– Ось, Маринко, старалася, вибирала, щоб тебе порадувати, – широко посміхаючись, мати простягла важкий пакунок, у якому щось дзенькнуло.
– Що це? – уточнила Марина, намагаючись здогадатися, який же з подарунків міг би ось так от дзвеніти.
– Та ти відкривай швидше, сама побачиш! – поквапила її мати.
Поставивши згорток на стіл, жінка почала розвʼзувати численні стрічки.
– Маринко, акуратніше з упаковкою. Папір гарний, ще загорнути щось можна буде!
Почувши це, Марина ледь стрималася, щоб не скривитися.
Як же ж їй набридли коментарі матері про те, що все можна використовувати в майбутньому, що треба ставитися до речей акуратніше і таке інше. Чуючи їх у дитинстві, Марина знала про справедливість материнських зауважень.
В її дитинстві не те що зайвих речей – їжі часом не було.
Зрозуміло, чому мама економила кожну копійку, кожен клаптик, до останнього все намагалася полагодити, підшити, відкласти і потім пустити в діло.
Але ті часи давно минули. У мами є яка не яка пенсія і хороша підмога у вигляді грошей зі здачі квартири, що дісталася у спадок від далеких родичів.
У Марини – нещодавно виплачений кредит на житло й непогана робота.
Вже ж якийсь шматок паперу можна не шкодувати!
Та й промовчати можна про те, що чудово було видно використану в минулому упаковку і користуватися подібною просто поганий тон по відношенню до того кому даруєш. Втім, це для Марини було очевидним. Її мати так не вважала.
Марина нарешті відкрила свій подарунок.
– Що це таке? – тихо запитала жінка і взялася за голову від побаченого.
Там були білі порцелянові тарілки з синім орнаментом по краях, який набрид їй ще з дитинства.
– Гарно ж, правда?! – раділа мати, дивлячись на акуратно упаковані тарілки. – Старалася, вибирала. Ось.
– Мамо, що це таке? Це зовсім не те, що я просила.
– Ой, що ти там просила. Чорні скляні блюдця – це не те. А ці тарілочки якраз будуть добрі.
– Добрі для кого? Для бабусі старої? Мамо, ось чому не можна було просто купити те, що я попросила! Я ж спеціально для таких, як ти, створила цілий список, виставила в соцмережах опис, посилання – все для того, щоб не отримати в подарунок черговий мотлох з минулого. Чому не можна було просто вибрати одну з цих речей, прокоментувати, що ти її купуєш, щоб інші вибирали щось інше, і принести справді потрібне, а не барахло?
– Це коли я тобі мотлох носила?
– Та завжди, мамо! – не витримала Марина.
Від образи хотілося плакати.
День народження – важливий день у житті кожної людини. І, перш за все, щоб там не говорили любителі сімейних посиденьок та святкового настрою, приємний він саме можливістю отримати подарунок.
А коли ти тільки-но закрила кредит на житло і потихеньку починаєш обживатися у своїй квартирі, не маючи при цьому зайвих коштів – подарунки на день народження можуть стати гарною підмогою в новому житті.
Ні, Марина не вважала, що оточуючі мають забезпечити їй комфортний побут. І, більше того, вона не прагнула вирішити свої проблеми за чужий рахунок. Тут справа була, скоріше, у практичності і потрібності подарунків, що обираються.
Адже жінка знала чудово, скільки приблизно планують витратити на подарунки друзі, родичі та колеги з роботи.
Останні, наприклад, діяли завжди по тому самому плану: скидалися грошима, після чого вручали іменинниці купон у салон краси.
Робилося це все просто з розрахунку на те, що подібну річ жінка все одно витратить. Стригтись і нігтики гель-лаком розфарбовувати в їхньому колективі кожна жінка ходила.
Марина тільки сказала, що хотіла б отримати замість купона комплект постільної білизни за ту саму суму – і у призначений день їй урочисто піднесли гарну упаковку саме з тією річчю, яку вона хотіла.
Та й знайомі так само.
Вибирали з її списку речі по своєму гаманцю, або скидалися компанією з кількох людей на один подарунок – і ось у Марини вже є і підходящі кошики для зберігання, і той симпатичний килимок для комп’ютерної мишки, який вона придивилася, і навіть запас засобів для чищення на найближчі пів року.
Марині були потрібні ці речі! То чому мама не могла просто вчинити так само, як усі інші?!
– Мотлох, значить? Мотлох?! Я стараюся, вибираю, всі магазини оббігала, щоб щось потрібне знайти, а ти мені ось таке ось заявляєш? Подарунок від рідної матері не сподобався? Може ти квартиру хотіла? Я тобі пригадаю це, – ображено сказала мати. – Інші подарували всяке… Незрозуміло, що взагалі, так ти до стелі стрибала, а мені… А я… – жінка кинулася в коридор і почала натягувати на себе куртку.
І в інший час Марина почала б втішати маму, забирати одяг, повела б на кухню і почала пригощати гарячим чаєм.
Але тепер перед очима пролітають тисячі кадрів із минулого, де у всіх подібних ситуаціях мама знала, як треба зробити краще. Що носити, що тримати в хаті, як одягатися, як розмовляти, зачісуватись, з ким спілкуватися.
– Тарілки не забудь, – підхопивши коробку і швидко знайшовши відповідний за розміром пакет, Марина винесла невдалий подарунок у коридор, поставивши перед матір’ю, яка вже взувалася.
– Дароване назад не забирають. Я від щирого серця до тебе, з душею, а ти… – знову спробувала натиснути на жалість мати.
– Гаразд, – сказала Марина.
Святковий настрій був зіпсований.
Потихеньку заспокоюючись, Марина сфотографувала подароване й виклала на сайт оголошень. Не минуло й пів години, як телефон задзвонив.
– Марина, так? Я правильно подзвонила. Здрастуйте, я з приводу тарілочок із синенькими візерунками. Мене Неля звуть, до речі.
– Дуже приємно, Нелю. Тарілочки ще не забрали, можемо зустрітися в межах зазначеного в оголошенні району, віддаю справді безкоштовно.
– Та я про інше. Ви ось, відчуваю, дівчинка молоденька зовсім. Мабуть, вам такі речі подобаються? Бо мені на роботі подарували набір посуду, але він такий… Знаєте… Та я вам фотографії перешлю, самі подивіться! Ну, куди мені таке? Я ось побачила ваші тарілочки і подумала, може, поміняємось? Задарма забирати теж неправильно якось, я все-таки не з нужденних, але якщо я вам одні, а ви мені інші…
Через кілька хвилин Марина сиділа і з відкритим ротом і дивилася на надіслані фотографії, не вірячи своєму щастю.
Там був той самий набір посуду, який вона хотіла для своєї кухні. Чорне скло, лаконічний дизайн, ніяких візерунків, інкрустацій та рельєфів. Боже, цього просто не може бути!
– Куди мені під’їхати для обміну? – вона чесно постаралася не кричати від радості.
Через пів години вона сиділа на кухні і, попиваючи чай (тітка Неля категорично відмовилася відпускати гостю перш, ніж та спробує її пиріжки), слухала історію появи цього набору посуду у жінки.
– Я ж теж переїхали нещодавно з чоловіком. Він зараз на роботі, не хвилюйтесь.
– Та чого б мені?
– Ну, багато дівчат переживають, коли у квартирі є сторонній чоловік. Мало що.
– Я не з полохливих, – посміхнулася Марина. – У мене просто розряд по карате, – цього вона вголос не сказала.
Вона зробила ще один ковток із чашки і почала слухати.
– Значить, дівчата з роботи запитали, що подарувати, я й попросила набір посуду недорогий якийсь.
Якби я знала, що посуд зараз буває чорним – обов’язково уточнила б, що саме потрібно.
А то раніше не дуже великий вибір був, а зараз всього повно на будь-який смак, і ось тільки у всіх ці смаки різні.
Добре, що вас знайшла. Боже, яка краса. У мене був років двадцять тому схожий посуд. Його тоді тільки-но почали на нашому місцевому заводі випускати. Чоловік у рахунок зарплати приніс ось приблизно такий самий набір, – відверто сказала жінка.
Ще раз подякувавши за вдалий обмін, Марина допила чай і вирушила додому. Історія закінчилася добре… Цього разу. Але інтуїція підказувала, що мати з історії жодних висновків не зробила.
Варто було зайти додому, як у двері пролунав дзвінок.
Кого там принесло в таку пізню годину? Глянувши у вічко, жінка оторопіла.
На порозі її квартири стояв її брат-близнюк.
Розпатланий, злий, ніби на нього начальник на роботі начварився. Хоча, з огляду на те, що мати збиралася після доньки вирушити вітати сина – подібний зовнішній вигляд був недивним.
– Ну добрий вечір, побратим по нещастю, – відчинивши двері, Марина запустила брата всередину.
– Дай вгадаю, тобі мама теж подарувала якусь дичину та ще й образилася, коли ти відмовилася приймати?
– Як ти здогадався?
– Тому що коли я сказав їй, що кришталева вазочка для цукерок от взагалі не схожа на гантелі, які я попросив купити тиждень тому, вона почала галасувати на мене і згадала тебе.
Мовляв, ми з тобою обоє невдячні, не цінуємо її старань. Марино, ось скажи, чому така нісенітниця робиться на кожне наше свято? Спершу нас запитують, чого саме нам би хотілося.
Ми можемо сказати, показати, дати докладні інструкції – і все одно нам принесуть якийсь мотлох, який ось взагалі не потрібен.
Я взагалі солодкого не їм, вже ж мати рідна повинна про це пам’ятати.
– Знаєш, мені здається, що тут річ не в пам’яті. Просто вона вважає, що знає, що саме найкраще для нас. Тут поки на нашому місці не побуваєш – не зрозумієш… – Марина раптом зупинилася. – Братику, а в мене, здається, є ідея…
До дня народження матері залишався тиждень, а значить – часу влаштувати їй справжнє свято було одночасно і багато, і мало.
Як і очікувалося, варто було їм з’явитися на порозі квартири матері, як жінка склала руки і, підібгавши губи, з докором подивилася на дітей.
– Ну що, з’явилися, іменинники? Нерви матері тріпати, вже й не догодиш вам, як не старайся.
– Мамо, ну пробач, – сказала Марина.
Найважливішим зараз було не зійти на сміх. Брат, зважаючи на все, ледь стримувався.
– Ми все зрозуміли. Той, хто дарує, завжди знає краще, що подарувати. А справа іменинника – прийняти подарунок із вдячністю.
– Ось! Ось, я вас цього завжди і вчила! Гаразд, якщо ви зробили висновки, я вас пробачаю. Але щоб більше не було такого, щоб я засмучувалась через те, що вам, мовляв, не підходять мої подарунки. Примхливі, як не знаю хто.
– Більше не будемо, мамо. І досить уже про наші подарунки. Сьогодні у нас ти іменинниця, а ми тут ось, старалися, обирали, – бажання засміятися вдалося замаскувати широкою посмішкою.
– Що це? – перепитала жінка, коли діти поклали перед нею перші два подарунки.
– Мамо, це куртка така. Вони модні зараз. Через блискавку навскіс – косухами називають. Та ти приміряй, подивися на себе – вона дійсно чудова. Пів року на таку задивляюся.
– Стильно, модно, всі одразу зрозуміють, що ти в нас ідеш у ногу з часом.
– Ви навіщо все це купили? Я ж не ношу таке, я… Я халатик хотіла, рожевий. І капці пухнасті. Я ж казала вам…
– Мамо, ну що ти, як маленька? Ми ж знаємо, як ти виглядатимеш краще. На мою думку, ти якась нервова стала. Треба б тобі розвіятись, змінити обстановку.
– Ось, у кіно сходи. Такий шикарний фільм вийшов, кажуть, атмосферний – жа.хи. Я сама ще не ходила, хоча дуже хотіла, але думаю, ти гідно оціниш.
– Ну і від мене другий подарунок. А то сестра два подарувала, що я, гірший за неї, чи що?
– Це що? – коли мама говорила таким тихим голосом, це означало лише одне: настає буря.
– Котячий наповнювач. Мамо, ти б знала, який він чудовий. У мене ж два коти, а за запахом і не зрозумієш, що вони у квартирі живуть. Ось саме завдяки цій штучці. Там все просто – у лоток їм насипаєш два совочки, а потім акуратно…
– У мене немає кота, взагалі-то, – все тим же тоном промовила жінка. Обличчя її пішло червоними плямами.
– Мамо, ну то ти, може, завести вирішиш. Річ реально хороша, в господарстві згодиться.
– Провчити мене вирішили?! – вигукнула жінка. – Ану йдіть звідси! Обидва! І це все з собою забирайте …
– Ну що, сестричко, може, в кіно, якщо нас все одно сьогодні тортом не пригостять? – запропонував брат.
Марин погодилась.
“Подарунки” вони розібрали собі. Та й купували спочатку з розрахунком на те, що все це доведеться забрати і використати самостійно.
Справжні презенти – той самий халатик і пухнасті капці, а також деяких інші речі, які мама хотіла, вже чекали свого часу.
Вручити їх, вони планували десь через пару тижнів, коли мати заспокоїться і в них вийде поговорити з нею і порозумітися.
– Ні, ну жарт вийшов, – розсміявся брат, коли вони вже йшли після фільму до Марини додому.
– Ага. Ти ще сказав, теж – модно, – Марина знову розсміялася, згадавши все, що сталося кілька годин тому.
І тут же застигла, коли побачила, що біля дверей її квартири стоїть мати з опущеною головою.
– Так і знала, що обоє сюди прийдете, – сказала вона.
Марина відчула себе маленькою дівчинкою, яку застали за розмальовуванням стін або ще чимось таким.
Брат теж ледь стримувався від того, щоб не кинутися додому. Мама зробила крок уперед, водночас виймаючи руки з-за спини. І простягаючи дві речі, одну доньці, другу – синові.
– Електронна книга! Ну нарешті буде чим зайнятися по дорозі на роботу. Мамо, я тебе обожнюю! – вигукнула Марина, коли зрозуміла, що їй дали подарунок із її списку.
– Дряпка для кота! Степану… Боже, він же ж стару до картону вже здер. Мамо, дякую.
– Вам дякую. Ох, діти, я ж поки що від вас цю всю нісенітницю не отримала, і не розуміла, що краще вже дійсно вам дарувати те, що ви хочете. Дорослі стали, у кожного свої смаки, а я. Ех… Ви цей… Вибачите мені?
– Звісно, мамо! Заходь на чай.
– Я зараз прийду, – пообіцяв брат. – Дряпку віднесу, та й заберу з дому дещо.
Очевидно, він мав на увазі подарунок, який спочатку призначався для матері.
Вже дві години, коли чай був випитий, торт, нехай і магазинний, а не домашній, з’їдений, а всі подарунки вручені власникам, міцна родина знову дивилася фільм.
Пощастило, що їм усім однаково подобалися комедії – хоч у чомусь смаки збіглися!
