Вероніка прийшла з роботи раніше. По дорозі вона зайшла в магазин і купила продуктів.
Вона хотіла приготувати своєму Миколці щось смачненьке на вечерю.
Вероніка відкрила двері своїм ключем, зайшла в квартиру і застигла на порозі.
Зі спальні долинали якісь дивні звуки.
Вероніка здивувалась і зайшла у спальню.
Вона відкрила двері і оторопіла! На ліжку лежав її Миколка, а якась білява незнайомка швидко сховалася під ковдру.
Вероніка не вірила своїм очам.
-У вас є пʼятнадцять хвилин щоб вийти з моєї квартири! Твої речі, дорогенький, я передам поштою, – зовні вона залишилася спокійною.
Вероніка вийшла зі спальні.
-Який довгий коридор у моїй квартирі, – думала вона. – Двері. Так, двері, швидше! Відкрити, вийти! Вийти!
-На вулицю, потрібно на вулицю. На сходи. У ліфт не можна. Раптом хтось із сусідів побачить. На сходи, швидше, ну! Швидше! – Вероніка відкрила двері на сходовий майданчик і побігла вниз.
Сльози крапельками зібралися в куточках її очей.
-Не можна! Нізащо! Не тут! Плакати не можна!
З цією думкою Вероніка вискочила з під’їзду. Її машина стояла поряд. Вона стала її укриттям…
-Їхати, тут залишатися не можна, – Вероніка повернула ключ і взялася за кермо.
Дівчина повільно виїхала з двору і повернула до сусіднього. Припаркувалася.
Сльози вільно покотилися по щоках. Вона плакала мовчки. Без жодного звуку…
У цей момент Вероніці здавалося, що все зникло.
Весна, що тільки-но почалася, з її ніжно зеленими бруньками, яскраве блакитне небо, веселе сонце.
Перестали існувати всі звуки. Діти на дитячому майданчику беззвучно розкривали роти. Зник її власний голос. Та й усе її життя зникло… Там, у спальні, під ковдрою з білявим пасмом волосся…
Вероніка довго сиділа в машині і намагалася зрозуміти, як таке могло статися з нею. Саме із нею.
Вона була донькою дуже багатого бізнесмена.
Розумниця і красуня. Татова доня, його улюблениця. Батько дуже нею пишався. Сам займався вихованням і освітою. І ніколи не балував дуже доньку.
Вона не була ні гордячкою, ні частиною «золотої молоді». Вона завжди мала мрію – власний бізнес. При цьому тато з дитинства казав їй, що гроші не ціль, а засіб.
Засіб влаштувати своє життя і допомогти іншим. Вероніка звикла жити за цим правилом.
І на дрібниці не розмінювалася. Ще в старших класах школи вона зрозуміла, що багато хто бачать у ній тільки багату спадкоємницю.
Тому дуже прискіпливо підбирала оточення. До свого близького кола підпускала лише обраних.
Вона приймала залицяння хлопців, але далі вечірніх прогулянок справа не заходила.
Вероніка завжди знала, що зустріне того єдиного.
І зустріла… У своєму кафе, яке вона відкрила з допомогою батька.
Все того дня було звичайним. Звичайний весняний день. В міру похмурий з рідкісними промінчиками сонця. Звичайна метушня. Незвичайним виявився тільки відвідувач.
Високий, гарний. Навіть занадто гарний… Впевнений у собі.
Життя самої Вероніки з того дня круто змінилося. Микола з’являвся у видавництві щодня. Дуже гарно залицявся і випрошував її уваги. Дівчина навіть не помітила, як він став її другом.
Вона була впевнена, що зустріла нарешті того, на кого так довго чекала.
Свого “принца на білому коні».
Ніжний, дбайливий. Він вселяв їй любов і довіру. Вероніка з головою пішла у своє почуття.
-Знаєш, я вирішив відкрити своє кафе, – якось почав Микола.
-Гарна ідея, – підтримала Вероніка.
-Він, звісно, не геніальний бізнесмен, але наче впертий, – подумала вона.
Через кілька днів вона прийшла додому раніше, аніж звичайно, і застала Миколу вдома…
-Я звільнився, – не чекаючи запитання, відповів він на її здивований погляд. – Ну, не можу ж я працювати і готуватися до відкриття бізнесу. Потрібно сконцентруватися на чомусь одному. Я вибрав бізнес.
-Ти маєш рацію, – погодилася Вероніка. – А мого заробітку нам вистачить.
Вона посміхнулася і обняла коханого.
З того часу минуло вже два роки. Микола “займався” бізнесом. Щоправда, Вероніка так і не побачила ніякого кафе. То приміщення нема, то ще щось. Але надію вон плекала до останнього.
Вона підтримувала Миколу, створювала всі умови. А він ставав все більш розв’язним, вимогливим і дратівливим.
-Ти де була, чому так довго? – зустрічав чоловік її вечорами.
-Любий, ти ж знаєш, ми готуємось до важливої конференції.
-От і нехай вони готуються! Ти ж господиня, тобі необов’язково працювати нарівні з усіма, – він майже кричав.
А останнім часом їхні стосунки зовсім розладналися…
А потім сталася оця сцена з білявкою в ліжку…
…- Кохана, – голос Миколи вивів її з роздумів.
Він відчинив дверцята машини.
-Ти…
-Іди! – дуже тихо промовила Вероніка, виходячи з машини. – Я сказала, іди геть! Зроби так, щоб я тебе більше ніколи не бачила.
Вона говорила впевнено і спокійно. А щоки Миколи робилися все червонішими.
-Добре, зараз я піду. Але…
-Іди, – все так же тихо і різко сказала дівчина.
Він повернувся і мовчки пішов убік від їхнього колись спільного будинку.
Вероніка дивилася на пониклу фігуру чоловіка, який віддалявся і почуття потихеньку поверталися.
-Чик-чирик, – весело цвірінькнув горобець на гілці, прямо над головою дівчини.
Схилив голівку набік і хитро глянув на Вероніку.
Вона раптом заспокоїлася…
Завтра у неї розпочнеться новий день і нове життя…
