Історії жінок

– Привіт, дідусю! – Анатолій поклав рюкзак на поріг. – Привіт, Толік, – посміхнувся дід і почав обіймати онука. – А ти чому до нас серед тижня? – У відпустці я, діду, – Онук вмостився на старий диван. – Я у вас тут поживу тижнів зо два, добре? – Живи скільки захочеш! А що ти без нареченої своєї, – здивувався дід Іван. – Та ну її… – Толік скривився. – Ми з нею, того… Розлучилися днями. Раптом з вулиці у відчинене вікно почувся гучний дівочий голос

– Привіт, дідусю! – Онук поклав об’ємний рюкзак на поріг. – А бабуся де?

– Привіт, Анатолію, – посміхнувся дід і почав обіймати двадцятирічного онука. – Бабуся в магазин пішла. А ти якими долями серед тижня? Ти ж, начебто, працюєш?

– У відпустці я, діду. – Онук, звільнившись від дідових обіймів, повільно пройшов у коридор і з блаженством вмостився на старовинний диван. – Як тут у вас добре. Все як у дитинстві. Я у вас тут поживу тижнів зо два, добре?

– Живи скільки захочеш! – ще більше зрадів дід. – Молодець, що приїхав. Тільки чомусь один? Мама твоя, коли нам дзвонила, хвалилася, що в тебе наче з’явилася наречена. Привіз би її сюди. У нас кімната пустує.

– Та ну її… – Онук скривився. – Ми з нею, того… Розлучилися днями. Посварилися.

– Ну, справа молода, вона така, – кивнув дід. – Буває. А чого посварилися, якщо не секрет?

– Так, так … – Онук махнув рукою. – Характером не зійшлися. У мене, взагалі, дідусь, у сучасних дівчатах суцільне розчарування.

– Та ти що? – Дід весело посміхнувся. – І чим вони тобі не догодили?

– Дратують вони мене. Сильно дратують.

– Чим це?

– А тим, що вони, якщо веселі, то легковажні, а якщо надто розумні та освічені. Такі, що не підступишся.

– Зрозуміло, – кивнув знову дід. – А тобі значить, хочеться, щоб вони були й веселі та розумні одразу. Знайоме бажання.

– Ну так. Чи то мені так не щастить, чи то вони, правда, всі такі. Познайомлюсь з якоюсь, починаю з нею на серйозні теми розмовляти, а вона раптом хихотить, ні з того ні з цього. Жартує невпопад. Безглуздо виглядає, коротше. А потім знайомишся з розумною, начебто – нормальна дівчина, а почнеш жартувати на абстрактні теми, так вона тобі відразу різко так – «не говори нісенітниці». Загалом не зрозумієш, чого їм треба. Ось тому хочу у вас відпустку провести, заспокоїтись. Тут у вас спокійно.

– Це так, – погодився дід. – У нас спокійно. Ти батькам хоч сказав, що до нас поїхав?

– Звісно. До речі, вони вам подарунки надіслали. Он, у рюкзаку. Бабуся прийде, хай візьме.

Раптом з вулиці у відчинене вікно почувся гучний дівочий голос:

– Дядько Іван, ти вдома?

– Вдома, заходь, – вигукнув у відповідь дід.

– Дідусю, а це хто? – насторожився онук.

– Оксана, сусідки онука. Ти її знаєш. Вчора теж у гості до своєї бабусі приїхала. Я їм тут годинник старий ремонтував. Зараз ви з нею побалакаєте.

– Ой, діду, не треба! – Онук скоріше підскочив з дивана, швидко пройшов до іншої кімнати, зачинив за собою двері, і з-за них сказав: – Я не для цього до вас приїхав, щоб з Оксанами балакати. Я в цій кімнаті поки що посиджу.

– Ну, як знаєш, – усміхнувся дід.

– Дядько Іван, здрастуйте. – На порозі з’явилася молода дівчина із трилітровою банкою молока в руках. Відремонтували, наш годинник?

– Привіт красуня. – Дід кивнув на годинник, що лежав на столі. – Он, забирай багатство. Скажи бабусі, годинник дуже хороший, ще років сто прослужить.

– Дякую. – Дівчина поставила на стіл банку з молоком. – А це вам від бабусі, подарунок.

– Оксано, ну, присядь, – раптом сказав дід. – Мене тут одне питання цікавить. Тільки ти, якщо що, на дідуся не ображайся, гаразд.

– Що, дядьку Іван, хочете про наречених моїх спитати? – одразу засміялася дівчина.

– А як ти здогадалася?

– Так у стареньких до мене одні й ті самі питання. Цікаві ви всі.

– А ось і не вгадала, – замотав головою дід. – Я хочу у тебе так спитати – сучасні хлопці, скажи, вони зараз які? Тобі вони взагалі подобаються?

– Взагалі?

– Ага.

– Ні, – знову засміялася Оксана. – Не подобаються.

– І чим вони тобі не догодили?

– Так… – Оксана сіла на диван, на те саме місце, де щойно сидів онук. – Безглузді вони якісь.

– Як це безглузді? – здивувався дід.

– А сміються з усього поспіль.

– І що всі вони такі?

– Ну, не все, звісно. Але ті, які не безглузді, вони дуже занудні. І самі жартувати до ладу не вміють, і від нас чогось незрозумілого хочуть. Хочуть, щоб ми розумні книжки читали, і при цьому під гармошку вміли співати.

– Та нк? Невже, так?

– Ну, це я, звісно, ​​фігурально сказала. Коротше, хочуть вони, щоб ми були різнобічні, а самі однобокі.

– А тобі, значить, хочеться, щоб і вони були серйозні, і жартувати вміли.

– Ага, дядьку Іване. Щоб були такі, як ви. – Оксана залилася веселим дзвінким сміхом. – З вами і говорити цікаво, і ви можете руками працювати, і всіх людей любите, і поганих та добрих.

– А ти звідки знаєш?

– А від моєї бабусі і знаю.

Дід, задоволений, хмикнув, і глянув у бік дверей, за якими ховався онук.

– А скажи ще, красуне, що ти можеш сказати про мого онука. Він який хлопець по-твоєму? До якої категорії належить?

– Це ви про Толіка, чи що, питаєте? – Здивувалася Оксана.

– Ну так.

– А ви не образитеся, якщо я скажу правду?

– На правду ж, начебто, не ображаються.

– Ну, ви ж, все-таки, родичі. Може вам буде неприємно.

– Говори, не соромлячись. Я не ніжний.

– Він у вас теж зануда, – спокійно відповіла дівчина і хитро посміхнулася.

– Прямо зануда?

– Ага.

– Тобто – безнадійний?

– Та ні, надія є, – подумавши, сказала дівчина. – Але я за такого заміж не пішла б. Не образилися, дядьку Іване, на правду?

– Навпаки, дякую хочу сказати, – усміхнувся знову дід.

– Будь ласка. Якщо що, звертайтеся ще. – Оксана знову зареготала. – Ну що, дядьку Іване, я піду, чи що?

– Іди, іди, наречена, – кивнув дід.

Оксана пурхнула з дивана, взяла зі столу годинник і пішла з хати.

Щойно голос Оксани замовк, із сусідньої кімнати визирнув онук.

– Ну що, наречений, чув розмову? – хитро подивився на нього дід.

– Чув… – невдоволено простягнув онук.

– І що скажеш, Анатолій? Як тобі погляд із боку? Ти, мабуть, тепер зрозумів, ким ти своїй дівчині здавався?

Онук невдоволено промовчав, зітхнув і знову сів на диван. Дід сів поруч, поплескав дорослого онука по голові, як у дитинстві.

– Ех, ти… Добре, не хвилюйся. Все в тебе наладиться. Все буде добре. Ти, головне з дівчатами сильно не розумничай, і дивись на життя веселіше. Рецепт, ніби простий, але працюючий.

Цієї ночі Анатолію вперше спалося неспокійно в дідусевому домі. А вранці він узяв свій рюкзак, попрощався зі старими, і поїхав назад у місто, миритися зі своєю нареченою.

Вам також має сподобатись...

Вероніка прийшла з роботи раніше. По дорозі вона зайшла в магазин і купила продуктів. Вона хотіла приготувати своєму Миколці щось смачненьке на вечерю. Вероніка відкрила двері своїм ключем, зайшла в квартиру і застигла на порозі. Зі спальні долинали якісь дивні звуки. Вероніка відкрила двері у спальню і оторопіла! На ліжку лежав її Миколка, а якась білява незнайомка швидко сховалася під ковдру. Вероніка не вірила своїм очам

Лариса приїхала до батьків на паску. Жінка зайшла в кафе випити чашку кави. За сусіднім столиком сиділа якась сім’я – мама, тато і син. Жінка щось виказувала хлопцю, а батько сімейства сидів до Лариси спиною і мовчки пив чай… Лариса чомусь почала нервуватися. – Яка неприємна, – подумала вона. – Одразу видно, що саме вона виховує всіх у своїй родині. Мабуть і чоловіка свого теж… Лариса встала з-за столика і попрямувала до виходу. Вже біля дверей вона раптом відчула на собі чийсь погляд. Лариса обернулася й очі вирячила від побаченого

Оля прийшла на роботу. – Тебе директор викликає, – одразу повідомила одна із колег. – Чому? – поцікавилася жінка. – Не знаю. Просив передати, щоб ти зайшла, – відповіла колега. Оля поставила сумку на робочий стіл і вирушила до директора. – Ольга Іванівна, з завтрішнього дня, ви звільненні! – сухо відповів начальник. – За що? – мало не плачу запитала дівчина. – Що я не так робила? – Мені дорога репутація фірми, – раптом відповів начальник. – А про вас такі подробиці розповідають… – Які ще подробиці? – не зрозуміла Оля. І директор все їй розповів. Оля вислухала його, і застигла від почутого

Таня народила донечку. Дівчинка була дуже слабенькою і невдовзі її не стало… Так розпорядилася доля. Її чоловік Микола, дізнавшись про це все, навіть не прийшов до дружини жодного разу. У день виписки на Таню чекала тільки валіза з речами, яку передав у лікарню її чоловік… Микола усе завбачливо зібрав і надіслав їй кур’єром. Сам він не став показуватись навіть персоналу лікарні. Таня чекала будь-чого, але не такої зради! Йти їй було нікуди… Пізніше вона знайшла у валізі записку від Миколи. Таня читала написане і не вірила своїм очам