Усю роботу, яку треба було зробити у п’ятницю, Ліля закінчила ще до обіду. Але Миколі сказала, що буде зайнята до пізнього вечора і не зможе з ним сьогодні зустрітися.
Насправді їй треба було просто побути на самоті і подумати. Два дні тому Микола запропонував їй переїхати до нього й жити разом. Вона обіцяла дати відповідь у неділю.
Вони зустрічалися вже пів року, і пропозиція Миколи була цілком логічною. Чи кохала вона його?
Микола їй дуже подобався – це точно. Чарівний, симпатичний, освічений, самодостатній чоловік тридцяти двох років. Стосовно Лілі він був дуже ніжний, дбайливий.
Дівчина раділа кожній зустрічі з ним, сумувала, коли він їхав у відрядження, з нетерпінням чекала на нього. Якщо він залишався в неї на ніч, вона із задоволенням готувала йому вечерю.
Це можна назвати коханням?
Лілі не було з чим порівняти це почуття: були в її досвіді дві спроби почати стосунки, але обидва рази почуття швидко спалахували і так само швидко гасли, не залишивши після себе жодних спогадів.
Хіба той випадок на першому курсі? Вона побачила Сашка першого вересня – він стояв на ґанку університетського корпусу й розмовляв із друзями. Чому її погляд вихопив із групи молодих людей саме його обличчя? Вона сама цього не знала. Але з того часу, виходячи з аудиторії, вона шукала його всюди: у коридорах, у їдальні, надворі. І коли бачила, то не могла відвести від нього очей.
А він, студент останнього курсу, не звертав уваги на першокурсницю. Він навіть не знав, як її звуть. І тільки одного разу, взимку, коли вона послизнулася на сходах, він упіймав її, підняв, поставив на ноги і сказав:
– Акуратніше, дівчино. Прикро буде за такі гарні ніжки.
А коли Ліля дізналася, що Сашко одружився з дівчиною зі своєї групи, вона кілька днів не ходила на заняття: лежала, відвернувшись до стіни і плакала. Їй здавалося, що вона ніколи не зможе бути щасливою. Чи це було кохання?
Одного разу, коли Ліля навчалася вже на п’ятому курсі, вона в торговому центрі побачила Сашка з дружиною. Він віз у візку маленького хлопчика, дуже схожого на нього.
Серце Лілі стрепенулося. Деякий час вона не могла відійти.
А Сашко пройшов повз, навіть не глянувши на неї.
З Миколою нічого такого немає. З ним спокійно, затишно. На нього завжди можна покластися.
Щоправда, існує одна проблема: Микола розлучений, і він має сина – Артема, якому дванадцять років.
Ліля знала, що хлопчик приходить до батька по суботах, тому навіть не дзвонила Миколі цього дня. Як будуть іти справи, коли вона житиме в квартирі Миколи? Іти кудись, щоб не заважати батькові й синові спілкуватися?
Це питання вона й поставила Миколі, коли вони зустрілися у неділю.
– Навіть не хвилюйся з цього приводу, я вже сказав Артему, що ти житимеш зі мною. Він сприйняв це спокійно. Жодного негативу щодо тебе у нього немає, він знає, що ми знайомі пів року, а з сім’ї я пішов, коли йому було п’ять років. Тож жодних претензій до тебе бути не може. А щодо суботи – вирішуй сама. Зрештою, у квартирі дві кімнати – ти можеш спокійно працювати в одній, а ми будемо в іншій. Крім того, ми з Артемом рідко сидимо вдома – ходимо в парк на атракціони, взимку – на ковзанку, у кіно чи ще кудись.
І Ліля переїхала до Миколи.
По суботах вона найчастіше йшла з дому – зустрічалася з подругами, ходила в салони, на фітнес, у басейн. Кілька разів виїжджала на суботу й неділю на дачу до Христини – своєї подруги.
Сказати, що проблем не було, не можна. Першої ж суботи, коли Ліля повернулася додому, вона застала безлад: чоловіки замовили собі на обід піцу, їли в кімнаті перед телевізором, та так і залишили все.
Ліля вдала, що нічого не помітила, але прибирати не стала. Микола прибрав усе сам, але вранці в неділю. Більше безладу після візитів Артема не було.
Був ще один неприємний момент. Микола у п’ятницю ввечері попросив Лілю щось приготувати їм із Артемом на завтра. Ліля зварила суп із фрикадельками і напекла млинців.
Увечері, коли мати забирала Артема, Ліля вже повернулася із басейну. Вона почула, як хлопчик, взувшись у коридорі, щось сказав матері.
Говорив він явно про Лілю!
Вона прислухалася й застигла від почутого.
– А готує ця Ліля фігово, просто їсти не можна! – казав хлопець.
Після цього вона більше нічого не готувала на суботу, хай Микола вирішує питання харчування.
– Невже ти образилася? – спитав він у Лілі. – Ти готуєш чудово, Артем млинці і з м’ясом, і сиром наминав так, що за вухами лящало. Просто він хотів зробити приємне матері.
– З чого ти взяв, що я ображатимуся на дитину? – сказала Ліля. – Але готувати я вам більше не буду.
Микола з цим погодився, і аж два з половиною місяці жодних проблем не було.
Зате вони виникли одразу, як тільки розпочався навчальний рік. Артем перейшов до сьомого класу. Виявилося, він навчався у гімназії, що знаходилася неподалік квартири батька. Вранці мати завозила його до школи, а потім їхала працювати.
Але раніше його після занять забирала бабуся з боку матері. Вона строго виховувала внука, і вони на автобусі їхали додому.
Цього року у літньої жінки стало гірше зі здоров’ям, і забирати онука вона більше не могла.
Тоді Микола із колишньою дружиною ухвалили рішення, що хлопчик після занять приходитиме у квартиру батька, а мати ввечері заїжджатиме за ним.
– Твоя дівчина ж працює з дому. А Артем вже великий, він їй заважати не буде – посидить, мовчить уроки.
Звичайно, Ліля була не дуже задоволена, але, зрештою, семикласник – не маленька дитина.
Проте першого ж дня Артем мало не зірвав їй переговори із замовником. Під час розмови Артем з’явився у кімнаті зі словами:
– Тітко Лілю, а я їсти хочу.
Їй довелося вимкнути мікрофон і сказати хлопчику, щоб він відкрив холодильник і зробив собі бутерброди.
Звісно, перед замовником довелося вибачатися.
Артем поскаржився батькові, і Микола вперше у житті висловив Лілі претензію:
– Невже тобі було так важко відволіктися від комп’ютера й нагодувати дитину?
– Микольцю, уяви собі, що ти у себе в кабінеті ведеш переговори з постачальниками, а в цей час до тебе вривається твій син із вимогою нагодувати його. Це нормально? Поясніть, будь ласка, Артему, що я не смайлики в соцмережах ставлю, а займаюся серйозною справою.
До кінця тижня вони прожили спокійно. На вихідні Ліля поїхала з Христиною на дачу – їй хотілося добре відпочити, бо шеф попередив усіх, що наступного тижня роботи буде багато.
Погода була чудова. У селі було тихо.
Ліля й Христина сиділи на ґанку, гріючись під променями осіннього сонечка.
– Ну, як тобі живеться з Миколкою? Він тобі ще пропозицію не зробив? – запитала подруга.
– Та я сама поки що не розібралася. Все начебто нормально. Пропозицію не зробив, і це добре, тому що я ще не знаю, чи хочу за нього заміж.
– А що так? – поцікавилася Христина.
– Розумієш, я не почуваюся вільно у його квартирі. Не вдома я там…
– Вийдеш за нього, і будеш там, як удома!
– У тому й річ, що ні. Я там ніколи не буду хазяйкою. Ніколи не зможу сказати, що мій дім – це моя фортеця. А все тому, що туди можуть будь-якої миті прийти люди, яких я там бачити не хочу: колишня дружина Миколи і його син. Вони туди приходять, відчуваючи своє право на це, а я маю промовчати і посунутися.
– Щодо колишньої дружини можеш поговорити з Миколою, а від сина нікуди не подітися, – сказала Христина. – З іншого боку, уяви собі, що в тебе є син чи дочка, і ти виходиш заміж. Адже твій чоловік теж повинен буде змиритися з тим, що в його домі живе чужа дитина.
– Це зрозуміло. Але цей імовірний чоловік якщо і вкладатиметься в мою дитину, то тільки матеріально, і то не факт. Він не готуватиме, пратиме, прибиратиме за ним, вчитиме з ним уроки й інше. А мені все це пропонується взяти на себе. Микола вже попередив, що на новорічні канікули Артем житиме у нас, бо його колишня збирається на відпочинок зі своїм новим залицяльником. Тобто всі свята – коту під хвіст. А я хотіла з Миколою в Карпати поїхати відпочити.
– Свята в тебе будуть не дуже, – поспівчувала Христина.
– А знаєш, про що я ще подумала: ось зараз Артем навчається у школі, потім в університеті, потім він одружиться і приведе нам із Миколою вже онуків і залишить понянчитися, а сам із молодою дружиною відпочивати поїде. І знаєш, чого я у цій картині не бачу? Точніше, кого? Нашої з Миколою спільної дитини. Я б у такій ситуації не ризикнула народжувати від Миколі. Якщо він зараз відсуває мене та мої інтереси вбік, чи не відсуне він потім і нашу дитину зі словами: «Артем – мій син, я мушу йому допомогти». Ось така от печаль і біда.
– І що ти думаєш робити? – запитала Христина.
– Не знаю. Подивлюся ще. Може, не все так похмуро, як я собі нафантазувала, мені тільки двадцять п’ять, народжувати я поки не збираюся, тож час є, – відповіла Ліля.
Але все вирішилося наступного дня.
У понеділок шеф збирав усіх співробітників, підбивав підсумки роботи, ставив завдання на майбутнє, оголошував, хто зі співробітників працюватиме в офісі, хто – на віддаленні. Нарада тривала, як правило, години три-чотири. Після цього проводились заняття.
О другій годині, коли Ліля з колегами обідала в кафе перед тим, як вирушити на заняття, у неї задзвонив телефон.
– Лілю, ти де? – пролунав роздратований голос Миколі. – Артем стоїть під дверима, а йому ніхто не відчиняє.
– Сьогодні понеділок. Ти чудово знаєш, що я по понеділках в офісі, – спокійно відповіла йому Ліля.
– Кидай все і бігом додому! – сказав Микола. – Дитина стоїть у під’їзді, він голодний!
– Чия дитина стоїть під дверима? – запитала Ліля. – У мене дітей нема. Якщо ти забув попередити сина, що сьогодні мене вдома не буде, то вирішуй проблему сам. Вибач, у мене через десять хвилин заняття починається.
Повернувшись із роботи, Ліля зібрала речі й поїхала у свою квартиру.
– Як добре, що я її не встигла здати в оренду! – подумала вона.
Микола, повернувшись і побачивши, що у квартирі немає ані Лілі, ані її речей, зателефонував їй і став вибачатися, що насварився на неї:
– Повертайся, більше такого не повториться, я тобі обіцяю!
– Ні, Микольцю, ти хороша людина, добрий батько, але я не бачу себе поряд з тобою. Я хочу, щоб у мене був свій дім, свій чоловік і свої діти. З тобою такого не вийде. Вибач і не ображайся…