Життєві історії

Наталя з чоловіком Сашком, вперше прийшла в гості до свекрухи. – Швидше до столу! – з порога сказала молодим Ірина Петрівна. – Мамо, давай хоч обіймемося! – забурчав Сашко. – Що ти починаєш? – Спершу поїмо! – продовжила мати. – Наталю, скажи чесно, ти ж дуже зголодніла? – Дуже! – лукаво сказала невістка. Коли вони побачили накритий стіл, Сашко ахнув: – Мамо, куди ти стільки наготувала?! – А що, гарний стіл, – знизала плечима Наталка. – Та мені здається, що тут чогось не вистачає. Чогось, такого… Такого собі… Зараз я скажу… – Якого ще такого?! – Ірина Петрівна дивилася на невістку, не розуміючи, що відбувається

Наталя вперше йшла в гості до Ірини Петрівни, як дружина її сина.

Сашко, наближаючись до будинку, в якому прожив майже двадцять вісім років, давав дружині останні настанови.

– Май на увазі, моя мама дуже серйозно ставиться до їжі, – казав він. – Тому одразу приготуйся до того, що вона почне давати тобі рекомендації! Чим, говоритиме, мене годувати і в яких кількостях. Благаю, не звертай на це ніякої уваги, і дуже не нервуй…

– Ой, та що ти хвилюєшся?! – посміхалась Наталка. – Я впевнена, все буде добре. Твоя мама чудова жінка.

– Вона була чудовою, поки ти була просто нареченою. А тепер, коли ти стала моєю дружиною, і її невісткою, а вона сама стала свекрухою, все може кардинально змінитися.

– Ти хочеш сказати, що тепер вона стане поганою?

– Ну, не поганою, звісно, але… Вона ж тепер дуже хвилюється, чи добре мене годують.

– Ти серйозно? – Наталя засміялася.

– Даремно смієшся. Я впевнений, що вона до нашого сьогоднішнього візиту приготувала їжі, як ще на одне весілля.

– Навіщо?

– Щоб нагодувати нас добряче, та ще й із собою нам покласти у баночки і пакетики. Вона мого старшого брата цілий рік так опікувала. Він навіть до нас приходити перестав.

Як Сашко попереджав, так все й вийшло.

– Швидше сідаємо за стіл! – сказала Ірина Петрівна, щойно молоді з’явилися на порозі. – Ви, мабуть, дуже хочете їсти!

– Мамо, давай спочатку обіймемося! – забурчав син. – Ну, чого ти одразу починаєш?

– Ось поїмо, потім і обіймемося! – нетерпляче продовжила мати, й уважно подивилася на невістку. – Наталю, скажи чесно, ти ж дуже зголодніла?

– Дуже! – лукаво сказала невістка, і пішла швидше у ванну мити руки.

– Хіба? – гукнув їй у слід здивований Сашко. – Ми ж нещодавно поїли.

– Що ви могли поїсти? – зраділа мати. – Магазинних котлеток? Давай, без розмов, іди мий руки, і швидко сідай до столу!

Коли вони пройшли в кімнату, де на них чекав накритий стіл, Сашко ахнув:

– Ну мамо! Ну куди ти стільки наготувала?

– А що, нормальний стіл, – одразу знизала плечима Наталка. – Мені навіть здається, на столі могло б стояти щось іще… Щось, таке… Таке собі… Зараз я скажу…

– Яке таке?! – здивовано насторожилися мати.

Ірина Петрівна дивилася на невістку, не розуміючи, що відбувається.

– Риби тут не вистачає, – подумавши, нарешті сказала Наталя. – Смаженої… Під овочами… Мені так здається…

– Точно! – вигукнула захоплено свекруха. – А я ж про рибу думала. І в мене навіть у морозилці є. Ох, чого ж я так? Моя невістка мріє про рибу, а я… А може, Наталю, дістати її з морозилки?

– А дістаньте. І я можу вам навіть сама її приготувати. Якщо дозволите?

– Ти вмієш? – застигла мати.

– Ну, так, трішки… – хитро посміхнулася Наталя. – Трохи… Бабуся колись навчила…

– Ви чого?! – Сашко витріщив на жінок очі. – Ви смієтеся, чи що? Мамо, твоїм накритим столом можна цілу юрбу нагодувати, а ви ще щось готувати задумали.

– Ой, Сашко, вгамуйся. Ти ж нічого в цьому не розумієш, – спокійно відповіла йому Наталка.

– Так, синку, ти не розумієш! Наталочка права. Все, я дістаю рибу, а ви сідаєте до столу.

– Ні, Ірино Петрівно, я, вам допоможу.

Наталка взяла свекруху під руку.

– Я хочу подивитися, яка у вас плита, і на чому ви готуєте ваші шикарні страви.

– Ходімо, люба, я все тобі покажу, – розпливлася у радісній посмішці Ірина Петрівна.

Сашко скрушно похитав головою, сів за стіл, окинув його поглядом і важко зітхнув.

Нарешті знову з’явилися жінки.

– Ну, а тепер ми поїмо! – радісно сплеснула в долоні Наталка, і сіла до столу, подалі від чоловіка.

Ірина Петрівна від несподіванки навіть засміялася.

– Ох, як же ж я люблю, коли люди не вдають, що ситі, – вигукнула вона і теж сіла до столу. – Ось, Сашко, бери приклад із дружини. Дивись, як у неї сяють очі.

А Наталя вже почала накладати собі в тарілку салати – потроху, але кожного.

– Яка смакота! – примовляла вона, наминаючи смаколики свекрухи. – Ви мене, Ірино Петрівно, обовʼязково маєте навчити, щоб я вміла, як ви, готувати такі шедеври!

– Та звісно ж, люба, моя! – Ірина Петрівна мало не заплакала від розчулення. – Яка ж ти розумниця, вмієш цінувати працю. Не те, що мої сини…

Сашко знову зітхнув, і теж неохоче взявся за їжу.

Кілька годин поспіль вони сиділи за столом, їли, невістка і свекруха говорили про всілякі жіночі турботи.

Раптом, коли молодим настав час вже скоро збиратися додому, Ірина Петрівна згадала:

– Риба! Наталю, ми ж забули про рибу!

– Не хвилюйтеся, зараз я її швиденько приготую! – Наталя радісно скочила зі стільця. – Ви мені тільки свою духовку увімкніть, і я сама все зроблю.

– Та ви ж уже, начебто, додому збираєтесь? – розгубилася свекруха.

– А я її в духовку поставлю, і ви за пів години її дістанете звідти. Вже готовою.

– А хто її їсти буде?

– Ви що, Ірино Петрівно, не любите рибу?

– Але ж я її тобі діставала!

– Тоді Сашко завтра до вас в обід забіжить, і ви її в контейнері для мене передасте.

Наталя вирушила на кухню, а свекруха почала збирати їжу в пакети та контейнери для молодих.

– Мамо, не треба нам усе це! – почав обурюватися Сашко.

– Ні, треба! — одразу подала голос із кухні дружина. – Не слухайте його, Ірино Петрівно. – Ми вашу смакоту візьмемо обов’язково з собою.

– Господи, що за диво мені в невістки дісталося? – вигукнула жінка і стала вибирати найапетитніші шматки смаженої курочки.

Коли вони вийшли від мама з величезними пакетами в руках, Сашко невдоволено запитав:

– І навіщо ти повелася на оце все? Вона ж тепер щоразу нам давати їжу буде з собою. Набридне, ось побачиш.

– Спокійно, Сашко, все буде добре, – засміялася хитро Наталя. – І, до того ж, мені кілька днів тепер можна не готувати…

…Ближче до ночі, коли молодята вже збиралися лягати спати, Сашку знову зателефонувала мати.

– Сашко, я не розумію, – здивовано заговорила вона. – А Наталя у тебе ким працює?

– Вчителькою, – і собі здивувався той. – А що?

– Та ні, нічого… Просто, я такої смачної риби ще жодного разу у житті не пробувала! Вона точно вчителька?

– Вчителька, вчителька. Просто у неї бабуся все життя працювала у ресторані. Вона Наталку і навчила готувати. Хіба ти про це не знала?

– Господи… А я їй своїми стравами надокучила, та й ще хвалилася… А їй, бідолашній, доводилося мені підтакувати… Що я наробила? Що вона тепер про мене думати буде?

– Мамо, їй справді все дуже сподобалася! – радісно почав заспокоювати матір Сашко. – І вона тобі зараз махає ручкою. І каже – добраніч.

– Ага. І їй теж… Спіть, мої любі…

Після цього випадку Ірина Петрівна про харчування молодшого сина хвилюватися перестала…

Вам також має сподобатись...

– Здрастуйте, ви Тамара Іванівна? – запитав жіночий голос по телефону. – Так! А що? – відповіла Тамара. – Я не можу додзвонитися до вашого сина, у нього номер змінився? – запитала співрозмовниця. – Ви спершу переставтеся і поясніть, що ви хочете від мого сина! – невдоволено сказала Тамара. – Я Надя, сестра Оксани, – пояснила жінка. – Якої Оксани? – незрозуміла Тамара. – Колишньої дружини вашого сина, – сказала співрозмовнися. – Хм. Вони давно розлучилися. І що хоче Оксана? – здивувалася Тамара. – Ви маєте дещо дізнатися, – сказала Надя і зупинилася збираючись з думками, а потім все розповіла. Тамара вислухала її і застигла від почутого

Михайло вирішив свататися до своєї сусідки. – Але з чого ж почати, – міркував він. Зранку Михайло набрав у тачку дров і підкотив до воріт молодої жінки. – Лідочко, ось, тримай дрова. А то в тебе зовсім бачу нема, – сказав він. – Ой, то я гроші віддам, – заметушилася жінка. Михайло обурено замахав руками: – Не вигадуй, не візьму! Ліда стояла здивована. – Ну, дякую, дядько Михайло, вже не знаю, чим і віддячити, – сказала вона. Почувши слово «дядько» Михайло застиг з тачкою в руках

Поліна вийшла заміж за Сергія. Вранці вони зібралися разом на роботу. – До вечора, кохана, – лагідно сказав Сергій і поцілував дружину. Поліна не встигла відповісти, як у чоловіка задзвонив телефон. Глянувши, хто дзвонить, Сергій раптом змінився на обличчі… – Говори! – різко сказав він у слухавку, прикривши телефон, щоб Поліна не чула. – Я все зрозумів, увечері заїду… Сергій поклав слухавку. – Щось трапилося? – захвилювалася Поліна. – Хто це був? – Моя колишня, – скривився чоловік. – Вона так дивно говорила… Мені здалося, що цей дзвінок – це тільки початок! – Початок чого?! – ахнула Поліна. Вона не розуміла, що відбувається

Аліна стояла в черзі на огляд і хвилюючись переступала з ноги на ногу. Раптом до дівчини підійшла жіночка у білому халаті. – Ідемо зі мною, розмова є, – вона взяла Аліну за руку і відвела подалі від інших людей. – Що ви хотіли? – нерішуче запитала дівчина. – Мене звати Вікторія Федорівна! У мене до тебе є одна пропозиція, а ти за це мені допоможеш, згодна? – несподівано запитала жінка. – Ви про що? – здивувалася Аліна. Вікторія Федорівна все розповіла їй. Аліна вислухала її і застигла від почутого