Ірина Василівна стояла біля дзеркала і крутила в руках плечики з сукнями, думаючи, яка з них їй найкраще підійде.
– Ірино, вистачить вже збирати, їхати пора, – Валерій відчинив двері і роздратовано пробурчав на дружину.
– Не квап мене, ми ж не до твоїх батьків їдемо, – грубо відповіла жінка. – Зачекаєш!
Чоловік осудливо похитав головою і, прикривши за собою двері, зник з поля зору.
– Не подобається йому, бачите, – пирхнула Ірина Василівна. – Я маю виглядати добре.
Жінка не просто так вагалася з вибором вбрання. За годину вони мали зустрітися в кафе з майбутніми родичами.
Їхній молодший син Андрій раптом надумав одружитися та поставив батьків перед фактом за місяць до наміченого весілля.
– Яка сім’я у твоєї дівчини? – напружилася Ірина Василівна, вирішивши, що він міг вибрати за дружину дівчину нижче нього за соціальним статусом.
– Нормальна сім’я. Батьки – власники мережі готелів та кафе, – Андрій приголомшив матір несподіваним відкриттям. – До речі, вони хочуть з вами зустрітися та обговорити нюанси щодо весільної урочистості. Завтра чекають на вас о другій годині дня у своєму кафе. Адресу я скину повідомленням.
– Правильно, що нас кличуть. Я твоїй сестрі таке шикарне весілля влаштувала, у тебе буде не гірше, – з гордістю сказала Ірина Василівна, вирішивши, що це син розхвалив її перед майбутніми родичами.
Новина про те, що невістка їм дістанеться забезпечена, сильно порадувала жінку.
Хоча і себе Ірина Василівна не вважала за бідну. Усі члени її сім’ї були з вищою освітою та мали далеко не останні посади на робочих місцях.
Щоб не осоромитися перед майбутніми родичами, Ірина Василівна дуже прискіпливо поставилася до свого гардеробу.
Ледве обравши сувору ділову сукню, яка, як вважала жінка, буде вигідно виглядати на загальному тлі.
Наклавши легкий макіяж та отримавши задоволення від свого зовнішнього вигляду, Ірина Василівна покинула кімнату.
– Нарешті ти зібралася, – пробурчав чоловік, сидячи перед телевізором. – Адже запізнимося…
– Нічого страшного, зачекають, – діловим тоном промовила жінка.
Через кілька хвилин подружжя вийшло з під’їзду і сіло в припарковану машину.
Дісталися потрібного місця вони досить швидко, встигнувши проскочити до сильних заторів.
Щойно Ірина Василівна та Валерій Петрович увійшли до кафе, як до них одразу підбіг адміністратор і покликав за собою.
Молода дівчина підвела пару до далекого столика, за яким сиділи чоловік та жінка.
Ірина Василівна відразу звернула увагу на шар тонального крему на обличчі витонченої шатенки, яка всіляко намагалася приховати свій вік.
Костюм, який був одягнений на незнайомці, явно говорив про те, що вона намагається виглядати молодшою за свій вік.
Майбутній сват жінці сподобався набагато більше. Він був одягнений по-діловому і був схожий на власника кав’ярень та готелів.
– Мене звуть Ілона Олександрівна, я мама Віки, – строгим тоном промовила жінка і простягла руку. – Поряд зі мною мій чоловік – Ігор Петрович.
Ірина Василівна у відповідь теж поспішила представити майбутній рідні себе та чоловіка.
З кам’яного обличчя Ілони Олександрівни вона зрозуміла, що їхня зустріч радості сватам не принесла.
– Кава? Чай? – діловито запропонувала жінка.
– Мабуть, ми відмовимося, – процідила Ірина Василівна. – Наш син сказав, що ви хотіли обговорити з нами весілля?
– Так, хотіли, – Ілона Олександрівна сьорбнула каву. – Святкувати вирішено в одному з наших кафе. Гостей буде близько двохсот людей, – почала перераховувати жінка.
– Навіщо ви покликали нас, якщо вже встигли вирішити все? – спохмурніла мати Андрія.
– Ви не дали мені дооворити! – докірливо відзначила Ілона Олександрівна. – Гостей буде двісті. З них сто дев’яносто – з нашого боку. З вашого, виходить, вісім плюс вас двоє.
Приголомшена словами свахи, Ірина Василівна перезирнулася з чоловіком, який був розгублений не менше за неї.
– Ви вважаєте, що з нашого боку буде лише вісім гостей? – перепитала здивована жінка.
– Так. Більше місця немає – ми все підрахували, – з виглядом переваги відповіла Ілона Олександрівна. – Кличте тільки найближчу рідню.
– Вісім людей? Ви жартуєте? – не стрималася Ірина Василівна. – У нас явно не вісім людей!
Проте її щирих обурень, здавалося, сваха не чула. Вона продовжувала говорити.
– Весілля відбуватиметься у пастельних тонах, тому жодних чорних кольорів чи яскравих принтів.
– А нас ви запитати не хочете, чи ми згодні з вашою думкою? – Жінка безцеремонно зупинила Ілону Олександрівну.
– Ні. Ірино Василівно, ми бачили фотографії з весілля вашої старшої дочки, і зізнаюся, це було дуже погано. Ви взагалі нічого не розумієте у декорі, – докірливо промовила сваха. – Тому не вважаю за потрібне з вами радитися. Сюди ми вас запросили лише для того, щоб поставити перед фактом з приводу кількості гостей, щоб ви не вскочили у халепу.
Обличчя Ірини Василівни застигло від обурення. Слова Ілони Олександрівни зачепили її до глибини душі.
– Я з вами категорично не погоджуюся! – роздратовано сказала жінка. – Я мати вашого зятя, і ви повинні з нами рахуватися!
– Дозвольте нагадати, що весільну урочистість оплачуємо ми, – холодним тоном промовила Ілона Олександрівна. – Тому не вважаю за потрібне враховувати вашу думку.
– Хто винен, що ви вирішили показати себе багатими та взяти всі витрати на себе?! – уїдливо промовила Ірина Василівна. – Взагалі ми теж готові взяти участь!
– Готові? Чудово! З вас – триста тисяч, – усміхнулася жінка. – Краще переказом.
– Триста? – мимоволі повторив за нею вголос розгублений Валерій Петрович.
– Так! Витрати на весілля будуть у розмірі шістсот-сімсот тисяч. Половина витрат ваша, як ви того й хотіли, – Ілона Олександрівна з виглядом переваги обвела зарозумілим поглядом смутних сватів.
– Ні, ні, це ваші гості. Ми згодні платити лише за своїх. Наших всього вісім, – одразу передумала Ірина Василівна.
– Плюс двоє вас. Десять, – уточнила сваха. – Близько пʼятдесяти тисяч.
– П’ятдесят тисяч? Що у вас за розцінки такі? – обурена жінка вискочила з-за столика. – Ми взагалі на це весілля не підемо. Ні в чому з нами не рахуються. Валерій, ми йдемо! – додала вона, грізно зиркнувши на чоловіка.
Через пару хвилин розгніване подружжя сіло у свою машину і рушило з місця.
– Повірити не можу в те, що бувають такі люди, – пробурчала Ірина Василівна, якій треба було обов’язково висловитись. – Я думала, що гірше перших наших сватів бути не може. Виявляється, може. Самовдоволені товстосуми!
– Не підемо на весілля до сина? – Зробив остаточний висновок Валерій Петрович.
– Ні. Я не збираюсь на свої гроші годувати гостей цих людей. Вони загнули ціну спеціально, щоб ми не змогли її потягнути. Насправді весілля стільки не вартує. Я робила його нашій дочці і всі залишилися задоволені! – виправдалася за своє рішення жінка.
– Окрім гостей, які потім сказали, що на столах було пусто, – нагадав дружині чоловік.
– Треба було вдома їсти. Це весілля, а не свято живота, – посміхнулася Ірина Василівна.
Будучи вірним своєму слову, подружжя на весілля сина не пішло, незважаючи на те, що Андрій кілька разів дзвонив і просив їх прийти хоча б на пару годин.
