний! Є щось перекусити? У відповідь була тиша. – Дивно, невже пішла кудись? – подумав чоловік, роззувся і пройшовся по квартирі. Олени ніде не було. Михайло набрав номер дружини – телефон не відповідав. – Та що ж це таке! – захвилювався він. Чоловік зайшов на кухню, щоб випити води, як раптом на кухонному столі він помітив якусь записку. Михайло прочитав її, і застиг від прочитаного