Федір жив із своєю дружиною Галиною на околиці невеликого містечка.
Близьких рідних у них було небагато – тільки мати Федора, Галя ж була сиротою.
Коли Федір одружився, його приятелі посміювалися, мовляв, без тещі дружину береш – вже добре.
Але не все так гладко складалося у сімейному житті у Федора та Галі.
Хоч і народила вона йому в перші роки сімейного життя трьох синів, але як підросли хлопчики, так потім Галю й потягнуло гуляти.
Вийшла вона потихеньку з життя сім’ї.
– От не пощастило тобі, синку, – шкодувала мати Федора. – В інших сім’ях мужики буває гульбанять, а в тебе дружина. Ох, Галя, скільки разів я з нею говорила, та де там. Біда, ох біда…
Федір слухав матір і йшов додому. З дружиною він уже втомився сперечатися, вона не працювала, займалася щось там трохи домашньою роботою, але в основному, коли він приходив з роботи, вона вже спала, добряче погульбанивши, а сини самі готували вечерю.
На запитання: «Як мати?» тільки махали руками…
Федір бачив, що його сімейне життя руйнується остаточно. Якби не діти, а хлопцям було шістнадцять, чотирнадцять і десять, то пішов би він давно.
Але треба було виховувати синів, та й без жіночої ласки й любові Федорові було дуже погано.
Тому, як він не шкодував спочатку свою Галю, але знайшов собі в районі жіночку, яка була продавчинею у сільському магазині, а він, працюючи водієм привозив їй зі складів товари.
От і стала Юля дивитися на Федора лагідними очима, показувати йому свою увагу.
Вона була самотньою, незаміжньою, і шукала собі чоловіка.
А Федір був дуже симпатичним, навіть гарним чоловіком сорока років.
Юля дізналася, що він з дружиною живе погано, і потайки сподівалася, що переманить його до себе від недолугої жінки…
І Федір не встояв. Почали вони з Юлею таємно зустрічатися. І навіть деякий час він думав про те, щоб піти із сім’ї. Звісно, дітей би він не покинув. Зрозуміло, забезпечував би їх матеріально, допомагав і відвідував. Але Галя вже не була невиправна.
Юля розраховувала забрати з родини Федора. Однак, незабаром Галя зовсім стала слаба, не погоджувалася на процедури в лікарні. І як Федір не вмовляв її лікуватися, вона тільки сварилася і відмовлялася.
За пів року Галі не стало. Федір хоч і передчував погане, але ніяк не думав, що це станеться так швидко. Він звинувачував себе, що не зміг нічим допомогти дружині.
Особливо сумували діти, вони шкодували матір.
От тільки Юля вже не хотіла виходити заміж за Федора. Вона зникла з поля зору, як тільки дізналася, що її коханець став вдівцем.
Поміркувавши, жінка зрозуміла, що їй доведеться прийняти не тільки Федора, а ще й трьох його ще малих дітей, яким треба допомагати.
Вона звільнилася з роботи і поїхала в інше місто до тітки, розпрощавшись із колишнім коханим по телефону, і не приховуючи своїх нових планів.
– Зрозумій, Федю, мені твоїх дітей не потягти. Коли я тебе одного кликала, ти не йшов, все Галю свою шкодував. А її все одно не стало. А мене теж теж шкодувати треба. І я сама народити хочу… – Юля поклала слухавку і зітхнула.
Федір не очікував від Юлі таких міркувань, але зрозумів її. І більше не став думати про те, щоби налагодити своє особисте життя.
– Ось так, мамо, і нікому я тепер не потрібний, – сказав він матері. – Ні дружина про мене не думала, ні коханка… Один я тепер. Ось тільки хлопці у нас хороші. І все розуміють.
– Тримайся, синку! Бог все бачить. Поки треба хлопців виховати, а там, дивишся, і в твоїй долі просвіт буде… – заспокоювала його мати.
Старший син Федора Сашко навчався у школі з дівчинкою Ганною. Дружили вони давно, сиділи за однією партою, і жили недалеко один від одного.
Ганна як могла підтримувала Сашка в його горі й проблемах. Вони закінчили школу, їм ішов сімнадцятий рік.
Того літа Сашко часто бував у Ганни, прихопивши з собою й братів.
У приватному будинку Ганна жила тільки з мамою, у них був великий сад, а в саду альтанка, де хлопці і грали всією компанією в шашки, читали, малювали.
Світлана Іванівна, мама Ганна, викладала малювання в школі, тож навчала друзів доньки цьому теж. Дітям це дуже подобалося. А після частенько було застілля з чаєм і різними смаколиками.
– Як у тебе добре, Ганно! – казав дівчині завжди Сашко.
– Так, ось тільки чоловіків не вистачає у плані допомоги. Навесні треба город копати, садити картоплю та овочі, добре, хоч ти завжди допомагаєш. А то б важко нам з мамою було… – посміхалася Ганна.
Після поминок матері хлопцям було важко бути в своєму будинку, тому вони стали частіше йти до Ганни.
Світлана Іванівна говорила дочці вечорами, коли вони залишалися самі:
– Ох, і важкий час у цієї сім’ї. Ми повинні з тобою бути добрішими, і допомогти хлопцям, поки вони трохи звикнуть до втрати матері… Вигадуй для них походи в кіно, давайте всі разом у похід десь сходимо на природу, хоча б на день, у нас на горищі є старий намет…
Так і запланували. Хлопці сказали батькові, що вони йдуть на вихідних на природу зі Світланою Іванівною та Ганною.
– Так, ясно. Тільки ось як ви весь скарб із собою потягнете? Треба й продукти взяти, і бадмінтон, і м’яча, і пляшки з водою і їжу. Може я вам хоч речі підвезу на машині? В яке саме місце ви йдете?
Діти зраділи й сказали про це Ганні.
Вранці всі речі завантажили на машину, а туристи пішли пішки у призначене місце без нічого.
Коли вони прийшли на галявину до озера, то побачили, що тато там уже розвів багаття, і в казанку гріється вода.
– Ого, як нас зустрічають! – засміялася Світлана Іванівна.
Вони з Федором потиснули руки.
– Чого тільки заради дітей не зробиш! – відповів Федір і сказав:
– Готувати самі будете і на стіл накривати! А я йду рибалити. Може, вдасться на юшку риби наловити. Хто зі мною?
Хлопці зраділи, що батько теж буде з ними, а не поїде одразу ж у справах.
– Правильно, – підтримала Світлана Іванівна. – Треба і татові колись відпочивати. Не завжди ж працювати.
Відпочинок вийшов чудовим. Вони зварили смачну рибну юшку.
– Нічого, що рибка мала, але для смаку достатньо. Наступного разу на рибне місце я вас повезу, – пообіцяв батько дітям. – І вас обов’язково запрошую. Він звернувся до Світлани та Ганни. – І взагалі треба такі походи робити постійними. Хто за?
Усі погодились. І через тиждень вирішили поїхати на озеро з ночівлею. Зібрали ще кілька сусідських дітей, і компанія вийшла більшою й веселішою. Цього разу наазбрали чорниці, трохи грибів, а риби було стільки, що навіть вистачило, щоб посмажити.
У ці дні відпочинку Світлана з Федором подружилися. Вони давно знали один одного, як батьки учнів з одного класу, але цього разу все було інакше. Федір побачив, яка Світлана чудова господиня, смачно готує, ласкава, добра й жіночна.
– Як ви живете й досі одна? – не втримався спитати він.
– Я після розлучення не стала шукати пригод. Тоді Ганна була ще у сьомому класі, часто була слаба, відставала в навчанні, і я вирішила зайнятися нею серйозно. Та й собою також. Аж надто багато сил і нервів забрав у мене мій колишній чоловік… – розповіла Світлана.
Федір кивнув головою. Він вибачився за нескромність і більше ні про що не розпитував Світлану, тільки подякував їй за чуйне ставлення до його синів.
– Ви вже вибачте моїх хлопців. Тягнуться вони сюди. І не тільки Сашко до Ганни, а й молодші – напевно, до вас… До тепла, до смачного частування, жіночої ласки… – Федір зітхнув. – До того, чого вдома вони мало бачили. Особливо останніми роками… Не змогли ми їм цього дати. Вона… Самі знаєте. А важко працював, працював…
– Нічого, все налагодиться тепер, – підтримала його Світлана. – Так Бог розпорядився, і треба прийняти те, що сталося… Що вдієш. А хлопці у вас серйозні й розумні. Гарні хлопці. Хай приходять. Он, Ганнуся й Сашко – люблять один одного… Стільки років поряд. Може, ми з вами колись і поріднимось.
Останні слова Світлана сказала пошепки, вказуючи очима на доньку, яка сиділа із Сашком біля багаття.
– Я був би радий, – погодився Федір. – Ганна хороша дівчинка. Але поки що зарано. Йому ще треба визначитися з навчанням, а там і ясно все буде. Хай самі вирішать.
– Звісно, – погодилася Світлана. – Не треба поспішати. Юність така швидкоплинна пора. Нехай насолоджуються…
– Все життя швидкоплинне, – відповів Федір. – Ось раз – і немає людини. І немає кохання. І немає нормальної родини. Так…
Тепер дві родини почали зустрічатися часто. То вони відзначали чийсь день народження – людей багато. То йшли всім гуртом до баби Наді, матері Федора, на її іменини. То копали картоплю в Ганни на городі і запікали її в багатті.
І так склалося, що Світлана з Федором стали просто необхідні один одному.
Вони зідзвонювалися, цікавлячись один в одного де зараз їхні діти. А ті завжди були разом. Сашко з Ганною, як би не хотілося їм побути наодинці, ніколи не залишали братів самих.
Молодші хлопчики були з ними і на прогулянках, і в кіно, і в улюбленій альтанці в саду.
– Схоже, мої хлопці зовсім до вас переїхали! – сказав якось Федір, прийшовши ввечері в сад до Світлани, щоб покликати синів додому.
Він щойно приїхав з рейсу, і був дуже втомлений.
– А де ж їм бути?! Заходьте до нас на вечерю, – запросила його Світлана. – У нас сьогодні млинці з різними начинками. Смажили всі. По черзі. Тож будемо пробувати.
Федір помив руки і сів за стіл. Хлопці вже наїлися на той час і побігли грати на галявину в мʼяча. Федір з’їв кілька млинців і похвалив ті, що з сиром.
– Ці смажила я, – усміхнулася Світлана.
– Незручно якось, – засоромився Федір. – Ще й мене тут годуєте. Але я вам великий пакет вареників залишу. Ось, купив для вечері, а дивлюся, Світлано, ви мене випередили. Вже всі ситі.
Він приніс із машини вареники і відніс їх у хату. Світлана відкрила морозилку і почала укладати туди пакет.
Коли вона обернулася до Федора, то раптом… Побачила сльози в його очах!
– Що таке?! На роботі, щось трапилося?! – охнула вона.
Світлана не розуміла, що відбувається.
– Ні, на роботі якраз усе гаразд… А ось вам велике спасибі… Навіть не знаю як сказати, Світлано. Ви дуже, дуже хороша людина.
Він обійняв її і вийшов з хати. Вони поїхали з хлопцями. А Світлана все згадувала його очі, слова й обійми подяки.
– Як дивишся ти на те, що твої друзі стануть тобі ну наче братами? – спитала вона пошепки засинаючу дочку, сидячи біля неї на ліжку.
– Нарешті, ти наважилися… – крізь сон прошепотіла Ганна. – Давно ми бачили ваші погляди, як ви шепочетеся. Усі брати? Окрім Сашка…
Ганна обернулася на бік і заснула. А Світлана зітхнула й посміхнулася.
Наступного разу, коли діти пішли, Федір за звичкою ввечері приїхав по синів.
– Де мої хлопчаки? – запитав він у Світлани, викладаючи з сумки продукти на стіл. – Щось не видно нікого.
– Вони сьогодні гуляти пішли. Скоро повернуться, – Світлана посадила Федора вечеряти. – Сашко теж працювати влаштувався. Тож другий робітник у родині, буде легше…
– Ось від кого я дізнаюся про такі важливі новини про сина, – усміхнувся Федір.
– Так я вам і не чужа, – Світлана поклала свою долоню на руку Федора, хіба не так?
– Звісно, так, – Федір відсунув тарілку, і уважно подивився на Світлану.
Щось було сьогодні в її погляді дивне, впевнене і дуже ніжне.
Він боявся повірити, що вона, ця добра мила жінка так легко і ласкаво говорить про це.
– Світлано, ти нам стала за останній рік як рідна … – він підвівся і не відпускаючи її руку, сказав:
– Про таку жінку можна тільки мріяти… І мені також. Якщо ти тільки захочеш, то я був би щасливий. Ми були б щасливі … – він побачив у її очах згоду, і вона кивнула.
– Ти не пошкодуєш про це, – сказав Федір і поцілував її.
Коли хлопці повернулися, то побачили батьків на ґанку. Усі все зрозуміли, бо дорослі посміхалися й трималися за руки.
Весілля у Федора й Світлани не було. Вони просто тихенько розписалися. А потім звично накрили вечерю на свою компанію. Тільки прийшла ще бабуся Федора з подарунками молодим.
– Де жити будете, молодята? – запитала вона Федора, коли сини з Ганною пішли в альтанку.
– Поки що на два будинки, напевно, – сказав син. – А там і нова сім’я скоро зʼявиться, сама знаєш. Через пару років весілля буде.
– Так, так. І добре. А там і після мене будинок залишиться. Не пропаде, – погодилася бабуся. – Ми не вічні, а життя продовжується… І треба жити. І живіть добре, мої любі. Щоб і моє серце за вас тішилося. І дітям був приклад.
Через рік у Світлани з Федором народилася донька, яку назвали на честь бабусі Надійкою.
Дівчинка стала справжньою улюбленицею у великій і дружній родині.
А що ще треба для щастя?
