– Лариско, це ти? Скільки років ми не бачилися… Ну ти, звісно, панянка видна, чудово виглядаєш!
– Привіт, Олесю! Рада тебе бачити. Як ви поживаєте? Як там Олексій, Павлик?
– Та у нас нічого нового. Свекрухи не стало, живемо у її будинку. Олексій по підробітках ходить, я в пральні працюю. Павлик вимахав, вищий за мене вже.
А як ви там? Сашко чим займається, дочка твоя наречена вже, мабуть?
– Ага, наречена… Сашко мій підприємець, кілька торгових точок у нього, різною технікою торгує. У мене свій салон краси…
– Ого, та ви круті стали! Салон, магазини… Куди нам до вас! Побачитися б, посидіти, як раніше. Життя нас розвело в різні боки, і ми загубилися.
– Приїжджайте до нас в суботу у гості, у нас свій дім, шашлики посмажимо, побалакаємо. Записуй адресу…
…– Олексію, пам’ятаєш наших сусідів Пономаренків Лариску й Сашка? Зустріла її сьогодні, така фіфа стала, салон у неї свій, Сашко підприємець. У гості запросила в суботу, на шашлики. Давай сходимо, побалакати так хочеться, згадати молодість…
– Сашко молодець, сам, без жодної допомоги розкрутився. Давай сходимо, звісно…
…Будинок у Пономаренків був за містом, стояв за великим, гарним парканом.
– Олексію, глянь, який палац у них. Ох і багатство… Магазини гарний прибуток приносять. Аж боязко заходити в таку розкіш…
– Ну, а як ти думала? Звісно, грошей повно у них.
Двері відчинила Лариса.
– Привіт. Проходьте, ми у дворі сидимо, чекаємо, коли шашлик готовий буде.
Олеся з Олексієм зайшли на подвірʼя і почали крутити головами на всі боки. Скрізь газонна трава, шикарні квіти, альтанка з натурального каменю.
А далі почалося несподіване…
Виявилося, що господарі запросили ще одну сімейну пару. На шезлонгу вальяжно розвалився чоловік у світлих широких штанах, блакитній сорочці, мокасинах. Стильний і доглянутий.
Олексій подивився на свої кросівки із замінника і замʼявся.
Жінка, видно його дружина, одягнена була у світлий брючний костюм вільного крою, розпущене доглянуте волосся, практично без макіяжу.
Олеся була гарно вбрана. В блискучій майці, джинси в обтяжку, туфлі на високих підборах, наклеїла вії. Щоб відповідати статусу господарів.
– Знайомтеся, це Ольга й Дмитро, наші сусіди і друзі. А це Олеся й Олексій, жили колись поруч. Випадково зустрілися з Лесею, сто років не бачились.
Обмінявшись люб’язностями, Олеся почала діставати гостинці.
– Ларисо, я тут ігристе ось привезла, ковбасок й сирну нарізку. Й апельсини. На стіл.
– Дякую, Олесю. Ми, правда, не любимо таке, у нас французьке ігристе і ще дещо є шотландське. Апельсини зараз наріжу, на стіл поставлю.
– Ну, шикарний будинок у вас, звісно, нам так не жити, – із заздрістю вигукнула Олеся.
– Дякую, ми старалися.
– Ольго й Дмитре, а ви чим займаєтеся? Теж магазини у вас, мабуть?
– Ні, Дмитро адвокат, а я стоматологиня, – відповіла на запитання Олесі Ольга.
– О, класно, мені якраз зуби треба зробити. Дорого, мабуть, зараз? Що по чому? Зарплата пристойна в тебе, мабуть?
– Приходьте в клініку, подивимося. Ціни різні.
– Дмитрику, а моїй мамі юрист якраз потрібен, позивається до сусідки, допоможеш? – тепер вже звернулася Олеся до Дмитра.
Той з подивом подивився на гостю.
– Я не займаюся такими питаннями, це вам до іншого юриста потрібно.
– А, ну зрозуміло, з нас грошей особливо не заробиш, невигідні ми клієнти, не хочете зайнятися…
– Так, шашлик готовий, прошу до столу! – Олександр поставив на довгий дубовий стіл велику страву з ароматним м’ясцем.
– О, чудово, я так давно м’ясця не їла! Олексію, накладай, доки не розібрали! Шотландського вашого мені можна? Гарне, видно, дороге… Ларисо, а пам’ятаєш, колись поряд жили, в гості ходили один до одного, домашню біленьку за милу душу пили… Так… Були часи. Хто б сказав тоді, що ви в люди виберетеся, такі поважні стали…
Олексій під столом торкнувся ноги Олесі. Йому було ніяково за її поведінку.
– Були часи, але ми розвивалися, пробували себе, і дякувати Богу, все вдало склалося. Кредит брали, щоби магазин відкрити, виплатили, ще один відкрили.
– А ми на зарплату живемо, Олексій по підробітках ходить, на життя вистачає і добре. Ми зірок із неба не хапаємо. Так, Олексію?
– А де ви працюєте, Олесю? – запитав Дмитро.
– У пральні. Раніше продавчинею у продуктовому магазині. Прострочку додому тягала, власниця дозволяла. Я сусідам дешево продавала. Тож я теж, можна сказати, підприємиця!
І Олеся голосно засміялася. Чарки не встигали їй наповнювати.
– А що, Пономаренко, в Карпати може зʼїздити? Там красиво та недорого можна щось знайти.
– Та нам Таїланд більше подобається, Єгипет.
– А, ну так, ви ж круті! Що там нам, селянам! Зазналися ви, дивлюся, багатії!
– Олесю, помовч! – шикнув на неї чоловік.
– А я мовчати не збираюся! Це що ж виходить, одним усе – а іншим нічого?
– Олесю, ти б закушувала побільше. Візьми ось огірочок…
– Та забери ти свій огірочок! Ти мені рота не закривай, Ларисо! Ми люди прості, бідні, але горді! Нам ваших подачок не треба! Запросили, розумієш, щоб похвалитися.
Дивіться, як ми багато живемо… Та ну вас багатіїв! Подивлюсь я за кілька років, доберуться до вас, і відберуть все…
Олеся розмахувала руками галасувала.
– Олесю, заспокойся. Поїхали додому, тобі вже вистачить, — тягнув її за рукав чоловік.
– Відчепись! Даремно я за тебе заміж вийшла! Треба було Сашка собі брати, жила б зараз у шоколаді, як Лариска! Чого очі відводиш, Сашко? Я ж завжди бачила, що подобаюсь тобі, що не так? Вічно задивлявся на мене!
Так це й не дивно! У мене он форми які, є на що глянути! Не те що у Лариски! Як ти взагалі на неї подивитися міг! І дочка у вас така ж!
– Олесю, годі вигадувати! Ти перебрала! – сказав господар будинку.
– Ага, правду не хочеш говорити? Можна подумати, у тебе немає нікого? Не повірю! Усі ви мужики однакові. Окрім мого Олексія, звичайно. Давай ще чарочку, смачне таке…
Олексій узяв за руку Олесю й повів до виходу. Вона йти не хотіла.
– Стій! Дай я ковбасу з сиром заберу свою й ігристе! Вони ж не будуть таке, аристократи!
Олеся підійшла до столу і забрала упаковку з ковбасою й сиром та ігристе, яке принесла з собою.
– До побачення!
– Вибачте заради Бога, вона як погульбанить, так верзе нісенітниці, – знизав плечима Олексій.
Господарі та їхні гості мовчки спостерігали, як пара вийшла з двору.
– Що це було? Де ви їх знайшли?
– Та треба ж було мені запросити їх… Ми більше десяти років не бачилися, не думала, що вона на таке здатна… Раніше якось скромніше поводилася…
– Ну що аристократи, пропоную підняти келихи! Голос народу пішов, можемо продовжити…
Усі засміялися й продовжили вечерю.
Олексій ледь посадив Олесю в таксі.
– Ну що, задоволена? Зганьбила мене…
– Ой, прямо таки! Зате я сказала правду! Не потрібні нам такі друзі зазнайки! Якщо я в пральні працюю, то тепер що? Носа вернути? Нехай їдять наші апельсини, так і бути! Ми не жадібні!
На другий день Олеся вислухала від чоловіка.
– Більше я з тобою нікуди не піду! Ти що влаштувала, безсовісна? Взагалі гульбанити тобі не можна! Вся в матір свою, та теж аби наговорити всякого! Ганебно це!
– Це Лариска винна! Навіщо в гості покликала? Не зналися стільки років і ось вам, приходьте! Ось і здобула!
Отак закінчилася історія знайомства колишніх сусідів. Більше ніколи вони не бачилися й не спілкувалися.
І ніхто не шкодував про це…
