– Бабусю, не затримуйте чергу! Немає грошей – прибирайте щось зайве, – роздратовано сказала дівчина на касі.
Бабуся в потертому пальті розгублено дивилася на невелику жменьку монет у своїй долоні.
Її погляд бігав між мізерним набором продуктів – буханцем хліба, банкою квасолі, тушонкою і пачкою манки, ну і нетерплячими обличчями людей у черзі.
– Та я думала, що вистачить, не розрахувала щось, зараз-зараз, – пробурмотіла вона, голос її тремтів від збентеження й розпачу.
Ліза, яка стояла через одну людину від каси, відвела очі від екрану смартфона. Її погляд зупинився на бабусі, і щось тьохнуло в грудях.
Черга почала дзижчати як вулик. Хтось незадоволено і навмисне голосно зітхав, хтось поскаржився на “цих пенсіонерів, які не вміють рахувати гроші”. Чоловік, що стояв прямо перед Лізою, почав нетерпляче переступати з ноги на ногу.
– Давайте, бабусю, вирішуйте швидше. Люди чекають, – підганяла касирка, її голос звучав усе більш роздратовано.
Ліза відчула, як усередині піднімається хвиля обурення. Вона сама не розуміла, звідки взялося це почуття – зазвичай вона намагалася не втручатися в чужі справи, особливо будучи у незнайомому місці. Адже вона опинилася в цій невеликій крамничці на околиці міста лише тому, що її відправили сюди по роботі.
Але щось у цій ситуації, у безпорадності старенької та черствості оточуючих, зачепило її. Перш ніж Ліза усвідомила, що робить, вона пролізла вперед.
– Я оплачу, – твердо сказала вона, дістаючи гаманець. – Скільки не вистачає?
Касірка назвала суму, і Ліза без вагань простягла купюру. Бабуся повернулася до неї, в її вицвілих блакитних очах читався подив і щось ще, чого Ліза не змогла розпізнати.
– Не треба мені подачок, я просто з собою не взяла потрібну суму, – сухо сказала старенька, намагаючись зупинити Лізу. – Я приберу щось, справді.
– Нічого прибирати не треба, – м’яко, але рішуче відповіла Ліза. – Все гаразд, я справді хочу допомогти.
Касирка пробила покупку, і Ліза допомогла старенькій скласти продукти в пошарпану сумку. Черга за їхніми спинами трохи вщухла, хтось навіть пробурмотів щось схвальне.
Вийшовши з крамниці, Ліза запропонувала підвезти стареньку до будинку.
– Ні, не треба, – похитала головою жінка. – Я сама дійду, тут недалеко.
– Ви впевнені? – наполягала Ліза. – Мені зовсім не складно.
Але бабуся була непохитна. Вона сказала “дякую” і обійшовши Лізу повільно побрела по тротуару, спираючись на стареньку тростину.
Ліза сіла в машину, але не поспішала заводити двигун. Вона дивилася вслід фігурі бабусі, і відчувала, як її переповнюють суперечливі емоції. Чому вона так відреагувала? Чому їй раптом стало так важливо допомогти цій незнайомій жінці?
Не в силах побороти неспокійне відчуття, що раптово виникло в неї, Ліза вирішила простежити за старенькою. Вона повільно їхала машиною, тримаючись на відстані, поки жінка не підійшла до старої п’ятиповерхівки.
Ліза припаркувалася і швидким кроком наздогнала стареньку біля під’їзду.
– Вибачте, – гукнула вона. – Я розумію, що це може здатися дивним, але… Я все таки хочу вам допомогти. Можливо, донести сумку до квартири?
Бабуся уважно подивилася на Лізу, ніби намагаючись розгадати її мотиви. Нарешті вона ледь помітно кивнула.
– Тут не відмовлюся, п’ятий поверх, а ліфта нема.
Вони повільно піднімалися обшарпаними брудними сходами. Пахло вогкістю та пліснявою. Ліза несла сумку з продуктами і крадькома спостерігала за своєю супутницею. Було в ній щось дивно знайоме, але Ліза ніяк не могла зрозуміти, що саме.
Квартира бабусі виявилася маленькою та дуже скромною, але чистою й акуратною. Пахло ліками і чимось невловимо рідним – може, так пахне старість?
– Сідай, – запропонувала господиня, вказуючи на старенький диван. – Я поставлю чайник.
Ліза хотіла відмовитися, сказати, що їй пора іти, але щось затримало її. Вона сіла на диван і озирнулася. Стіни були обвішані старими фотографіями, на комоді стояли порцелянові статуетки. Все говорило про те, що тут живе людина, яка має за плечима довге життя, сповнена спогадів.
Бабуся повернулася з тацею, на якій стояли дві чашки з блюдцями і вазочка з печивом.
– Мене звуть Ганна Петрівна, – представилася вона, розливаючи чай.
– Ліза, – відповіла дівчина, приймаючи чашку. – Дякую за чай, але вам справді не варто було турбуватися.
– Нічого, – похитала головою Ганна Петрівна. – Так рідко хтось заходить… Усім від мене тільки спадщина потрібна – заявила бабуся. – А взяти з мене нема чого, от і не ходять.
Вони пили чай у тиші. Бабуся здебільшого мовчала, лише зрідка відповідаючи на запитання Лізи короткими фразами. Але ця тиша не була обтяжливою – навпаки, в ній було щось затишне, рідне і дуже знайоме.
Коли Ліза зібралася йти, вона несподівано сказала:
– Я приїду ще раз, якщо ви не проти.
Ганна Петрівна подивилася на неї довгим поглядом, ніби намагаючись щось зрозуміти, а потім ледь помітно кивнула.
Дорогою додому Ліза не могла перестати думати про те, що сталося. Чому вона, зазвичай така стримана і навіть черстві в емоційному плані, раптом так розчулилася? Чому їй так захотілося допомогти цій незнайомій старенькій?
І раптом її осяяло!
Ганна Петрівна була на диво схожа на її власну бабусю!
Ту саму, перед якою Ліза мала почуття провини. Адже в останні роки її життя Ліза, зайнята навчанням та кар’єрою, майже не приділяла їй уваги. А коли схаменулась, було вже пізно…
Це усвідомлення найшло на Лізу, як хвиля. Вона припаркувала машину біля узбіччя і розплакалася. Всі невисловлені слова, всі незроблені дзвінки, всі візити, що не відбулися – все це найшло на неї з новою силою.
З того дня Ліза почала регулярно відвідувати Ганну Петрівну. Вона приїжджала у вільний час, привозила продукти, допомагала по господарству. Але бабуся, здавалося, не відтавала. Вона була вдячна за допомогу, але залишалася небагатослівною та відстороненою.
Якось, приїхавши в черговий раз, Ліза побачила, що двері ніхто не відчиняє. Вона зателефонувала на мобільний, але телефон було вимкнено.
Ліза почала голосно стукати у двері, очікуючи найгірше. На шум вийшла сусідка – повненька жінка середнього віку в кольоровому халаті.
– Ви чого тут розшумілися? – підозріло запитала вона. – Чи ви соцпрацівниця?
– Ні, – похитала головою Ліза. – Я просто… Просто допомагаю самотній старенькій.
Сусідка раптом… Засміялася. І цей сміх здався Лізі недоречним.
– Це хто ж самотня?! – видихнувши нарешті сказала жінка. – У неї ж син є та й дочка теж.
Ліза здивовано застигла.
– Що?! А де вони? Чому не допомагають?
Вона не вірила в те, що почула.
Сусідка притулилася до одвірка і подивилася на Лізу з якимось дивним виразом – чи то з жалем, чи то що.
– Ходімо до мене, – раптом запропонувала та. – Кави поп’ємо, я вам розповім… Багато розповім.
Ліза вагалася лише секунду, перш ніж погодитись. Щось у голосі сусідки підказувало їй, що вона почує щось важливе, хай не обов’язково приємне.
Квартира Ніни Іванівни була схожа на музей – килими на стінах, кришталева люстра, сервант із порцеляновими статуетками. Але Ліза ледь помічала ці деталі, її думки були зайняті Ганною Петрівною та її історією.
– Сідайте, – Ніна Іванівна кивнула на крісло, накрите пледиком. – Зараз чайник нагрію.
Поки сусідка гриміла на кухні посудом, Ліза нервово смикала ремінець сумочки. Коли Ніна Іванівна повернулася, Ліза не витримала:
– Розкажіть мені про дітей Ганни Петрівни. Чому вони не відвідують її?
Ніна Іванівна важко зітхнула, сідаючи в крісло навпроти.
– Ох, дівчинко, страшна це історія. Я ж тут уже сорок років живу, все бачила, все чула.
Вона помовчала, наче збираючись із думками.
– Ганна Петрівна не завжди такою тихою й самотньою була. Красива була, жвава. Заміж вийшла з кохання, двох дітей народила – Мариночку й Сашка.
– А потім чоловік її покинув, – продовжувала Ніна Іванівна. – Пішов до молоденької, навіть речі не всі забрав. І ось тут-то з Ганною щось і трапилося. Наче підмінили її.
Сусідка відпила кави, а потім продовжила, стишивши голос:
– Почала сваритися. Спочатку просто галасувала, потім сварилася дуже з дітьми. А діти на батька схожі були, особливо хлопчик. Вона як гляне на них – і немов колишнього чоловіка бачить, вся червоніє.
Ліза слухала, відчуваючи, що ледь не плаче. Вона намагалася уявити маленьку Марину та її брата, які живуть у такій атмосфері.
Ліза не могла повірити, що мила старенька, якій вона допомагала, була такою.
– А сусіди? Невже ніхто не втрутився, не розібрався? – запитала Ліза.
Ніна Іванівна гірко посміхнулася:
– Ох, тоді ж як було? У чужу родину не лізь. Та й Ганна хитра була – при людях вона навпаки, ласкава була, дбайлива. А як двері зачиняться… – махнула сусідка рукою.
Вона замовкла, занурившись у спогади. Ліза сиділа, приголомшена почутим. Вона намагалася поєднати образ безпорадної старенької, якій допомагала, з образом з розповіді Ніни Іванівни.
– А що потім? – тихо спитала Ліза.
– Сашко, він взагалі в інше місто перебрався, навіть не з’являється тут. А Маринка… Вона тут живе в місті, але теж сюди не заходить. Я іноді бачу її – гарна виросла, на перукаря начебто вивчилася.
– І знаєш, що найгірше? – раптом сказала Ніна Іванівна, дивлячись Лізі прямо в очі. – Ганна так і не зрозуміла, що зробила щось не так. Все скаржилася всім, що її діти покинули, не люблять, не дбають. А те, що сама винна – не розуміла. Або не хотіла розуміти.
Ліза сиділа, вражена до глибини душі. Вона згадувала свої візити до Ганни Петрівни, її тихий голос, сумні очі. Тепер усе це бачилося в зовсім іншому світлі.
– Дякую, що розповіли, – нарешті промовила Ліза, підводячись. – Я… Мені треба подумати.
Вже біля дверей Ніна Іванівна гукнула:
– Дівчинко, а знаєш, що я думаю? Може, твоя поява – це шанс для Ганни Петрівни. Шанс зрозуміти, що вона наробила, покаятися. Може, ще не пізно все виправити.
– Де зараз Ганна Петрівна? – запитала Ліза.
– У лікарні, – відповіла сусідка. – Але ж туди не пускають. Та й кому вона там потрібна…
Ліза поїхала додому, але її думки були далеко. Вона не могла перестати думати про слова сусідки.
Через кілька днів Ліза сиділа в кріслі перукарки – єдиної людини, з якою вона могла поділитися своїми думками. Марина, була її ровесницею, і за роки вони стали чимось на кшталт подруг.
– Щось сталося? – запитала Марина, помітивши незвичайно похмурий вигляд Лізи. – Ти якась сумна сьогодні.
І Ліза, сама не знаючи чому, почала розповідати. Вона говорила про стареньку в магазині, про свій несподіваний порив допомогти, про візити до квартири Ганни Петрівни, про розмову із сусідкою. Марина слухала, і з кожним словом її рухи ставали все повільнішими, а обличчя – все бліднішими.
– Вона не просто сварилася, – раптом сказала Марина. – Вона все життя зіпсувала.
Ліза застигла, не вірячи своїм вухам.
– Звідки ти знаєш? – спитала вона, вже здогадуючись про відповідь.
– Бо це моя мати, – тихо сказала Марина.
Ліза сиділа, не в змозі вимовити жодного слова. Світ навколо неї ніби зупинився, і вона не знала, як реагувати на цей неймовірний збіг долі.
Минуло три дні. Ліза намагалася перетравити інформацію, не знаючи, чи варто їй продовжувати відвідувати Ганну Петрівну, чи вона має на це право. І раптом пролунав дзвінок із лікарні.
– Ліза? – запитав стомлений жіночий голос. – Ганна Петрівна просила зателефонувати вам у разі… Коротше, її не стало сьогодні вночі. І просила повідомити саме вам.
Ліза слухала мовчки. Вона не знала, чому Ганна Петрівна обрала саме її, чому не подзвонили дітям. Чи, може, дзвонили, але вони не відповіли?
Вона написала смс Марині, повідомивши про відхід її матері. Повідомлення було прочитано майже відразу, але відповіді не було. Ліза не знала, як реагувати на це мовчання. Що відчуває зараз Марина? Смуток? Полегшення? Чи, може, нічого?
На поминках були лише Ліза й сусідка Ганни Петрівни. Небо було затягнуте сірими хмарами, мрячив дрібний дощ, наче сама природа оплакувала самотню стареньку. Ліза стояла й відчувала, як усередині неї боряться суперечливі емоції.
З одного боку, вона відчувала глибокий смуток. Незважаючи на коротке знайомство, Ганна Петрівна стала для неї чомусь важливою людиною, нагадавши про власну бабусю та пробудивши давно забуті почуття. З іншого боку, Ліза не могла забути про те, що дізналася про минуле цієї жінки.
– Знаєте, – раптом сказала сусідка. – Вона ж змінилася останніми роками. Стала тихішою, сумнішою. Іноді я бачила, як вона плаче.
Ліза подивилася на жінку.
– Думаєте, вона каялася? – тихо спитала Ліза.
Сусідка знизала плечима:
– Хто знає? Може, каялася, а може, просто шкодувала себе.
Ці слова луною відгукнулися в душі Лізи. Можливо, її поява в житті Ганни Петрівни справді щось означала?
Після поминок життя, здавалося, повернулося в колишнє русло. Ліза більше не ходила до Марини, та теж не виходила на зв’язок. Але щось змінилося всередині самої Лізи. Вона почала частіше дзвонити своїм батькам, почала допомагати в будинку для літніх людей. Немов історія Ганни Петрівни відкрила в ній якесь нове джерело співчуття.
Минуло понад пів року. Був теплий день, коли Ліза вирішила відвідати могилку Ганни Петрівни. Наближаючись до входу на цвинтар, вона раптом помітила знайому постать, що виходить з воріт.
То була Марина.
Їхні погляди зустрілися на мить, і Ліза побачила в її очах цілу бурю емоцій. Марина швидко відвела погляд і поспішила до виходу, а Ліза залишилася стояти, не знаючи, чи варто гукнути її чи краще дати піти.
Підійшовши до могилки Ганни Петрівни, Ліза побачила дві білі троянди, акуратно покладені біля хреста. Їхні пелюстки ще зберігали краплі ранкової роси, були наче сльози.
Ліза дивилася на ці дві білі троянди і думала про складність людських стосунків.
– Знаєте, Ганно Петрівно, – тихо сказала Ліза, звертаючись до хреста. – Я думаю, що зрозуміла, чому ви попросили подзвонити саме мені. Ви хотіли, щоб я розповіла Марині. Щоб дала їй шанс попрощатися. Думаю, вона це зробила. По-своєму, але зробила.
Ліза провела рукою по хресту, відчуваючи, як до очей підступають сльози.
– Я не знаю, чи змогла Марина пробачити вас. Не знаю, чи зможе колись. Але ці троянди… Думаю, що це знак. Знак того, що якась частина її все ще любить вас, незважаючи ні на що.
Ліза ще раз глянула на хрест. Сонячний промінь пробився крізь хмари, змусивши росинки на пелюстках троянд засяяти, наче маленькі діаманти.
– Спочийте з миром, Ганно Петрівно, – прошепотіла Ліза. – І дякую вам. За урок, який ви мені дали. Урок про те, що ніколи не пізно спробувати все виправити. Навіть якщо здається, що вже надто пізно.
Вона обернулася і повільно пішла до виходу з цвинтаря. Вітер легко торкався її волосся, приносячи із собою запах весни та нового життя. Ліза думала про те, як дивно переплітаються часом людські долі, як випадкова зустріч може змінити життя не тільки тебе самого, а й людей навколо.
Вийшовши за ворота, Ліза на мить зупинилася і глибоко зітхнула. Вона відчувала, що ця історія змінила її, змусила по-новому подивитись своє життя, на стосунки з близькими. І хоча в душі все ще був смуток, було там і ще щось – надія. Надія на те, що ніколи не пізно розпочати все спочатку, ніколи не пізно спробувати виправити помилки минулого.
Ліза дістала телефон і, повагавшись секунду, набрала номер своєї мами. Поки йшли гудки, вона думала, скільки всього хоче їй сказати, скільки часу втрачено. Але тепер вона знала – вона має шанс все змінити. І вона не проґавить його.
– Алло, мамо? – сказала Ліза, коли на іншому кінці відповіли. – Я просто хотіла сказати, що люблю тебе…
