Життєві історії

Наталя привела сина Іванка до баби Ганни. Бабусю вона знайшла по оголошенню. Баба Ганна мала побути з Іваном до вечора. – Ось вам мій номер телефону, – сказала Наталя. – Іванку, сьогодні ти побудеш з цією бабусею, – сказала вона сину. Якщо що – дзвони. Наталя швидко поцілувала сина і поспішила на роботу… Цілий день вона працювала як у тумані, і постійно чекала дзвінка сина. Але Іванко чомусь вперто не хотів їй дзвонити… Після роботи Наталя прийшла по Іванка. Вона думала, що він, уже зібраний, чекатиме біля дверей. Але все було не так… У дверях стояла тільки баба Ганна! Наталя застигла від здивування

Баба Ганна сиділа на стільці у себе вдома.

Молода мама Наталя, стояла перед нею, тримаючи за руку свого п’ятирічного сина, і строго запитувала в бабусі:

– А у вас докусменти на такі роботи є?

– Які документи? – не зрозуміла літня жінка.

– Документи на роботу няньки.

– Так я ж ніяка не нянька! – поправила її баба Ганна. – Хіба ви моє оголошення не читали? Там же ж ясно написано:

«Надаю молодим батькам послуги бабусі».

– А чи не все одно – послуги бабусі це, чи няньки? Це ж майже одне й те саме! Значить, документів у вас немає?

– Ні, – засмучено відповіла баба Ганна. – Мені сусіди порадили таке оголошення подати. Мовляв, раз я вдома сиджу сама, і за онуками сумую, можна взяти онуків напрокат…

– Щоо-о?! Онук напрокат? – у Наталі в очах зʼявилося обурення. – Ви взагалі, чи що? Хіба це річ, онуки?

– Та це ж не я так говорила! – ахнула бабуся. – Це сусіди. Але якщо ви без якихось документів не хочете дитину в мене залишати, то заради Бога! Я не нав’язуюся.

– Та в тому й річ, що мені теж подітися нікуди, – Наталя невдоволено подивилася на свого сина, який весь цей час мовчав, і не розумів, куди його привели. – У садку в Іванка воду відключили, і сказали – дітей не приводити. А ми з чоловіком працюємо на таких роботах, що не відпросишся! Скажіть, у вас є комп’ютер?

– Ні, – сказала бабуся. – А навіщо?

– Як це – навіщо? Увімкнули б Іванку якусь навчальну програму, щоб він час даремно не гаяв. Ви іноземними мовами, мабуть, також не володієте?

– Навіщо? – знову запитала бабуся.

– Ну як же ж? – невдоволено зітхнула Наталя. – Він же ж у нас в такий садок ходить, де їх уже англійській вчать.

– Ні, я не знаю англійську.

– І чим тоді ви з ним займатиметеся?

– Придумаємо щось, – усміхнулася баба Ганна.

– Що значить щось? Ви мені конкретно скажіть, що він робитиме у вас?

– Ну, я казочку йому розповім.

– Ви що? Він що, немовля? Йому вже п’ять років!

– Тоді мультики увімкну?

– Які?

– Які по телевізору показуватимуть.

– Припиніть. Краще дайте йому олівці і нехай малює. У вас є піаніно?

– Ні, – баба Ганна знову посміхнулася. – Та ви не переживайте, матусю, він у мене без занять не залишиться. Я його стільки справ знайду, що він і не помітить, як день пролетить.

– Так? – Наталя важко зітхнула. – Я сумніваюся… Він у мене такий примхливий. Це йому не подобається, і це теж… Скільки ви берете за один робочий день?

– А скільки ви заплатите, стільки й візьму, – знизала плечима жінка.

– Як це? – не повірила Наталя. – А якщо я всього пʼятсот дам?

– Так це ж чудово! – зраділа бабуся. – Я вам ще й дякую за це скажу!

– Справді? – Наталя навіть скривилася. – Господи, я б і за 5 тисяч на таку роботу не погодилася. Але, якщо ви не брешете… – вона полізла в сумочку, дістала купюру, і простягла бабі Ганні. – І ось вам мій номер телефону, – дала вона свою візитівку. Потім подивилась на сина. – Так, Іванку, сьогодні ти залишишся з цією бабусею. Якщо що, попроси у бабусі Ганни телефон, і дзвони. Номер я їй свій залишила. Ой! – вона схаменулася. – А чим ви його в обід годуватимете?

– Кашкою. І пиріжками.

– Ні, пиріжки йому не можна!

– Чому?

– Бо від них діти повніють. А каша з чим? З м’ясом?

– Звісно.

– Ну, гаразд. Мені вже пора бігти.

Наталя швидко поцілувала сина і поспішила до своєї машини.

Цілий день вона працювала як у тумані, і постійно чекала дзвінка сина. Але Іванко чомусь вперто не хотів їй дзвонити.

Коли Наталя після роботи прийшла по сина, вона очікувала, що той, уже, вдягнений, як це завжди було в садку, і чекає на неї біля дверей.

Але все було не так…

У дверях стояла тільки усміхнена бабуся. Наталя застигла від здивування.

– Проходьте, – сказала баба Ганна, і гукнула у бік кімнати:

– Іванку, вилазь, досить ховатися! Мама вже тут!

– А де він? – насторожилася Наталя.

– Під ліжком. Вже пів години там і не хоче вилазити.

– Під ліжком? Але там же ж пил!

– Та ні… Ми з ним сьогодні прибирали, і під ліжком теж протерли.

– Що?! – обурилася Наталя. – Ви? Мого сина? Сказали йому прибирати?! Та я, вас!.. Де це ліжко?

Вона швидко побігла в кімнату, лягла на підлогу на живіт перед ліжком, і побачила під ним сина, який там сяк-так поміщався.

– Іванку, вилазь, я прийшла! – гукнула вона йому.

– Не вилізу, – раптом відповів син.

– Чому? – здивувалася Наталя.

– Бо я хочу залишитися жити тут. З бабою Ганною, і назавжди.

– Іванку, любий, – раптом сказала бабуся, яка вже стояла поруч. – Тобі тут жити ніяк не можна.

– Чому? – ображено запитав з-під ліжка хлопчик.

– Тому що в тебе є мама з татом. Так уже заведено, що дитина має жити з батьками.

– Але ж у тебе, бабусю, нікого немає! – вигукнув хлопчик. – Так нечесно! Нехай мама живе з татом, а я буду з тобою!

– Але ж ти мій син! – ахнула Наталя. – А ця бабуся чужа. У тебе є рідні бабусі. Навіть дві!

– Ну то й що! Вони – несправжні бабусі!

– Чому це – несправжні? – здивувалася Наталя.

– Тому що вони пиріжків не печуть, казки не розповідають, пісні зі мною не співають. І ми з ними ніколи разом господарством не займаємось. Вони тільки кажуть мені читати і навіть не слухають. А бабуся Ганна мене уважно слухає. Вона мене і пиріжки навчила готувати. І вони такі смачні!

– Ну, Іванку… – Наталя готова була розплакатися. – Ну, вилазь, будь ласка…

– Не вилізу…

– Що ви наробили? – Наталя похмуро дивилася на цю чужу бабусю. – Ви що, його зачарували?

– Та ні… – баба Ганна знизала плечима. – Просто я ним займалася. Жодної секунди одного не залишала.

– Ви казали йому робити свої справи?

– Мамо, я робив все сам! – вигукнув Іванко з-під ліжка. – Мене ніхто не змушував! Тому що я вже великий! Великий чоловік! Так, бабусю Ганно?

– Чоловік, чоловік… – зітхнула жінка. – Але запам’ятай, Іванку, справжній чоловік ніколи не образить свою маму. І якщо вона сказала тобі – вилазь, треба її послухати.

– Так?

– Ну, звісно. Тим більше, мама тебе знову до мене приведе, коли у вас у садку якась біда станеться.

– Мамо, це правда? – жалібно спитав син.

– Правда, правда… – невдоволено збрехала Наталя.

– Ну, гаразд…

Він неохоче виліз з-під дивану, похмуро глянув на маму, і пішов у коридор одягатися.

Прощаючись, Іванко довго обіймав бабу Ганно.

– Ну, все, годі, йди, – сумно зітхнула господиня, і винувато подивилася на Наталю. – Якщо що, ви не соромтеся, я завжди вдома. І не ревнуйте до мене дитину. Дитинство в нього швидко пролетить, і все, що він повинен запам’ятати в ньому – це тільки нашу турботу й ласку. А в мене цього добра назбиралося – хоч греблю гати. Я погоджуюся ділитися навіть безкоштовно.

– Ага… – невдоволено кивнула Наталя, взяла сина за руку і скоріше повела його додому.

Усю дорогу, доки Наталя їхала машиною, Іванко мовчав, і сумно зітхав. Зрештою, Наталя не витримала, зупинила машину, і сказала:

– А давай, Іванку, прийдемо до цієї бабусі Ганни у неділю. В гості. Купимо тортик, і прийдемо. Удвох. Ти як, згоден?

Той спочатку застиг, а потім – кинувся до Наталі в обійми.

– Матусю! – вигукнув він радісно. – Звичайно, я згоден! І я тебе за це дуже люблю, мамо! Дуже-дуже люблю!

Вам також має сподобатись...

Ліза з Вадимом познайомилася ще в університеті. Вона була на два роки молодшою за хлопця. Молодий чоловік не поспішав знайомити кохану з батьками, хоча з мамою Лізи був знайомий давно. Вона була повною протилежністю його матері! Добра й привітна. Але молодята вирішили розписатися, і знайомитися таки довелося… Аліса Адамівна не соромлячись почала пліткувати про Лізу прямо при дівчині! – Ну, і що ти в ній знайшов? – просто запитала вона сина. Ліза очі витріщила від такого нахабства

Ганна приїхала в село до свого дідуся Івана. Вона підійшла до хати. Хвіртка була замкнена на засув. Ганна спробувала її відкрити, але нічого не виходило… – Ганнусю, ти, чи що?! – раптом почула вона голос сусідки. – А я чую – шум якийсь. Ох, люба, співчуваю… – Тітко Маріє, здрастуйте! – привіталася Ганна. – А що трапилося? – Не стало твого дідуся, – сумно сказала Марія. Ганна стояла ошелешена новиною. – Добрий був чоловік, – сказала сусідка. – Скільки нам допомагав… Вони зайшли в хату. Ганна заварила чаю і пішла в погріб по варення. Дівчина відкрила банку й оторопіла від побаченого

Троє дорослих дітей втратили батька, а за пів року не стало і їхньої матері… Прожили батьки довге життя, важке, але щасливе. Діти, онуки, і навіть правнуки приїхали попрощатися! Були племінники, сусіди, друзі… Валентина була старшою з дітей. Далі була сестра Ольга і молодший брат Роман. Спадщина залишилася не аби яка, тільки будинок батьків. Валентина з Ольгою вже збирали речі на переїзд, коли приїхав молодший брат Роман. – Олю, мені треба з тобою серйозно поговорити, – раптом сказав він. – Справа дуже термінова! Ольга здивовано дивилася на брата, не розуміючи, що таке відбувається

– Привіт, мамо! – сказав з порога Сашко. – Сину! – Галина Василівна розкрила руки для обіймів. – Чому не попередив? – Вирішив сюрприз зробити. Взяв на роботі відпустку і до вас приїхав, – усміхнувся син. – Ой, ти з дороги, мабуть голодний… Мий руки і за стіл! – забігала на кухні мама. Сашко кивнув, поставив сумки на диван і подався у ванну. За кілька хвилин він вийшов із ванної, і  тільки-но хотів піти на кухню, як почув стукіт у двері. – Сашко, не відчиниш? – почувся голос матері. Сашко відкрив двері і застиг на місці, як тільки побачив, несподіваних “гостей”