Жанна Геннадіївна ніби не помічала, що її життя пролітає.
У вісімнадцять вона народила доньку, заміж так і не вийшла, батьки їй допомагали спочатку.
А хлопець її поїхав вчитися, навіть не попрощавшись. Його мати сухо сказала, що про дівчат ще рано думати.
Жанна поплакала. Володю вона дуже любила і їй здавалося, що він теж. Але потім вирішила, що треба жити далі, нічого ж не вдієш.
Доньку Жанна спочатку як ляльку сприймала. Вбирала, з собою скрізь брала, до подруг водила.
Анжела її й справді гарна росла, як лялечка, і дуже спокійна.
Від Жанни дочка успадкувала веселу вдачу та доброту. І як і мати дуже любила веселитися, співати і танцювати.
Бабуся з дідусем журилися, що піде Анжела шляхом своєї матері. Не дай Боже теж без чоловіка народить.
Та видно, чого боїшся, те й отримуєш. Як і мати, Анжела народила у вісімнадцять, а хлопець її покинув. Народила хлопчика, гарненького й усміхненого.
– Не потрібний нам такий, раз ми йому не потрібні. Самі виростимо! – одразу вирішила Жанна. – То це я що, бабця тепер чи що? – реготала вона. – Та мені тридцять шість всього, а виглядаю я іще молодше, ой не можу, тримайте мене семеро, я вже бабцею стала!
– От дивачка, що не станеться, а їй все смішно, – сердилися її батьки.
Побоювалися, що й правнука їм підсунуть, але Жанна несподівано для всіх раптом стала розсудливою – мужик у хаті з’явився!
Анжела ж все за матір’ю повторювала. Сином зайнялася, та ще й на курси пішла, а потім до матері на роботу влаштувалася.
Так вони і працювали в тому самому місці позмінно – в дитячому центрі творчості.
У дитинстві там Анжела танцювала у студії. Жанна їй сама вбрання шила, яскраві сукні, бо ж їй так краси хотілося, світла, радості. Повсякденність – це не для них із донькою.
Так що все само собою й вийшло. Анжела так любила на танці ходити, що після школи туди й пішла працювати. З радістю бралася за будь-яку роботу, допомагала дітям костюми підібрати, показувала елементи танців.
Діти дуже любили і Жанну й Анжелу. Та й вони почували себе в дитячому центрі як удома.
Жанна свого онука Олега просто обожнювала, для неї він був як перша дитина.
Якщо Анжелу бабуся з дідом ростили, то Олег став улюбленцем у Жанни.
Анжела ні краплі не ревнувала, характер її був легкий, як і в матері.
З чотирьох років Олег став теж на танці ходити з Жанною та Анжелою на їхню роботу. Ну а куди його ще подіти?!
Незабаром за Олегом ціла черга вишикувалася.
Дівчат, як завжди, у студії було багато, а хлопчиків у пару не вистачало. Олег вибрав собі найменшу дівчинку, яку інші не дуже сприймали. Підійшов, узяв за руку, і сказав, що тільки з цією дівчинкою він танцюватиме.
І на першому ж міському конкурсі пара Олег і Єва здобула перше місце.
Жанна одразу накупила внукові елегантних костюмів, туфлі для танців взяла. Нічого йому не шкодувала, а Олег більше жодного заняття не пропускав.
Дуже йому подобалося під музику танцювати. А ще подобалося, як їм з Євою, коли всі плескали в долоні і хвалили, що вони гарно танцюють.
Незабаром Олег з Євою стали майже на всіх конкурсах здобувати призові місця.
Гнучкий, красивий, дуже легкий та музичний, весь у маму та бабусю, Олег подобався всім.
А мініатюрна Єва слухалася партнера беззаперечно, коли Олег вів її у танці. Їхня пара викликала загальне захоплення.
Анжела з іншими батьками їздила з усіма дітьми, супроводжувала змагання в інші міста. Єва тепер була незмінною партнеркою для Олега.
З’ясувалося, що тато Єви виховував її сам, без мами, і Анжела доглядала ще й Єву.
З кожної такої поїздки тато Єви Роман зустрічав Анжелу з дітьми квітами та подарунками, і вів усю компанію в кафе.
І незабаром вони зрозуміли, що вже не уявляють собі життя один без одного.
Олег і Єва були в захваті від того, що його мама і тато Єви вирішили одружитися, і вони тепер одна родина.
Правда через деякий час Олег приголомшив Жанну питанням:
– Бабусю, скажи, а я ж по-справжньому не брат Єві, ми ж зможемо одружитися? Ми з нею любимо один одного на все життя!
– Ну в принципі, звісно, зможете… А хіба інших дівчат немає? – засміялася Жанна.
– А мені інші не потрібні! – серйозно відповів Олег.
Після закінчення школи Олег та Єва виграли свій перший серйозний міжнародний конкурс. І здобули солідний приз.
А незабаром вони просто приголомшили батьків, що вони збираються одружитися і Єва чекає дитину.
– Єво, а як же ж танці, ти ж їх так любиш? – здивувався її тато.
– Тату, я дуже люблю танці, але Олега я люблю більше танців, а ще люблю дітей. І хочу вчити їх танцювати, ми з Олегом вже все продумали і хочемо відкрити свою студію. Бо ж у нас є призові гроші, ось на них і відкриємо маленьку танцювальну студію. Почнемо з найменшого, а Жанна й Анжела будуть нам у студії танців у всьому допомагати. Вони теж люблять дітей і знають, як все це організувати.
План цей всім припав до душі, а Єва з Олегом почали готуватися до весілля.
І начебто все йшло в житті зрозуміло і добре, у Анжели тепер є чоловік і сім’я, навіть онук Олег – і той одружується.
Але одного разу прийшла Жанна додому, сіла на кухні, і раптом… Розплакалася.
Ні, не тому, що вона якась нещасна, вона завжди жила легко і навколо неї завжди були хороші люди.
Але як так вийшло, що життя її майже пролетіло?
Це ж неймовірно! Кому сказати, то не повірять, що вона скоро стане прабабусею!
І все так і пурхає по життю, як і раніше. З дітьми веселиться, музику обожнює і щоб яскраво все було, святково.
І раптом на тобі – вона вже майже прабабуся! Ну як же ж так?!
Адже їй всього п’ятдесят чотири, а хто її не знає, то більше сорока їй і не дає!
І раптом… Прабабуся, слово якесь таке, прямо старістю від нього віє!
А особистого щастя так і не склалося…
З нею не раз чоловіки хотіли ближче познайомитися, думали, якщо вона така привітна й весела, то легко погодиться.
А Жанна так Володю й не розлюбила.
Навіть образи на нього ніколи не тримала.
Вона й тоді розуміла, що Володя інший, не для неї, він серйозний, цілеспрямований.
А хто вона? Просто життю радіє, пливе за течією.
Навіть більше – Жанна була вдячна долі, що має доньку.
Вона їй жити й радіти допомагає…
…Коли у Єви з Олегом народилася донька, Жанна надивитись на неї не могла.
Яка ж чудова дівчинка, руденька, як Єва, й усміхнена до Олега, ну просто сонечко!
Жанну й просити не треба було. Вона метушилася, одяг малечі купувала і гуляла з маленькою Софійкою з радістю.
Якось у парку на лавку до неї підсів якийсь чоловік.
Жанна тільки заколисала Софійку і ні з ким не збиралася розмовляти.
Але чоловік їй здався якимось знайомим…
– Красива дівчинка у вас, вся в маму, – посміхнувся чоловік.
І від його посмішки її серце чомусь стрепенулося.
Ніколи ще незнайомі чоловіки не справляли на Жанну таке яскраве перше враження.
– Я мама?! – ахнула вона й дзвінко засміялася. – Ви мені лестите, я не мама і навіть не бабуся.
– А хто ж ви тоді? – чоловік застиг від здивування.
– Прабабця я! – Жанна аж засміялася, так дивовижно це прозвучало.
– Оце так… – пробурмотів чоловік. – Ви непроста жінка. Може вам відомий секретний молодильний напій? – усміхаючись підтримав її жартівливий тон чоловік і додав: – Ваш чоловік щаслива людина!
– Це ви так вишукано дізнаєтесь, чи я заміжня? – Жанна знову посміхнулася своєю задерикуватою, як і в юності, посмішкою. – Ні, я незаміжня, я… Прабабуся на виданні!
Чоловік уважно дивився їй в очі. І погляд його був дуже знайомий…
– Знаєте, багато років тому я виїхав з цього міста вчитися. Мені тоді сказали, що моя дівчина з іншим, і я навіть не попрощався, поїхав і все…
Розізлився, подумав, що заспокоюся, приїду і розберуся.
Потім був по заробітках, був одружений, але дружина пішла до іншого…
Коротше кажучи, життя пролетіло… Я вже пенсіонер, а щастя своє так і не знайшов.
Нещодавно повернувся на батьківщину і випадково дізнався, що кохання моєї юності – Жанна, теж одна! Ось і прийшов випробувати своє щастя!
– Володя? Це ти?! – ахнула Жанна.
Але тут заплакала маленька Софійка.
Вона відволікла Жанну і дала їй можливість отямитися від почутого і посміхнутися.
Вона взяла галасливу малечу на руки, і лукаво глянула на свого супутника, а потім на правнучку,
– Ну що ж, Софійко, тоді дивися на свого прадіда! Він то думає, що він весь такий поважний і солідний чоловік на пенсії, а він звичайнісінький батько, дід і прадід! Жив і навіть не знав про це! Ось як буває!
Володимир багато в житті побачив. Але те, що він почув, було мабуть найбільшим потрясінням у його житті…
Вся родина сміялася, коли Володимир Михайлович із ними знайомився, такий у нього був приголомшений вигляд.
– Може дати записати? – простягла йому ручку і аркуш паперу Анжела з посмішкою, і почала диктувати:
– Пиши, дочка Анжела з чоловіком Романом, онук Олег і його дружина Єва і правнучка Софія!
– Дякую, я запам’ятаю. Але в цьому списку не вистачає першого рядка, треба виправити цю помилку! – сказав Володимир Михайлович.
– Який рядок? – здивувалася його дочка.
– У першому рядку мають бути – чоловік Володимир і його дружина Жанна. І я сподіваюся, що Жанна погодиться зрештою стати моєю дружиною?
– Та куди мені заміж?! – засміялася від несподіванки Жанна. – Пізно вже, ну навіщо людей смішити, я ж уже прабабця!
– А давай все таки спробуємо? Все життя я відчуваю, що все йде не так. Я навіть не бачив, як росла моя дочка й онук. Можна мені хоч правнучку побавити і на прабабусі одружитися?
– Погоджуйся! – вигукнули всі разом.
Ну, як тут було не погодитися?
Тепер Жанна – заміжня жінка.
Їм із чоловіком всього по п’ятдесят п’ять і в них знову все життя попереду…
