Ганна Михайлівна завжди мріяла про хатину в селі. Її уява малювала пишний квітник, рівний газончик, обсипані ягодами вишні й гамак, звідки вона милуватиметься всією цією красою.
Коли на п’ятидесятиріччя син із невісткою подарували їй дачу, радості Ганни Михайлівни не було меж.
Нехай площа землі і була невеликою, а будиночок потребував ремонту, але вона змогла перетворити це місце на мрію, витративши майже всі заощадження і всю літню відпустку.
Та щастя тривало недовго. Якось уранці, коли Ганна Михайлівна насолоджувалася кавою й краєвидами, з вулиці пролунав вимогливий автомобільний сигнал.
– Мамо, відкривай, ми приїхали! – пролунав за ним голос сина.
Євген і Валерія приїхали не одні, а з ватагою друзів.
– От, вирішили вибратися на шашлики, – пояснив Євген, дістаючи з багажника мангал.
Молодь гуляла до ночі, а наступного ранку зажадала сніданок.
Коли всі роз’їхалися, Ганна Михайлівна з сумом оглянула пом’ятий колесами газон, обдерті вишні (навіть незрілі ягоди не пошкодували), присипані мангальним попелом квіти і почала відновлювати знищену красу.
Приїзд друзів відбувся і в наступні вихідні, тільки цього разу син висловив претензію:
– Мамо, ти б хоч моркву посадила чи огірків на закуску.
– У мене є грядка із зеленню, мені вистачає, – сухо відповіла Ганна Михайлівна.
Коли гості приїхали втретє, вона обурилася і заявила синові з невісткою:
– Досить возити сюди друзів, у мене не літній табір, та й сусіди скаржаться на галас.
– Навіщо тоді дача, якщо не можна їздити туди відпочивати? – здивувалася Валерія.
Син підтримав дружину:
– Мамо, ми подарували тобі дачу, і значить, маємо право приїжджати. Нормальним батькам, взагалі-то, в радість приймати рідних.
– Ваші друзі мені не рідні, мені набридло за ними прибирати, вони якісь недолугі, газон потоптали, квіти обірвали. Приїдуть ще раз – не пущу, – строго сказала Ганна Михайлівна.
– Це ми ще побачимо, – посміхнувся син.
Ганна Михайлівна швидко встановила новий височенний паркан і хвіртку з замком, тож коли гості зʼявилися наступного разу, їм довелося піти. Син із невісткою довго ображалися на неї, зате сама Ганна Михайлівна від душі насолодилася залишком літа.
Перед наступним сезоном син зажадав:
– Посади якихось овочів, а то перед людьми соромно. Всім батьки з дачі їжу тягнуть сумками, а ти – пучок петрушки й букет айстр.
– Овочі вирощувати дорого й нудно, простіше в магазині купити, – відмахнулася Ганна Михайлівна.
Валерія зморщила носик:
– У магазині суцільна хімія і вода, своє смачніше й корисніше. Ми, взагалі-то, подарували вам дачу, тому що думали, що ви городом займетеся, натуральні продукт будете нам возити.
– Не хочу я на городі гарувати. Я мріяла про дачу, щоб там відпочивати, – сказала Ганна Михайлівна.
– Відпочивай, хто ж тобі заважає, але посади хоч пару грядок. Невже тобі нам шкода? – надувся син. – Яка тобі різниця, що садити, квіти чи нормальну їжу? Тобі ж головне у землі поратися.
Здавшись під довгими умовляннями, Ганна Михайлівна засадила грядки морквою та огірками. Город, на відміну від квітів, вона не любила, і овочі відплатили взаємністю – урожай вийшов поганим і несмачним.
– Мамо, ти б хоч постаралася, – невдоволено виказував їй Євген. – Квіти у тебе шикарні, значить, можеш і про город дбати, просто спеціально не робиш нічого.
– А сусідка сказала, що непогані овочі, – образилась Ганна Михайлівна.
– Ти з сусідами ділишся?! Мамо, ти й так мало виростила, та ще й чужим людям роздаєш.
– По-перше, сусідка мені допомогла порадами, треба було їй віддячити. По-друге, я сама працювала і сама вирішу, кому що давати. Зрештою, якщо хочете свіжих овочів, чому самі не вирощуєте? Скільки можна на матір надіятися?
– У нас часу немає, а тобі все одно зайнятися нічим, та й за віком тобі якраз підходить, – заявив син. – Он моєму колезі батьки огірки з помідорами пакетами тягнуть, хоча у них ділянка й гірша.
– Ну і вирощуйте самі, – запропонувала Ганна Михайлівна. – З самого твого дитинства чую: інші батьки те, інші батьки оце. Змирися вже, не пощастило тобі з матір’ю.
– Що ти починаєш?! Слова сказати не можна, – розсердився син. – Я ж не сварюся, а даю конструктивну критику! Твій урожай соромно навіть у салат нарізати, от візьми й виправ.
Хоч би як не критикував Євген плоди материної праці, але користувався ними охоче. Ганна Михайлівна, якось повернувшись із міста, побачила грядки обірваними.
– Ми вирішили все зібрати, доки ти знову сусідам не роздала. І заразом допомогти, щоб не довелося на собі все в місто тягнути, – пояснив син по телефону.
– Ви взагалі все забрали, мені нічого не лишили! – обурилася Ганна Михайлівна.
– Ти ще собі виростиш. До того ж, це ми тобі ділянку купили, рахуй, взяли відсотки.
– Хороший подаруночок, з якого ще треба платити данину, – подумала Ганна Михайлівна і одразу ж поміняла замок на хвіртці.
Коли син з невісткою це побачили, почався новий скандал, після якого вони не розмовляли місяць.
…Перед черговим дачним сезоном син заздалегідь почав давати Ганні Михайлівні настанови.
– Торік ти мало посадила овочів, цього разу давай більше.
– Навіщо більше? Нам на трьох багато не треба, – здивувалася Ганна Михайлівна.
– Закрутки зробиш, всю зиму своїм домашнім харчуватися будемо.
– Я не вмію робити закрутки і не хочу вчитися! Та ще й на городі доведеться все літо гарувати, це важко, я все ж таки ще працюю.
Та син зрозумів її слова по-своєму.
Одного разу Ганна Михайлівна приїхала в село і раптом побачила на своєму подвірʼї якогось незнайомця.
Вона глянула, що він робить і взялася за голову від побаченого!
Він орав її ділянку культиватором! Розкішна клумба, про яку вона дбала весь минулий рік, уже зникла…
Євген спокійно пояснив:
– Ми з Валерією подумали, що тобі важко впоратися, от і вирішили допомогти, зробити сюрприз. Взяли в тебе ключі від хвіртки і найняли людину. Чому ти злишся? Хіба це не те, чого ти хотіла?
– Я хотіла просто відпочивати від міста й садити квіти у своє задоволення! А ваші городні роботи мені не потрібні! – вигукнула Ганна Михайлівна.
Побачивши знищену клумбу, вона забула про тактовність.
– Ви хоч уявляєте, що наробили?! Скільки я сил і часу вклала в цю ділянку, а ви просто взяли і все зруйнували!
– Мамо, я тебе не розумію, не допомагаємо – погано, допомагаємо – теж погано! Ти вже визначись, могла б подякувати, що ми про тебе подбали.
– Дякую, що не слухаєте мене і гнете свою лінію! – відповіла Ганна Михайлівна і кинула слухавку.
Вона сумно оглянула рівну смугу зораної землі, де ще недавно красувалися з любовʼю вирощені нею квітники.
У хвіртку зазирнула цікава сусідка:
– Що це ти галасуєш? Ой, як добре тут попрацювали, а ми самі, своїми руками все робимо, так набридло. Кожні вихідні всією сім’єю працюємо.
– Та це син типу мені допоміг, – відмахнулась з досадою Ганна Михайлівна. – Краще б не ліз, а я сама все б зробила своїми руками.
Сусідка, похваливши виконану роботу і поспівчувавши за квіти, пішла. Ганна Михайлівна залишилася обмірковувати її слова. Вони наштовхнули її на одну цікаву думку…
…Наступного дня вона подзвонила синові:
– Вибач, розізлилася я вчора. Так ідея з культиватором хороша, але я образилася, що ви зі мною не порадилися. Тепер усі роботи погоджуйте зі мною.
– А що, ти передумала щодо городу? – запитав син.
– Передумала, та й землю шкода, все ж готове. Тож приїжджайте, будемо робити грядки.
– У сенсі – приїжджайте? – не зрозумів син.
– Не стану ж я одна лопатою махати. До того ж це вам урожай потрібен, тож доведеться попрацювати. Або приїжджайте і допомагайте, або я назад все квітами засаджу.
Євген і Валерія приїхали вкрай незадоволені. Це почуття посилилося, коли до них дійшло, що працюють тільки вони. Ганна Михайлівна виконувала роль начальника, вона командувала, покрикувала і критикувала.
– А ви допомогти не хочете? – запитала Валерія, гидливо розглядаючи свій зіпсований манікюр.
– Не хочу, мені на цій дачі ще все літо працювати, встигну. А ти не скаржся, самі ж хотіли своє, домашнє…
…Ще через тиждень Ганна Михайлівна подзвонила синові і зажадала:
– Треба дещо купити для дачі, я зараз продиктую.
Список Євгена неприємно здивував.
– Куди так багато всього? Це ж дорого!
– А ти думав, город свіжим повітрям харчується? Щоб щось отримати, треба спочатку щось вкласти. У мене грошей немає, тож все це – з вас.
Іншим разом Ганна Михайлівна сказала:
– Давайте зробимо літній душ? Мені набридло, що тут умов ніяких нема. Якщо вже я працюю на благо сім’ї, то хочу робити це в людських умовах. Та й ви зможете користуватися, коли приїдете.
– Ти ж заборонила нам відпочивати на дачі, навіть не пустила минулого разу, – нагадав Євген.
– Буде душ, то дозволю привести гостей, – поставила умову Ганна Михайлівна.
Подивитися на новий душ приїхала Валерія. Ганна Михайлівна привітно прийняла невістку, пригостила запашним чаєм з малиною і вклала спати. А вранці розбудила її о сьомій ранку.
– Вставай, ходімо грядки полоти, поки не жарко.
– Які грядки? Я не хочу, не вмію, – забурмотіла сонна Валерія.
– Слово “не хочу” забудь, любиш свіжі огірочки – люби і поратися в землі. А що не вмієш, не біда, не велика наука це.
Ганна Михайлівна змусила Валерію одягтися, витягла невістку на вулицю і посадила біля грядки. Невістка виявилася не надто терплячою і постійно нила.
– Спекотно, комарі кусають, я в кропиву влізла, ноги втомилися…
– Тим смачнішим буде врожай, – втішила її свекруха. – Хороші продукти дістаються потом і чесною працею!
Сину, який приїхав на обід, Ганна Михайлівна теж знайшла роботу.
– Я замовила коров’яче добриво, треба перекидати, тримай вила.
– Фу, я не буду, – скривився Євген.
Мати дала йому вила і строго сказала:
– Нормальний урожай просто так не отримаєш. І нема чого кривитися, це натуральний продукт, ніякої хімії, все, як ви любите.
Увечері вона відправила сина з невісткою поливати город вручну, лійкою.
– Не відлинюйте, жвавіше, я в свої роки швидше за вас поливаю, як вам не соромно!
Увечері Євген і Валерія лягли в ліжко і одразу ж заснули. Ганна Михайлівна знову підняла їх о сьомій ранку.
– Досить спати, у нас сьогодні щільний графік, треба овочі обприскати, кущі підв’язати, ягоди зібрати…
– Мамо, ми втомилися, давай сама, – спробував відмовитися Євген.
Але Ганна Михайлівна стягнула з нього ковдру і заявила:
– Я не збираюся горбатитися на грядках сама. Це була ваша ідея – засадити всю ділянку, тож бігом. І взагалі, ви ж подарували мені дачу, значить, зобов’язані допомагати.
– Гаразд, ми допоможемо, але тоді наступного тижня приїдемо з друзями на шашлики, – поставив умову син.
Ганна Михайлівна милостиво погодилася. На наступні вихідні вона приготувала цілий перелік завдань. Варто було гостям зайти за хвіртку, як вона одразу ж почала розпоряджатися:
– Так, дівчата – на кухню, готувати. А тепер хлопці. Ти допоможи мені підрізати дерева, ти пофарбуй паркан…
– Мамо, ми приїхали відпочивати! – нагадав Євген.
— Ви ще не втомилися. Ось зараз попрацюєте, тоді й шашлики смачнішими будуть. Давайте-давайте, відпочинок треба заслужити!
Увечері Ганна Михайлівна почула, як приятель виказував синові:
– Гарно ти звісно придумав, як змусити нас працювати, але більше на шашлики не клич, не приїдемо!
– Ти зганьбила нас перед друзями! – виказав Євген матері, коли гості роз’їхалися.
– Вони себе самі зганьбили, коли приїжджали на все готове і безлад робили на чужому подвірʼї. А як настав час відповідальності, то злякалися, – відповіла Ганна Михайлівна. – Та ну їх, самі впораємось, утрьох.
– Ми з Валерією більше допомагати не станемо, – категорично відповів син. – Ми й так багато витратили, а на минулих вихідних я після твоїх грядок ледве розігнувся. До того ж, нам є чим зайнятися, окрім городу.
Ганна Михайлівна взялася в боки і грізно запитала:
– Моїх грядок? Не перекладай відповідальність, синку, це вам хотілося похвалитися перед друзями гарною ділянкою та роботящою матір’ю.
Людина сама відповідає за втілення своєї мрії. Я мріяла про ідеальне місце для відпочинку, я його створила. Потім прийшли ви і все зруйнували, замінили своєю фантазією, тож доведеться попрацювати.
– Ми думали, тобі буде в радість нам допомагати, – відповів Євген. – Що ти в подяку за подарунок піклуватимешся про нас, годуватимеш домашнім і заощадиш на продуктах.
– Подарунки роблять щиро, без розрахунку на власну вигоду. Якщо ви вмикаєте лічильник, то і я буду.
Загалом так, синку, або ми працюємо на подарованій вами дачі всі разом, або я облаштовую все на свій смак, а ви не заважаєте…
…Євген та Валерія ще кілька разів спробували перетворити дачу Ганни Михайлівни на джерело свіжих овочів.
Щоразу свекруха відправляла їх до роботи, і ентузіазм молодих остаточно згас.
Ганна Михайлівна вкотре переробила ділянку, облаштувавши все, як їй подобалося, і нарешті змогла відпочивати.
На претензії сина вона щоразу відповідала:
– Я віддала свій материнський обов’язок і заслужила спокійний відпочинок.
Захочете розділити його зі мною – ласкаво прошу, але робити із себе працівницю я не дам.
Зрештою життя дане людині для радощів.
І подумки додала:
– А овочі можна і в сусідки купити…
