Життєві історії

Рита збиралася на весілля сестри. – Світлано, ще десять хвилин і ми будемо готові! – сказала Рита, бігаючи по квартирі. – Слухай, – підійшла до неї сестра. – Тут така справа. Ми не чекали на дядька Василя. Він і не планував бути, але от приїхав. І ще й з дружиною. Розумієш, ви не їдете з нами, – раптом сказала Світлана. Рита застигла від здивування

-І чому ми на це погодилися? – шепотів чоловік Риті посеред ночі, поки купа родичів по черзі ходили у ванну й на кухню. – Майже дві години вже, а заснути не виходить.

-Вибач мені, коханий, – відповіла йому Рита.

-Ти тут ні до чого, я теж не відмовив би їм, – тяжко зітхнув Олег і пішов шукати навушники, щоб хоч у них спробувати заснути.

Усі ці гості приїхали до двоюрідної сестри на весілля і розміщували їх у трьох квартирах. У дядька, у бабусі і ось у Рити. Сама сестра тимчасово орендувала зі своїм хлопцем кімнату і там місця не було. І ще й проблема з опаленням саме зараз. Тож сестра теж була тут, у Рити.

-Спиш? – зазирнула до них Світлана.

-Вже ні, – відповіла Ріта, подивившись на чоловіка.

Він таки заснув.

-Ми там пару салатів з’їли, – сказала Світлана.

-Ці салати були для іншого свята, але що зробиш, – подумала Рита.

-Добре, – кивнула вона Світлані.

-Якщо не спиш, то можеш півгодини посидіти з Оленою? Її батьки поїхали зустрічати друзів, їх треба відвезти до тата, там ще хоч якесь місце є, – Світлана посміхнулася.

-А сама не можеш посидіти з нею? – Риті дуже не хотілося зараз вставати.

-Мені о шостій на макіяж, і так залишилося години три на сон. Ну, пожалій наречену, будь ласка, – Світлана попросила її знову.

Довелося вставати і йти в іншу кімнату, де маленька Олена теж ніяк не могла заснути.

Через годину повернулися її батьки.

Рита пішла відпочивати. Їй, звичайно, вставати не на шосту, а на сьому, але веселіше від цього не було. Усіх розмістили, всім запропонували вечерю, з дитиною ось посиділа. Втомилася. І теж тільки три години сну.

-Рита, – хтось сів на ліжко. – Кохана, вже майже сьома година. Пора вставати

Це її чоловік повернувся в кімнату з чашкою чаю. Сам він, хоч і відпочивав більше, але теж був не виспаний.

-Вже? – Рита взяла чашку. – Повірити не можу, що це не сон.

Усім запропонували сніданок, допомогли зібратися, паралельно навели порядок в квартирі після такої кількості гостей. До десятої години молоді мають бути готові.

В квартирі почалася метушня..

-Ти не бачив моє плаття? – Рита намагалася сама хоч якось зібратися.

-У коридорі подивися, – відповів Олег.

Повернулася Світлана. Вона встигла сходити на макіяж, а її наречений встиг зустріти ще одного свого дядька. Хоча б розміщувати вже нікого не було потрібно…

-Світлана, десять хвилин – і ми будемо готові, – сказала Рита, бігаючи по квартирі.

-Слухай, – підійшла до неї сестра. – Тут така справа – ресторан розрахований на певну кількість гостей, а ми не чекали на дядька Василя. Він і не планував сьогодні з’явитися, але приїхав… І ще й з дружиною…

-Це зрозуміло, – Рита все ще думала, як швидше зібратися. – Часу нема, вибач, треба поспішати.

-Просто, розумієш… Ви не їдете з нами, – сказала Світлана.

Рита застигла від здивування.

-Нам таксі викликати? – не зрозуміла вона.

-Ні. Замість вас доведеться взяти дядька Василя. Ти не уявляєш, як важко таке вам говорити, – Світлана одразу пожаліла… себе. – Я і без того хвилююся, а тут і ці додаткові проблеми…

Продовжуючи машинально шукати туфлі, Рита нарешті зрозуміла про що каже Світлана – на них там не чекають.

До них, значить, привезли юрбу родичів, причому рідню нареченого Рита бачила вперше. Вони про всіх подбали, хоча Світлана не була для Рити дуже близькою людиною, просто двоюрідна сестра, з якою вони бачилися раз на рік. Але Рита вирішила їй допомогти. А тепер для них немає місця…

-Так вийшло, – Світлана ніби читала її думки. – Самі не очікували.

І можна було б повірити, що це так, але…

-Світлано, там дядько Василь вже десять хвилин у машині на нас чекає, – сказав наречений. – Він пожартував, що і так місяць нашого весілля чекав.

-Місяць, значить, – простягла Рита. – Тобто ви давно про це знали, що він приїде?

Тиша.

-Збирайтеся і йдіть, – тільки й сказала Рита. – Кому потрібно, нехай залишають речі, потім заберуть.

-Ну, ми як би планували і сьогодні їх залишити у вас переночувати, – сказала Світлана.

-До побачення, – Рита почекала, поки вони зберуться і закрила за ними двері.

Більше з сестрою вона ніколи не спілкувалася.

Вам також має сподобатись...

Володимир повернувся додому з роботи. – Ммм, чим це у нас так смачно пахне? – сказав він, зайшовши до дружини на кухню. – Я курочку з картоплею запекла, – якось підозріло відповіла Марія. Володя вимив руки і тут же сів за стіл. – Я такий голодний! Навіть слинки течуть! – усміхнувся чоловік. – Їж на здоров’я, – Марія подала йому тарілку, накриту зверху кришкою. – Так, і що у нас тут! – задоволено сказав Володимир, підняв кришку і остовпів від побаченого

Марія з чоловіком прийшли до сестри у гості, щоб нарешті побачити свою маленьку племінницю. – Привіт, а ми до вас у гості! – усміхнулася Марія, коли Оля відкрила двері. – Заходьте, – усміхнулася у відповідь сестра. Марія одразу кинулася до малечі. Намилувавшись племінницею, жінка несподівано згадала про подарунок. – Кирило! – гукнула вона до чоловіка. – Ми ж про подарунок забули! Принеси його з машини. Чоловік швидко вийшов з квартири, повернувся за хвилину. – Вийди подивися, що ми племінниці подарували, – сказала Марія до сестри. Оля вийшла в коридор, глянула на подарунок і застигла від побаченого

Тетяна зі своїм коханим Миколою пішли в ювелірну крамницю. – Ну, Тетянко, вибирай, що тобі до вподоби! – діловито сказав хлопець. На вітрині виблискували каблучки, сережки… Тетяна аж розгубилася, не знаючи куди дивитися, і що вибирати. – А можна нам оцю? – сказав Микола продавчині, і показав на симпатичну каблучку з камінчиком. – Тільки я розмір не знаю… Тетяно, давай, поміряємо! – Молодята, а у вас гроші є? – продавчиня дістала каблучку, дивлячись на Миколу. – Звісно! – Микола дістав з кишені гроші. Вони чомусь були загорнуті в аркуш паперу. Тетяна глянула на згорток і застигла від несподіваної здогадки

Ніну Леонідівну донька привезла із села в місто. Старенькій вже було за вісімдесят, і вона погодилась переїхати поближче до дочки. – Матусю, нарешті ти поряд! – казала Світлана. – Я тепер часто приходитиму. – Так, – з сумом говорила старенька. – Ось тільки знайомих, окрім нашої родини, у мене тут немає. Нема з ким і словом перекинутися… – Нічого, нічого, скоро познайомишся з сусідами, – заспокоювала її Світлана. А якось Ніна Леонідівна вийшла посидіти біля під’їзду на лавці. Аж раптом вона побачила, що в кущах щось ворушиться. Ніна Леонідівна придивилася й руками сплеснула від несподіванки