Наталя вперше йшла в гості до Ірини Петрівни, як дружина її сина.
Сашко, наближаючись до будинку, в якому прожив майже двадцять вісім років, давав дружині останні настанови.
– Май на увазі, моя мама дуже серйозно ставиться до їжі, – казав він. – Тому одразу приготуйся до того, що вона почне давати тобі рекомендації! Чим, говоритиме, мене годувати і в яких кількостях. Благаю, не звертай на це ніякої уваги, і дуже не нервуй…
– Ой, та що ти хвилюєшся?! – посміхалась Наталка. – Я впевнена, все буде добре. Твоя мама чудова жінка.
– Вона була чудовою, поки ти була просто нареченою. А тепер, коли ти стала моєю дружиною, і її невісткою, а вона сама стала свекрухою, все може кардинально змінитися.
– Ти хочеш сказати, що тепер вона стане поганою?
– Ну, не поганою, звісно, але… Вона ж тепер дуже хвилюється, чи добре мене годують.
– Ти серйозно? – Наталя засміялася.
– Даремно смієшся. Я впевнений, що вона до нашого сьогоднішнього візиту приготувала їжі, як ще на одне весілля.
– Навіщо?
– Щоб нагодувати нас добряче, та ще й із собою нам покласти у баночки і пакетики. Вона мого старшого брата цілий рік так опікувала. Він навіть до нас приходити перестав.
Як Сашко попереджав, так все й вийшло.
– Швидше сідаємо за стіл! – сказала Ірина Петрівна, щойно молоді з’явилися на порозі. – Ви, мабуть, дуже хочете їсти!
– Мамо, давай спочатку обіймемося! – забурчав син. – Ну, чого ти одразу починаєш?
– Ось поїмо, потім і обіймемося! – нетерпляче продовжила мати, й уважно подивилася на невістку. – Наталю, скажи чесно, ти ж дуже зголодніла?
– Дуже! – лукаво сказала невістка, і пішла швидше у ванну мити руки.
– Хіба? – гукнув їй у слід здивований Сашко. – Ми ж нещодавно поїли.
– Що ви могли поїсти? – зраділа мати. – Магазинних котлеток? Давай, без розмов, іди мий руки, і швидко сідай до столу!
Коли вони пройшли в кімнату, де на них чекав накритий стіл, Сашко ахнув:
– Ну мамо! Ну куди ти стільки наготувала?
– А що, нормальний стіл, – одразу знизала плечима Наталка. – Мені навіть здається, на столі могло б стояти щось іще… Щось, таке… Таке собі… Зараз я скажу…
– Яке таке?! – здивовано насторожилися мати.
Ірина Петрівна дивилася на невістку, не розуміючи, що відбувається.
– Риби тут не вистачає, – подумавши, нарешті сказала Наталя. – Смаженої… Під овочами… Мені так здається…
– Точно! – вигукнула захоплено свекруха. – А я ж про рибу думала. І в мене навіть у морозилці є. Ох, чого ж я так? Моя невістка мріє про рибу, а я… А може, Наталю, дістати її з морозилки?
– А дістаньте. І я можу вам навіть сама її приготувати. Якщо дозволите?
– Ти вмієш? – застигла мати.
– Ну, так, трішки… – хитро посміхнулася Наталя. – Трохи… Бабуся колись навчила…
– Ви чого?! – Сашко витріщив на жінок очі. – Ви смієтеся, чи що? Мамо, твоїм накритим столом можна цілу юрбу нагодувати, а ви ще щось готувати задумали.
– Ой, Сашко, вгамуйся. Ти ж нічого в цьому не розумієш, – спокійно відповіла йому Наталка.
– Так, синку, ти не розумієш! Наталочка права. Все, я дістаю рибу, а ви сідаєте до столу.
– Ні, Ірино Петрівно, я, вам допоможу.
Наталка взяла свекруху під руку.
– Я хочу подивитися, яка у вас плита, і на чому ви готуєте ваші шикарні страви.
– Ходімо, люба, я все тобі покажу, – розпливлася у радісній посмішці Ірина Петрівна.
Сашко скрушно похитав головою, сів за стіл, окинув його поглядом і важко зітхнув.
Нарешті знову з’явилися жінки.
– Ну, а тепер ми поїмо! – радісно сплеснула в долоні Наталка, і сіла до столу, подалі від чоловіка.
Ірина Петрівна від несподіванки навіть засміялася.
– Ох, як же ж я люблю, коли люди не вдають, що ситі, – вигукнула вона і теж сіла до столу. – Ось, Сашко, бери приклад із дружини. Дивись, як у неї сяють очі.
А Наталя вже почала накладати собі в тарілку салати – потроху, але кожного.
– Яка смакота! – примовляла вона, наминаючи смаколики свекрухи. – Ви мене, Ірино Петрівно, обовʼязково маєте навчити, щоб я вміла, як ви, готувати такі шедеври!
– Та звісно ж, люба, моя! – Ірина Петрівна мало не заплакала від розчулення. – Яка ж ти розумниця, вмієш цінувати працю. Не те, що мої сини…
Сашко знову зітхнув, і теж неохоче взявся за їжу.
Кілька годин поспіль вони сиділи за столом, їли, невістка і свекруха говорили про всілякі жіночі турботи.
Раптом, коли молодим настав час вже скоро збиратися додому, Ірина Петрівна згадала:
– Риба! Наталю, ми ж забули про рибу!
– Не хвилюйтеся, зараз я її швиденько приготую! – Наталя радісно скочила зі стільця. – Ви мені тільки свою духовку увімкніть, і я сама все зроблю.
– Та ви ж уже, начебто, додому збираєтесь? – розгубилася свекруха.
– А я її в духовку поставлю, і ви за пів години її дістанете звідти. Вже готовою.
– А хто її їсти буде?
– Ви що, Ірино Петрівно, не любите рибу?
– Але ж я її тобі діставала!
– Тоді Сашко завтра до вас в обід забіжить, і ви її в контейнері для мене передасте.
Наталя вирушила на кухню, а свекруха почала збирати їжу в пакети та контейнери для молодих.
– Мамо, не треба нам усе це! – почав обурюватися Сашко.
– Ні, треба! — одразу подала голос із кухні дружина. – Не слухайте його, Ірино Петрівно. – Ми вашу смакоту візьмемо обов’язково з собою.
– Господи, що за диво мені в невістки дісталося? – вигукнула жінка і стала вибирати найапетитніші шматки смаженої курочки.
Коли вони вийшли від мама з величезними пакетами в руках, Сашко невдоволено запитав:
– І навіщо ти повелася на оце все? Вона ж тепер щоразу нам давати їжу буде з собою. Набридне, ось побачиш.
– Спокійно, Сашко, все буде добре, – засміялася хитро Наталя. – І, до того ж, мені кілька днів тепер можна не готувати…
…Ближче до ночі, коли молодята вже збиралися лягати спати, Сашку знову зателефонувала мати.
– Сашко, я не розумію, – здивовано заговорила вона. – А Наталя у тебе ким працює?
– Вчителькою, – і собі здивувався той. – А що?
– Та ні, нічого… Просто, я такої смачної риби ще жодного разу у житті не пробувала! Вона точно вчителька?
– Вчителька, вчителька. Просто у неї бабуся все життя працювала у ресторані. Вона Наталку і навчила готувати. Хіба ти про це не знала?
– Господи… А я їй своїми стравами надокучила, та й ще хвалилася… А їй, бідолашній, доводилося мені підтакувати… Що я наробила? Що вона тепер про мене думати буде?
– Мамо, їй справді все дуже сподобалася! – радісно почав заспокоювати матір Сашко. – І вона тобі зараз махає ручкою. І каже – добраніч.
– Ага. І їй теж… Спіть, мої любі…
Після цього випадку Ірина Петрівна про харчування молодшого сина хвилюватися перестала…
