Історії жінок

Ліля переїхала жити до свого коханого Миколи. У чоловіка був син від першого шлюбу – Артем. Він жив з матірʼю, але часом приходив до батька в гості. Сказати, що проблем не було зовсім, не можна! Якось Микола попросив Лілю приготувати їм із Артемом на вихідні щось смачненьке. Ліля зварила суп із фрикадельками, а також насмажила млинців. Увечері, коли мати вже забирала Артема додому, Ліля раптом почула, як хлопчик у коридорі щось їй говорить. І говорив він явно про Лілю! Жінка прислухалася й застигла від почутого

Усю роботу, яку треба було зробити у п’ятницю, Ліля закінчила ще до обіду. Але Миколі сказала, що буде зайнята до пізнього вечора і не зможе з ним сьогодні зустрітися.

Насправді їй треба було просто побути на самоті і подумати. Два дні тому Микола запропонував їй переїхати до нього й жити разом. Вона обіцяла дати відповідь у неділю.

Вони зустрічалися вже пів року, і пропозиція Миколи була цілком логічною. Чи кохала вона його?

Микола їй дуже подобався – це точно. Чарівний, симпатичний, освічений, самодостатній чоловік тридцяти двох років. Стосовно Лілі він був дуже ніжний, дбайливий.

Дівчина раділа кожній зустрічі з ним, сумувала, коли він їхав у відрядження, з нетерпінням чекала на нього. Якщо він залишався в неї на ніч, вона із задоволенням готувала йому вечерю.

Це можна назвати коханням?

Лілі не було з чим порівняти це почуття: були в її досвіді дві спроби почати стосунки, але обидва рази почуття швидко спалахували і так само швидко гасли, не залишивши після себе жодних спогадів.

Хіба той випадок на першому курсі? Вона побачила Сашка першого вересня – він стояв на ґанку університетського корпусу й розмовляв із друзями. Чому її погляд вихопив із групи молодих людей саме його обличчя? Вона сама цього не знала. Але з того часу, виходячи з аудиторії, вона шукала його всюди: у коридорах, у їдальні, надворі. І коли бачила, то не могла відвести від нього очей.

А він, студент останнього курсу, не звертав уваги на першокурсницю. Він навіть не знав, як її звуть. І тільки одного разу, взимку, коли вона послизнулася на сходах, він упіймав її, підняв, поставив на ноги і сказав:

– Акуратніше, дівчино. Прикро буде за такі гарні ніжки.

А коли Ліля дізналася, що Сашко одружився з дівчиною зі своєї групи, вона кілька днів не ходила на заняття: лежала, відвернувшись до стіни і плакала. Їй здавалося, що вона ніколи не зможе бути щасливою. Чи це було кохання?

Одного разу, коли Ліля навчалася вже на п’ятому курсі, вона в торговому центрі побачила Сашка з дружиною. Він віз у візку маленького хлопчика, дуже схожого на нього.

Серце Лілі стрепенулося. Деякий час вона не могла відійти.

А Сашко пройшов повз, навіть не глянувши на неї.

З Миколою нічого такого немає. З ним спокійно, затишно. На нього завжди можна покластися.

Щоправда, існує одна проблема: Микола розлучений, і він має сина – Артема, якому дванадцять років.

Ліля знала, що хлопчик приходить до батька по суботах, тому навіть не дзвонила Миколі цього дня. Як будуть іти справи, коли вона житиме в квартирі Миколи? Іти кудись, щоб не заважати батькові й синові спілкуватися?

Це питання вона й поставила Миколі, коли вони зустрілися у неділю.

– Навіть не хвилюйся з цього приводу, я вже сказав Артему, що ти житимеш зі мною. Він сприйняв це спокійно. Жодного негативу щодо тебе у нього немає, він знає, що ми знайомі пів року, а з сім’ї я пішов, коли йому було п’ять років. Тож жодних претензій до тебе бути не може. А щодо суботи – вирішуй сама. Зрештою, у квартирі дві кімнати – ти можеш спокійно працювати в одній, а ми будемо в іншій. Крім того, ми з Артемом рідко сидимо вдома – ходимо в парк на атракціони, взимку – на ковзанку, у кіно чи ще кудись.

І Ліля переїхала до Миколи.

По суботах вона найчастіше йшла з дому – зустрічалася з подругами, ходила в салони, на фітнес, у басейн. Кілька разів виїжджала на суботу й неділю на дачу до Христини – своєї подруги.

Сказати, що проблем не було, не можна. Першої ж суботи, коли Ліля повернулася додому, вона застала безлад: чоловіки замовили собі на обід піцу, їли в кімнаті перед телевізором, та так і залишили все.

Ліля вдала, що нічого не помітила, але прибирати не стала. Микола прибрав усе сам, але вранці в неділю. Більше безладу після візитів Артема не було.

Був ще один неприємний момент. Микола у п’ятницю ввечері попросив Лілю щось приготувати їм із Артемом на завтра. Ліля зварила суп із фрикадельками і напекла млинців.

Увечері, коли мати забирала Артема, Ліля вже повернулася із басейну. Вона почула, як хлопчик, взувшись у коридорі, щось сказав матері.

Говорив він явно про Лілю!

Вона прислухалася й застигла від почутого.

– А готує ця Ліля фігово, просто їсти не можна! – казав хлопець.

Після цього вона більше нічого не готувала на суботу, хай Микола вирішує питання харчування.

– Невже ти образилася? – спитав він у Лілі. – Ти готуєш чудово, Артем млинці і з м’ясом, і сиром наминав так, що за вухами лящало. Просто він хотів зробити приємне матері.

– З чого ти взяв, що я ображатимуся на дитину? – сказала Ліля. – Але готувати я вам більше не буду.

Микола з цим погодився, і аж два з половиною місяці жодних проблем не було.

Зате вони виникли одразу, як тільки розпочався навчальний рік. Артем перейшов до сьомого класу. Виявилося, він навчався у гімназії, що знаходилася неподалік квартири батька. Вранці мати завозила його до школи, а потім їхала працювати.

Але раніше його після занять забирала бабуся з боку матері. Вона строго виховувала внука, і вони на автобусі їхали додому.

Цього року у літньої жінки стало гірше зі здоров’ям, і забирати онука вона більше не могла.

Тоді Микола із колишньою дружиною ухвалили рішення, що хлопчик після занять приходитиме у квартиру батька, а мати ввечері заїжджатиме за ним.

– Твоя дівчина ж працює з дому. А Артем вже великий, він їй заважати не буде – посидить, мовчить уроки.

Звичайно, Ліля була не дуже задоволена, але, зрештою, семикласник – не маленька дитина.

Проте першого ж дня Артем мало не зірвав їй переговори із замовником. Під час розмови Артем з’явився у кімнаті зі словами:

– Тітко Лілю, а я їсти хочу.

Їй довелося вимкнути мікрофон і сказати хлопчику, щоб він відкрив холодильник і зробив собі бутерброди.

Звісно, перед замовником довелося вибачатися.
Артем поскаржився батькові, і Микола вперше у житті висловив Лілі претензію:

– Невже тобі було так важко відволіктися від комп’ютера й нагодувати дитину?

– Микольцю, уяви собі, що ти у себе в кабінеті ведеш переговори з постачальниками, а в цей час до тебе вривається твій син із вимогою нагодувати його. Це нормально? Поясніть, будь ласка, Артему, що я не смайлики в соцмережах ставлю, а займаюся серйозною справою.

До кінця тижня вони прожили спокійно. На вихідні Ліля поїхала з Христиною на дачу – їй хотілося добре відпочити, бо шеф попередив усіх, що наступного тижня роботи буде багато.

Погода була чудова. У селі було тихо.

Ліля й Христина сиділи на ґанку, гріючись під променями осіннього сонечка.

– Ну, як тобі живеться з Миколкою? Він тобі ще пропозицію не зробив? – запитала подруга.

– Та я сама поки що не розібралася. Все начебто нормально. Пропозицію не зробив, і це добре, тому що я ще не знаю, чи хочу за нього заміж.

– А що так? – поцікавилася Христина.

– Розумієш, я не почуваюся вільно у його квартирі. Не вдома я там…

– Вийдеш за нього, і будеш там, як удома!

– У тому й річ, що ні. Я там ніколи не буду хазяйкою. Ніколи не зможу сказати, що мій дім – це моя фортеця. А все тому, що туди можуть будь-якої миті прийти люди, яких я там бачити не хочу: колишня дружина Миколи і його син. Вони туди приходять, відчуваючи своє право на це, а я маю промовчати і посунутися.

– Щодо колишньої дружини можеш поговорити з Миколою, а від сина нікуди не подітися, – сказала Христина. – З іншого боку, уяви собі, що в тебе є син чи дочка, і ти виходиш заміж. Адже твій чоловік теж повинен буде змиритися з тим, що в його домі живе чужа дитина.

– Це зрозуміло. Але цей імовірний чоловік якщо і вкладатиметься в мою дитину, то тільки матеріально, і то не факт. Він не готуватиме, пратиме, прибиратиме за ним, вчитиме з ним уроки й інше. А мені все це пропонується взяти на себе. Микола вже попередив, що на новорічні канікули Артем житиме у нас, бо його колишня збирається на відпочинок зі своїм новим залицяльником. Тобто всі свята – коту під хвіст. А я хотіла з Миколою в Карпати поїхати відпочити.

– Свята в тебе будуть не дуже, – поспівчувала Христина.

– А знаєш, про що я ще подумала: ось зараз Артем навчається у школі, потім в університеті, потім він одружиться і приведе нам із Миколою вже онуків і залишить понянчитися, а сам із молодою дружиною відпочивати поїде. І знаєш, чого я у цій картині не бачу? Точніше, кого? Нашої з Миколою спільної дитини. Я б у такій ситуації не ризикнула народжувати від Миколі. Якщо він зараз відсуває мене та мої інтереси вбік, чи не відсуне він потім і нашу дитину зі словами: «Артем – мій син, я мушу йому допомогти». Ось така от печаль і біда.

– І що ти думаєш робити? – запитала Христина.

– Не знаю. Подивлюся ще. Може, не все так похмуро, як я собі нафантазувала, мені тільки двадцять п’ять, народжувати я поки не збираюся, тож час є, – відповіла Ліля.

Але все вирішилося наступного дня.

У понеділок шеф збирав усіх співробітників, підбивав підсумки роботи, ставив завдання на майбутнє, оголошував, хто зі співробітників працюватиме в офісі, хто – на віддаленні. Нарада тривала, як правило, години три-чотири. Після цього проводились заняття.

О другій годині, коли Ліля з колегами обідала в кафе перед тим, як вирушити на заняття, у неї задзвонив телефон.

– Лілю, ти де? – пролунав роздратований голос Миколі. – Артем стоїть під дверима, а йому ніхто не відчиняє.

– Сьогодні понеділок. Ти чудово знаєш, що я по понеділках в офісі, – спокійно відповіла йому Ліля.

– Кидай все і бігом додому! – сказав Микола. – Дитина стоїть у під’їзді, він голодний!

– Чия дитина стоїть під дверима? – запитала Ліля. – У мене дітей нема. Якщо ти забув попередити сина, що сьогодні мене вдома не буде, то вирішуй проблему сам. Вибач, у мене через десять хвилин заняття починається.

Повернувшись із роботи, Ліля зібрала речі й поїхала у свою квартиру.

– Як добре, що я її не встигла здати в оренду! – подумала вона.

Микола, повернувшись і побачивши, що у квартирі немає ані Лілі, ані її речей, зателефонував їй і став вибачатися, що насварився на неї:

– Повертайся, більше такого не повториться, я тобі обіцяю!

– Ні, Микольцю, ти хороша людина, добрий батько, але я не бачу себе поряд з тобою. Я хочу, щоб у мене був свій дім, свій чоловік і свої діти. З тобою такого не вийде. Вибач і не ображайся…

Вам також має сподобатись...

Юля ще солодко спала, як раптом пролунав наполегливий дзвінок телефону. Дівчина взяла телефон. На екрані було імʼя її свекрухи Марини Петрівни. Юля зітхнула і взяла слухавку. – Ой, Юлечко, у нас велика радість! – вигукнула Марина Петрівна. – Ти просто собі не уявляєш! Жінка кілька разів повторила цю фразу. Юля нервово чекала, коли ж свекруха скаже, що там таке. – Нагадай, будь ласка, в якому салоні ти купувала весільну сукню? – раптом запитала свекруха. – Напевно, у тебе залишилася картка на знижку? – Так, залишилася, – розгублено відповіла Юля. Вона так і сіла на ліжку від почутого

Петро Олексійович дуже заслаб. Доглядати його взялася невістка Тетяна. Вона навіть переїхала на якийсь час жити до свекра… Невдовзі Петро Олексійович одужав, тож відправив невістку додому. Коли Тетяна приїхала до себе в квартиру, то раптом побачила у коридорі якісь валізи… А на кухні господарювала чужа незнайома жінка! З ванни вийшов її чоловік Павло. – Ось твої речі, – сказав він. – А це гроші для початку. Павло дістав із шухляди конверт. – Павлику, що це все означає?! – ахнула Тетяна. – Хто ця жінка?! Вона дивилася на чоловіка, і не розуміла, що це таке відбувається

Олександра Петрівна взяла парасольку і пішла до свого сусіда Мишка. Вона відкрила двері і зайшла в хату. Мишко сидів на дивані у вітальні, пив чай і дивився телевізор. Здається він майже не звернув увагу на прихід гості… – Ох, Мишко, біда тут у нас! – почала бабуся з порога. – Катя, моя внучка заміж вийшла, а чоловік її дуже сварливий і ще й гульвіса… То тепер вона до мене приїхала! – Ну приїхала і що? – здивувався Мишко. – Я тут до чого? Він дивився на стареньку і не мін зрозуміти, що відбувається

Валентина Ігорівна лежала на ліжку в холодній кімнаті й дрімала. Їй нічого не хотілося робити. Чогось згадалася її мати. Вона перед Великоднем зазвичай метушилася, прибирала все… Раптом тихенько рипнули двері. Це, схоже, прийшла сусідка Антоніна: – Валентино Ігорівно, тут за тебе запитують! Прямо за Антоніною стояла якась молоденька дівчина. – Здрастуйте, я Марійка, – сказала вона. – Я шукаю рідних свого батька, тата не стало, а я йому обіцяла! – Ну а я ж тут до чого, Тоню? – запитала Валентина Ігорівна. – Для чого ти до мене цю дівчинку привела? Жінка не розуміла, що відбувається