Життєві історії

Олена Юріївна вирішила зробити в своїй квартирі ремонт. Вона найняла робітників по-знайомству. Хлопці швидко демонтували все старе. – Ну все, хазяйко, наступного разу прийдемо, то вивеземо будівельне сміття! – сказав бригадир Віктор Михайлович. Олена Юріївна стала думати, що вона ще й штори замінить. Купить тканину і сама вже пошиє… Жінка так розмріялася, що від несподіваного гуркоту в коридорі мало не підскочила. – Господи, що там знову відвалилося?! – ахнула вона. Олена Юріївна увімкнула світло й оторопіла від побаченого

– Дівчата, я вирішила нікуди не їхати, ремонт затіяла. Разом і на поїздку і ремонт у мене не вистачить, а вдома стало зовсім незатишно. Стельові плитки, що ми ще з Олегом разом клеїли на стелю, зовсім відвалюються. Та й шпалери вицвіли, скільки років минуло. Одним словом, Галю, ви з Ларисою їдьте без мене, а я буду свою квартиру до ладу доводити, – Олена Юріївна поклала мобільник, зовсім не шкодуючи, що цього разу не поїде з подругами на відпочинок.

Подругам, як і їй самій, уже за шістдесят. Але вони, як і раніше, один для одного “дівчата”.

Так склалося, що Галя давно розлучилася, у Лариси чоловіка й не було, та й Олена давно свого Олежика поховала.

Жили вони з Олегом як усі, взагалі непогано, і сварилися, і мирилися.

А як одна залишилася, зрозуміла – все-таки самотньо їй жити.

Хоча з подругами вони не нудьгують.

Завжди утрьох кудись у відпустку вибиралися. Та й цього разу хотіли поїхати, згадати молодість. Та щось Олені в останній момент перехотілося.

Квартирка її невелика давно ремонту потребує. Дуже вже в ній безрадісно, ​​особливо взимку, тож треба щось міняти.

Знайома підказала телефон бригади робітників, начебто роблять недорого і якісно. І за два дні їй уже дзвонили у двері.

Відкрила – троє чоловіків стоять. Двоє молодих, а третій – її віку. Чоловік приємний і одразу викликав у Олени Юріївни довіру.

Виявилося Віктор Михайлович – батько цих двох молодих хлопців, і вони разом ремонтами заробляють.

– Тааак, дивіться, якщо ви хочете – ми вам приберемо антресоль і в коридорі стеля стане вищою. І шафку вбудовану стару зламаємо, ви ж одна, вам і шафи-купе вистачить, а в коридорі одразу стане просторіше, Ігорю, зроби виміри, зі стелі це неподобство ми приберемо і пофарбуємо, стане світлішим. Андрію, порахуй скільки шпалер треба. Ви, Олено Юріївно, не хвилюйтесь, будете задоволені. Така гарна пані повинна жити в гідному інтер’єрі! – Віктор Михайлович швидко все прикинув і попросив невеликий аванс на купівлю будматеріалів.

Олена Юріївна без жодних побоювань дала потрібну суму. Він же за знайомством. І за три дні все було куплено і роботи почалися.

Антресоль зняли – а там одне барахло непотрібне.

Відразу стало просторіше, але коли стали вбудовану шафу ламати, вона піддалася не відразу.

– Нічого, сини у мене міцні, Оленко, не переживайте, – втішав Віктор Михайлович.

Але шафу довелося майже виламувати, вона в стіну була замурована.

Будинок у них блоковий, із сусідкою у Олени чутність була хороша, особливо у коридорі. Добре, що зараз Ніна Степанівна кудись поїхала, бо гуркіт стоїть нестерпний!

– Ну все, дверцята поки поставимо до стіни, наступного разу прийдемо – вивеземо будівельне сміття. А можна водички попити, хазяйко? – Віктор Михайлович явно їй приділяв увагу, навіть його сини тихенько між собою перезиралися, посміюючись.

Та й обручки на пальці немає, він схоже теж самотній.

Але при тому, що одній їй було незатишно, Олена Юріївна навіть і думати не думала про нове заміжжя.

Навіщо воно вже у такому віці?

Ось подруги її у поїздках придивляються, хочуть познайомитись. Але на екскурсіях та в санаторіях майже немає самотніх чоловіків.

А ось активних панянок їхнього віку – хоч хоч греблю гати!

– Оленочко, наступного тижня ми знову у вас! – Віктор Михайлович випив спрагло воду, і передаючи їй чашку, багатозначно торкнувся її руки.

– До понеділка!

“Дівчата б так заздрили, якби побачили,” – подумала Олена Юріївна, і їй стало смішно.

Звісно, ​​Віктор Михайлович чоловік приємний. Але мабуть вік, нічого не тьохнуло, та й гаразд, ні до чого це!

Олена Юріївна оглянула, як її квартирку швидко розламали.

І залишилася задоволена, зайве винесуть, ще дещо з меблів треба викинути й купити новий диван. Коли у квартирі хоч невеликий ремонт, одразу інший настрій, ніби життя оновлюється.

Олена Юріївна надихнулася тим, що відбувається, і стала думати, що вона ще й штори змінить. Купить тканину і сама пошиє, адже вона все життя відпрацювала кравчинею. Навіть зараз ні, та й просять її щось пошити на замовлення.

Вона так розмріялася, що від гуркоту в коридорі мало не підскочила – що там знову відвалилося?

Олена Юріївна увімкнула світло й оторопіла від побаченого – на місці її вбудованої шафи була дірка в стіні з сусідкою.

Шматок старої перегородки випав, а в хмарах пилюки… стояв якийсь чоловік із таким виразом на обличчі, що й не описати.

– Ви хто? – запитала Олена Юріївна, і одразу, як луною почулося те саме питання.

Чоловік дивився на неї і питав: – Ви хто, навіщо ви тут все зламали?

– А де Ніна Степанівна? – не придумала нічого кращого спитати Олена, де моя сусідка?

– Вони цю квартиру продали, тепер виходить ми з вами сусіди, мене Дмитро Петрович звуть, ось це так знайомство? А як вас?

– Олена Юріївна, – вона відповіла з викликом, ну не вона ж це все зламала?

– Що ж ви, Олено Юріївно, робите неузгоджене перепланування? – обурився Дмитро Петрович.

– Нічого я не роблю, це у вас все звалилося, – спробувала виправдатися Олена Юріївна, зрозумівши, що її робітники щось наробили, перестаралися, коли шафу вбудовану ламали!

– Ну подивимося, що тут у вас? – новий сусід нахилився і через проріз у стіні зайшов до її квартири. – Та тут стіна не капітальна, треба ж! Якась квола перегородка, дивно!

– Не треба до мене заходити! Я вас не запрошувала! – обурилася Олена Юріївна.

– Ну так запросіть, чи ми так і житимемо з цією діркою у стіні? Треба ж щось робити! – здивувався сусід, і тоді Олена Юріївна з ним погодилася.

Після огляду все стало зрозуміло, у них таке планування, що вбудовані шафи через тонку перегородку стояли як спина до спини.

Ось чому в них із Ніною Степанівною була така чутність, тепер ясно!

– Я, між іншим, відпрацював тридцять вісім років у проектному бюро. Але таке планування бачу вперше! – став з цікавістю озиратися Дмитро Петрович. – А ваші робітники коли прийдуть ремонт продовжувати? Ох у понеділок, ну ясно, я пропоную поки що закрити цю дірку. Старі двері від шафи, дошки хрест навхрест і ми її тимчасово перекриємо. У вас є інструменти чи я свої принесу?

– А може, чаю? – запропонувала Олена Юріївна. – І давайте я з вас трохи пил витрясу, Дмитре Петровичу, ви весь у пилюці! Ви вже вибачте мені, я не знала, що так вийде!

– Так, давайте чаю, треба ж, яка дивна ситуація! А я тільки переїхав, навіть речі не всі розпакував, а тут така історія! – Дмитро Петрович пройшовся квартирою Олени Юріївни. – А ваша квартира дзеркально – як моя! Дивіться, якщо на мить уявити, що в отворі зробити арку, вийде шикарна трикімнатна квартира! До речі, може на ти перейдемо, ми ж тепер сусіди?

– Ну, давайте, – погодилася Олена Юріївна.

– Давай ти просто Олена, а я Дмитро?

– Добре, – легко погодилася Олена Юріївна, сама з себе дивуючись, а Дмитро став їй захоплено показувати.

– У нас з вами… Ой, з тобою, Олено, хоч і однокімнатні квартири, але кімнати великі. Одну кухню залишаємо, а другу переробимо під кабінет. Ну, наприклад, глава сім’ї там буде за комп’ютером працювати. Книжкову шафу можна поставити, я взагалі люблю паперові книги, а ви? А ти?

– Я теж…

– Тааак, це вже добре! – зрадів Дмитро. – Ну а одна кімната буде спальня. У ній можна поставити ліжко і обов’язково комод або туалетний столик. Так приємно, коли жінка перед дзеркалом чепуриться. А на столику у неї всілякі помади й парфуми, ну вам краще знати!

“Завжди хотіла ліжко, а не диван. І такий столик, але в одній кімнаті ліжко нікуди було ставити” – замріяно подумала Олена.

– А друга кімната – вітальня, хоча зараз модно там ставити щось для хобі, ну чи для спорту. Така комбінована вітальня для зрілої пари.

“Як він цікаво вигадав, ну звісно, він же є проєкти робить,” – подумала Олена.

– А ти маєш хобі? Можна у вітальні робоче місце для творчості зробити. Я ось люблю малювати, чи дизайн інтер’єру робити. Це і хобі і підробіток. На комп’ютері все не так, не живе, а я по-старому, – він так захоплено говорив, що Олені раптом на секунду здалося, що вони з Дмитром під себе квартиру обговорювали.

І вона себе одразу обсмикнула – що за думки?

– Я шити люблю. Кравчинею працювала, а шити не набридло, – зніяковіла від своєї відвертості Олена, – Можу пошити все, що хочеш, а мрія – шити сукні!

Дмитро захоплено на неї подивився.

– А я завжди хотів меблі своїми руками реставрувати.

Олена відігнала від себе цей мрійливий настрій – вона бачить його вперше в житті, щось її занесло!

Дмитро теж зніяковів – перший раз він так відверто…

Робітники не прийшли ні в понеділок, ні у вівторок. Увечері у вівторок із вибаченнями зателефонував Віктор Михайлович.
– Оленочко, ви тільки не переживайте, ми не зникли. Просто в нас тут паралельно був ще клієнт, у нього тут таке… Треба терміново переробити, ви не ображайтеся. Ми вам знижку зробимо на роботи, ну до дзвіночка!

Але Олені це було вже якось не так важливо.

Вони вечорами щодня тепер гуляли із Дмитром.

І Олена відчувала, що і він нею захопився. Та й їй Дмитро дуже подобався! Ну хіба можна ось так закохатися у шістдесят років? Виходить можна!

А через місяць Дмитро, коли вони гуляли парком недалеко від їхнього будинку, раптом запропонував:

– Олено, знаєш я тут подумав, а навіщо нам закладати цю дірку в стіні? Може й справді зробимо квартиру своєї мрії? Ми так докладно її з тобою обговорили, що не можу позбутися бажання жити в ній. Причому тільки з тобою, чуєш, адже це наші спільні мрії! Давай одружимося? Мені здається, я знаю тебе все своє життя. А хлопців я маю своїх, які нам такий ремонт зроблять, ух! І перепланування я сам зроблю, не вперше. Ну що скажеш, Олено?

Його пропозиція була такою несподіваною, але такою бажаною, що Олена не змогла відмовитися і сказала:

– Так!

Дмитро засяяв, і його щасливий погляд підтвердив, що вона вчинила правильно!

Подруги були вражені.

– Ну тепер зрозуміло, Оленко, чому ти з нами не поїхала.

У те, що це випадковий збіг обставин, вони не повірили.

– Це найщасливіше в моєму житті перепланування, просто мрія, яка здійснилася, – тепер сміється Дмитро, виходячи з кабінету, де він робив черговий проєкт на замовлення. – Люблю дивитися, як ти шиєш, але дуже хочеться їсти! То що чекаю на тебе, тобі яєчню чи бутерброди?

– Натяк я зрозуміла, ходімо разом щось приготуємо, – Олена погладила рукою нову швейну машинку.

Хто б міг подумати, що так, несподівано, збудуться такі прості, але здавалося вже нездійсненні мрії.

Але ж виявляється і так буває!

Щастя чекає нас там, де зовсім не очікуєш. Іноді навіть за тонкою стіною, яка несподівано впала.

Вам також має сподобатись...

Олег вийшов з роботи, сів у свою машину. – О, якраз встигаю за Інною заїхати, – сказав він, глянувши на годинник і вирушив на роботу до своєї коханої Інни. Через півгодини чоловік вже стояв біля офісу Інни. Інна та її напарниця Віка вийшли з будівлі. Олег вже було хотів вийти до своєї коханої, як раптом від помітив, що до Інни та Віки підлетіла якась незнайомка і почала щось активно пояснювати, розмахуючи руками. Незнайомка вела свій монолог доволі гучно. Олег прислухався до слів цієї жінки і…остовпів від почутого

Катя повернулася додому з концерту. – Ну що, як пройшло? – усміхнувся Сашко, зустрічаючи дружину в коридорі. – Коханий, дякую! Ти влаштував мені справжнє свято, – Катя обійняла чоловіка. – А в мене для тебе також є сюрприз. – Я якраз сюрпризів не дуже люблю, – відповів він. – Мій сюрприз тобі обов’язково сподобається. Дістань із правої кишені моєї куртки, – посміхалася Катя. Сашко підійшов до шави і дістав з кишені куртки якусь записку. – Що це, Катю? – не зрозумів чоловік. – Читай, там все написано, – підозріло посміхнулася вона. Сашко прочитав записку і застиг від прочитаного

Ірина після вечері вимила посуд, заглянула до дітей в кімнату і вирушила у спальню. Вона тихенько, думаючи, що Віктор вже спить лягла на ліжко. – Діти сплять? – раптом запитав чоловік. – Так, – відповіла вона. – А ти чому не спиш? – Я думав, – тихо сказав Віктор. – І про що? – запитала дружина. – І як же ми тепер житимемо далі? – важко видихнув Віктор. – В сенсі? – не зрозуміла жінка. – Ірино, не прикидайся! Я тепер все знаю, – несподівано сказав чоловік. – Що знаєш? Ти про що? – здивувалася Ірина, нічого не розуміючи

Баба Віра насипала курочкам пшениці. Вона вже збиралась йти набрати в колонці води, як раптом з хати почувся голос її чоловіка Івана Івановича. – Віро! – гукнув її той. – А наш онук Артем в якому класі?! – Іванку, ну ти що, забув? – здивувалася баба Віра. – Артем молодший за нашого Антона на два роки! Антон восьмий закінчив, а значить Артем в сьомий перейшов. А чого це ти раптом питаєш? Тобі до чого така точність? – А до того, Віро! Ти чула, що мені Артем розповів? Думаєш жарти це?! Баба Віра не розуміла, що відбувається