Надія Вікторівна поливала квіти на підвіконні, коли пролунав дзвінок у двері. Жінка відставила лійку й пішла в коридор.
Вона глянула у вічко і радісно вигукнула:
– Ой, Катруся прийшла!
Жінка відкрила двері і в квартиру зайшла її дочка.
– Привіт, мамо, – похмуро сказала вона. – Ходімо на кухню, є розмова.
Вони сіли за стіл.
– Ну і яка ж у тебе до мене розмова? – запитала Надія Вікторівна.
– Мамо, коли ти вже звільнишся? – раптом спитала Катя. – Мені навіть перед чоловіком за тебе незручно!
– І чим же ж я недогодила його величності зятю?! – ахнула мати.
Вона здивовано дивилася на доньку, нічого не розуміючи.
– Та тим, що всіх дістала твоя робота! Ти вже три роки отримуєш пенсію, ми так сподівалися, що ти допоможеш нам із дітьми! Якби я знала, що ти продовжиш працювати, я Яну не стала б народжувати, почекала б ще кілька років, – сказала Катя.
– Дітей, я чула, батьки для себе народжують, а не для дідуся з бабусею. Я ж тебе ніколи не спішила, ні з Микитою, ні з Яночкою, онуків у вас не вимагала, це було ваше з чоловіком рішення, – здивувалася Надія Вікторівна.
– Звісно, наше. Але коли ми його приймали, то розраховували, що ти підеш на пенсію, – відповіла дочка. – Он подивися, твої колеги – і Ольга Сергіївна, і Валентина Василівна – звільнилися і сидять із онуками.
– Це був їхній вибір, я поки що не можу собі цього дозволити.
– Ольга Сергіївна відпустила невістку, мамо, не дочку, а невістку, на роботу, коли їх Мишкові всього пів року виповнилося! А Валентина Василівна торік із травня до кінця вересня прожила із онуками на дачі. З трьома! Мамо, з трьома! На ній ще й дача була, – Катя продовжила закликати матір до совісті.
Але Надія Вікторівна знала, що син із невісткою виділили Ользі Сергіївні окрему кімнату в трикімнатній квартирі, а її турботою був тільки маленький Мишко, причому тільки вдень і тільки з понеділка по п’ятницю.
При цьому Ольга Сергіївна жила на повному забезпеченні сина, а свою квартиру на цей час здала в оренду. У сина з невісткою щойно почав розвиватися свій бізнес, і ні про яку декретну відпустку не могло бути й мови. Син звернувся до матері, одразу виклавши їй усі умови. Вона погодилася і звільнилася, навіть не допрацювавши два місяці до виходу на пенсію.
Валентина Василівна мала іншу ситуацію – її попросили проводити з онуками на дачі чотири-п’ять місяців: торік у травні з нею жили двоє дошкільнят три і п’ять років, у червні до них додався третьокласник Антон.
До того ж дача у зятя Валентини Василівни була не розвалюха якась, а міцна хата з усіма зручностями. І весь цей час із ними жила нянька дітей. Жодних грядок на ділянці не було – тільки декоративні рослини, які доглядав садівник, який приходив двічі на тиждень.
Два тижні у серпні чи на початку вересня вся родина, разом із бабусею, була на морі. Валентина Василівна відпочивала – плавала і їздила на екскурсії, а дітьми займалися батьки. У жовтні бабуся звільнилася. Наступного року планується те саме.
На таких умовах, звичайно, і Надія Вікторівна не відмовилася б звільнитися і проводити час з онуками, але їй пропонували зовсім інше.
– Мамо, тобі всього лише треба буде приїжджати до нас вранці і займатися Яною – погодувати, погуляти, покласти спати після обіду. Можна денний сон поєднати з прогулянкою – у Микити якраз о пів на другу уроки закінчуються. Поки ти за ним сходиш, вона у візочку і виспиться. Уроки Микита робить сам, треба лише перевірити. Я приходжу о шостій – о пів на сьому, і ти вільна, можеш їхати додому, – умовляла Надію Вікторівну Катя.
– Знаєш, дочко, щоб приїхати до вас о пів на восьму, я мушу не пізніше сьомої ранку влізти в переповнений автобус, який іде з нашого району до центру. А в мене вже не так багато сил, щоб конкурувати зі студентами, які живуть у гуртожитку, що є поруч із зупинкою.
– Ти можеш вийти раніше і приїхати у попередньому автобусі.
– Можу, тільки для цього мені треба буде вставати щоранку о шостій годині, – відповіла мати. – І взагалі, ти впевнена, що я щодня зможу з візочком ходити зустрічати Микиту? А якщо дощ, мороз? А якщо Яночка заслабне чи просто вередуватиме? Може, варто Микиту оформити в подовжену групу, а ти його будеш після роботи забирати?
– Мамо, ну уяви собі: я після роботи, втомлена, мушу ще в школу пертися! До того ж тоді ввечері треба буде з ним уроки вчити, тому що в групі продовженого дня він все одно нічого до ладу не зробить, – відповіла Катя.
– Донечко, є дуже простий вихід: ти вийдеш на роботу, коли Яночка піде в садок. Микита на той час навчатиметься у п’ятому класі, додому приходитиме сам.
– Мамо, ти не розумієш! Нам доведеться ще два роки на всьому заощаджувати – ми й так минулого року все літо на дачі у свекрухи пробули, я хотіла наступного літа хоча б на морі побувати! Невже ти не розумієш? – обурилася Катя.
– Розумію. Дуже добре розумію. Я теж хотіла б. Але не виходить. А якщо я звільнюсь, то відпочиватиму тільки на лавці біля під’їзду. І ніякого мені санаторію на одну пенсію, – відповіла мати.
– Не прибіднюйся, не треба. Ти маєш непогану пенсію. Ось у нашої сусідки – Зої Олексіївни – менше. І нічого, вона якось виживає, – сказала дочка.
– А я не хочу виживати. Невже я відпрацювала сорок років для того, щоб виживати? – запитала Надія Вікторівна.
– Ну, добре, попрацюєш ти ще три-чотири роки, а потім все одно на одну пенсію житимеш. Який сенс тягнути? А так заразом і нам допоможеш, – не заспокоювалася дочка.
– Дуже навіть велике значення: я за ці чотири роки збільшу свою «подушку безпеки», а може, знайду якийсь спосіб нескладного підробітку.
– Зрозуміло, ти нам допомагати відмовляєшся. А ти розумієш, що це егоїзм? Ти своє життя добре прожила, чому не хочеш нам допомогти?
Катя пішла від матері ображена. А Надія Вікторівна задумалася над останніми словами доньки: невже Катя і справді вважає, що в матері вже жодних інших інтересів та планів бути не може?
А наступного дня Надії Вікторівні зателефонувала сваха – свекруха дочки.
– Так, Надійко, не очікували ми, що ти всіх нас так підставиш! – раптом заявила вона. – А могла б назустріч доньці піти.
– Валентино, а сама ти чому не звільняєшся? Ти ж теж пенсіонерка, – зауважила Надія Вікторівна.
– Так у мене пенсія менша за твою!
– Але ж Микола Іванович і працює, і пенсію отримує – невже вам із ним двох пенсій і зарплати не вистачило б? А я сама себе забезпечую.
– Слухай, я маю до тебе пропозицію, заявила Валентина. –Ти квартиру свою продай – навіщо тобі однієї двокімнатна квартира? Купи собі щось скромніше. А різницю поклади на свою «подушку», якщо тобі так треба. І сама будеш спокійною, і дочці допоможеш. Частину грошей зможеш і молодим підкинути.
– Валю, ми з чоловіком доньку виростили, дали їй освіту, заміж видали не безприданною – зі своєю квартирою, де вони зараз живуть. Тепер я сама залишилася – що ви хочете з мене взяти? Може, вашому синові варто подумати, як більше заробляти, щоб сім’ю утримувати? – запропонувала Надія Вікторівна.
– Так, правду твоя Катька сказала: з тобою каші не звариш! Рідній дочці допомогти не хочеш! Хто б мені таке сказав, я не повірила б, – зітхнула Валентина і поклала слухавку.
А Надія Вікторівна весь вечір розмірковувала: може, справді, варто було погодитись та допомогти родині доньки?
Але вранці всі сумніви пішли: жінка подумала, що попереду ще півтора-два десятки років, і вона сама вирішуватиме, як їх прожити!
