Історії жінок

Михайло прийшов додому пізно. Його дружина Софія весь вечір чекала його на кухні. Щойно вона почула звук вхідних дверей, то одразу побігла в коридор. – Господи, коханий, ти де був?! – ахнула вона. – І на дзвінки не відповідав. Я тут борщику наварила, але остиг вже мабуть… І тут раптом Софія помітила дещо дивне. Чоловік був якийсь сам не свій… – Присядь-но, Софійко, – нарешті сказав він. – Нам треба розлучитися. У мене дитина скоро народиться. А ти ж знаєш, як я про це мріяв… Софія сиділа й не вірила, що це все відбувається насправді

Ніколи не знаєш, як повернеться твоя доля, як усе зміниться. Іноді життя йде під укіс та так стрімко, що тільки тримайся. Ну так, хто сильний, той тримається щосили, а хто слабший, той летить у прірву. У всіх по-різному.

Софія себе слабкою жінкою ніколи не вважала. Успішно вийшла заміж. Чоловік бізнесмен, компанія у нього з виробництва цегли. Коли побралися, він тільки розпочинав свою справу. Квартиру продав, вклався в обладнання. А потім справа пішла.

Жили в квартирі Софії, але в неї особливо не вкладалися, тож підремонтували трохи. Михайло мріяв будинок збудувати, а для цього грошей треба було б назбирати, щоб, якщо вже брати кредит на будівництво, то невеликий.

– Років через п’ять у новий будинок заїдемо, Софійко! – казав він дружині, а вона мріяла на той час дитинку народити.

Але з цим якось не виходило. Працювала Софія у міській бібліотеці, відповідала за весь бібліотечний фонд. Чоловік підсміювався з неї:

– Скоро прикриють вашу бібліотеку через непотрібність. Куди ти підеш?

– До себе візьмеш. Адже напевно посада знайдеться якась і для мене.

– Ти краще дитину народи і сиди вдома, – відповів чоловік. – Більше користі буде.

Перевірялися вони обидва, нічого виявлено не було, лікарі сказали: якась несумісність, але надії не втрачайте, чекайте. А скільки чекати – одному Богові відомо.

Бібліотеку поки не закривали, але такі розмови йшли постійно.

Та Софія не хвилювалася за свою роботу. Її чоловік забезпечить.

А Михайло вже будував будинок, великий, світлий. Ось-ось переїдуть. Але не судилося їй дочекатися цього щастя…

…Якось Михайло прийшов додому пізно. Софія весь вечір чекала його на кухні і щойно почула звук вхідних дверей, побігла у коридор.

– Господи, коханий ти де так довго був?! – ахнула вона. – І на дзвінки не відповідав. Я тут борщику наварила, але остиг вже мабуть…

І тут раптом Софія помітила дещо дивне.

Чоловік був якийсь сам не свій… Все погляд від неї відводить, очі бігають.

– Присядь-но, Софійко, – нарешті сказав він. – Нам з тобою треба серйозно поговорити.

Михайло сів за стіл.

Софія одразу відчула недобре.

– Нам треба розлучитися, – раптом заявив чоловік. – У мене дитина скоро народиться. А ти знаєш, як я про це мріяв…

Софія сиділа й не вірила, що це відбувається насправді.

Він щось говорив, пояснював, розмахував руками. Останні слова, що вона почула:

– Все тобі лишається, все твоє, і квартира, і меблі. Я ні на що не претендую, ні на яке спільно нажите.

– Я завжди казала, що мій чоловік найблагородніший із чоловіків. Це справжній чоловічий вчинок, Мишко. Залишити мені мою квартиру.

З цими словами Софія обернулася і вийшла з кімнати. Протягом години Михайло збирав свої речі, а потім пішов. У новий будинок з новою дружиною, з дитиною. Нове життя з нуля…

Розлучили їх швидко, а тут ще одне лихо. Бібліотеку справді прикрили, посаду Софії скоротили й іншої для неї не знайшлося. Все одне до одного. Софія відчула, що стоїть біля останньої межі або на краю прірви. І допомоги чекати нема від кого.

Сама вона була сирота, ні сестер, ні братів. Коли вийшла за Михайла, вважала, що життя вдалося, все влаштувалося. Закінчила інститут, знайшла цікаву роботу, чоловік-розумник, підприємець. Кохає її, вона його. Ну чого ще бажати? Дітей…

Так, із цим у них не вийшло. Але натомість у нього на боці вийшло. І як його осуджувати за це?

Довго Софія приходила до тями від усього, що сталося. А потім все ж таки стала роботу шукати, але освіта специфічна, бібліотекарка. Куди з нею візьмуть? У школі запропонували на пів ставки, але й то тільки на час декрету співробітниці.

І тут вона побачила оголошення в газеті: у залізничну касу потрібен касир. За спеціальністю вона хіба що не підходила, але в неї сусідка працювала там адміністраторкою. Хороша жінка, привітна. Софія до неї прямо з газетою: допоможіть, мовляв, замовте слівце.

А через тиждень її вже взяли на стажування. Зарплата не менша, аніж у бібліотеці, навіть більша. На їжу вистачить, а одягу в неї багато добротного. На кілька років уперед запас.

Минув майже рік. Софія знала, що в Михайла народилася дочка. І про дружину було відомо: його ж співробітниця, молода, довгонога красуня.

Все за шаблоном, багатий бізнесмен і дружина модельної зовнішності поряд. А Софії вже за тридцять.

Але вона нічого, симпатична, хоча… Куди їй до цієї зірки. Але вона вже не переживала, давно поставила хрест на своєму невдалому шлюбі та нових стосунків не шукала.

У той день погода була похмурою. Накрапав дощ, небо хмурилось, не пропускаючи сонячних променів. Літо настало, називається. Софія прибігла на роботу, мало не запізнилася. Зайняла своє місце за касою, але народу поки що було не так багато, і вона оглянула залу.

Усе як завжди, пасажири ходять туди-сюди, юрмляться біля розкладу, слухають оголошення. Одразу видно, хто зустрічає, а хто від’їжджає. І тут вона помітила жінку похилого віку на лавці. Сидить собі з якимось вузликом і все на всі боки озирається. Ну мало що, може чекає на когось.

Але тут вона відволіклася, біля каси утворилася невелика черга, і їй стало не до старенької. Тільки ось в обідню перерву Софія пішла в буфет і знову побачила цю жінку. Вона стояла біля вікна і вдивлялася у перехожих на привокзальній площі.

– Кого ж вона чекає? Явно з села приїхала, – подумала Софія, проходячи повз.

А ввечері, після роботи, її подиву не було меж, коли вона знову побачила її. Жінка скорботно сиділа на лавці з вузликом на колінах.

Софія не могла пройти повз. Щось тут було не так. На бездомну жінка була не схожа, чистенька, акуратна. У вовняній кофті та картатій хустці на голові. Тільки в очах смуток. Вона підійшла, сіла поруч і спитала співчутливо:

– Ви когось чекаєте? Вас не зустріли, чи кудись їхати треба?

Жінка підняла на неї свої очі в сльозах і відповіла:

– Синочка чекаю я, дорогенька. Я з Петрівки приїхала до нього пожити. Сказав, що зустріне. А я ось чекаю, а нема його. І куди йти не знаю. І назад поїхати боюся. Він прийде, мене не знайде, злякається.

І вона мало не заплакала.

– А якщо він зовсім не прийде? Ви що ж, тут усю ніч просидите?

– Не знаю, люба, що й робити.

– Ну ось що, вечір вже. Давайте до мене підемо, там розберемося.

Літня жінка засумнівалася, а потім таки пішла слідом за Софією. Дорогою познайомилися, звали її Ірина Іванівна.

Вдома вона пригостила літню гостю чаєм, потім погодувала і запитала:

– Може, знаєте, де він працює? Тоді найпростіше знайти буде. І звуть його як?

– Він працює інженером, дочко. Будівельний закінчив. Звуть Олексій. Олексій Федорович Петренко.

– Так, зрозуміло, значить інженером, – промовила Софія.

Спала Софія погано, якесь хвилювання не полишало її. Вранці вона встала раніше, щоб сніданок приготувати, а жінка вже сиділа на кухні біля вікна і журилася.

Після сніданку Софія засіла за телефон. Олексій Федорович знайшовся швидко.

– Так, працює у нас такий, – відповіли їй. – Тільки нема його, у лікарню відвезли вчора. Апендицит. Поки що не відвідували його.

І номер лікарні сказали. Туди вони й вирушили з Іриною Іванівною. Та в сльозах переживає за сина, а Софія її заспокоює. Все буде добре, не хвилюйтеся, мовляв.

Син після процедур почував себе непогано, і їм дозволили пройти в палату. Скільки ж подиву було в його очах! Скільки суму. Цілу ніч він не спав, за матір переживав. На роботі недобре стало, нікого не встиг попросити зустріти…

Довелося все розповісти в подробицях, і він щиро подякував Софії.

– Я до себе поки що вашу маму заберу, якщо вона не проти. Будемо вас відвідувати, — сказала Софія і залишила їх самих.

А невдовзі вони вже їхали додому.

– Хороший він у мене, синочок. Я довго не хотіла з села їхати, але вмовив ось. Один живе, з дружиною Катею не залагодилося в них.

Але зате в Софії з Олексієм усе налагодилося. Коли його виписали, вона відвезла їх з мамою до нього на квартиру. У вихідний приїхала провідати, допомогла прибрати. Олексій усе більше лежав, але намагався допомогти.

Потім вона приготувала вечерю, разом за столом посиділи. А перед відходом і номер телефону залишила. Ну так, про всяк випадок.

Олексій передзвонив, коли зовсім видужав і запросив її в ресторан.

– Я дуже вдячний вам, – сказав він їй під час зустрічі.

– Дрібниці, – відповіла Софія, соромлячись.

А він накрив її долоню своєю та й сказав:

– Якщо ви одна, і якщо ваше серце не зайняте, виходьте за мене, Софійко. Подумайте…

Через місяць зіграли весілля, а як мама його рада була! І за сина, і за невістку улюблену, і за онука Павлика, який народився через рік.

І не було в цієї молодої пари жодної несумісності ні в характерах, ні в поглядах і ні в чому іншому.

Було тільки кохання й турбота…

Вам також має сподобатись...

Марія прокинулася в хорошому настрої. Аякже ж?! Сьогодні у неї ювілей. Жінка приготувала сніданок, і стала чекати, коли чоловік привітає її. Але Олег поснідав і пішов на роботу. – Мабуть у вечері привітає! – вирішила жінка і зайнялася домашніми клопотами. Ввечері Олег прислав повідомлення: «Буду пізно». – Ось і відсвяткувала, – подумала Марія і лягла спати. Прокинулася вона від того, що чоловік шумно лягав поруч. -Дякую за вітання! – єхидно сказала Марія. – Кохана, заспокойся. У холодильнику твій подарунок, – спокійно сказав чоловік. – В холодильнику? – здивувалася Марія, пішла на кухню, відкрила холодильник і застигла від несподіванки

Вікторія вперше приїхала в гості до свого коханого Андрія. Але на зупинці її чомусь ніхто не зустрів. Вікторія зустріла місцевого мешканця Петра. – Ходімо, я вам покажу, де хата покійної бабусі Андрія, – сказав він. Вони дійшли до потрібного будинку, зайшли на подвірʼя. Двері були замкнені на замок. До них через паркан зазирнула сусідка Зіна. – Петре, ти випадково не Андрія шукаєш? – запитала вона. – Ну так, його, – озвався Петро. – А ти не шукай його! – раптом сказала Зіна. – А що ж таке сталося?! – запитав Петро. Вони з Вікторією не розуміли, що відбувається

У квартиру Василя хтось наполегливо дзвонив. Василь сидів у своїй кімнаті, і чекав, коли його дружина Люба, яка була на кухні, піде відкривати. Так і не дочекавшись, він не витримав, встав зі стільця і сам пішов у коридор. У коридорі він раптом побачив дружину, яка стояла біля дверей і уважно дивилась у вічко. А дзвінок все дзвенів… – Ти чого не відкриваєш двері?! – запитав здивовано Василь. Люба відволіклася від вічка, озирнулася і піднесла палець до губ. – Тихо! Там ця… – зашепотіла Люба. Василь дивився на дружину і не розумів, що відбувається

Тетяна поїхала на відпочинок. Її старенький, самотній батько залишився вдома один. На відпочинку Тетяна зустріла свого знайомого Юрка. – Тетянко, ти сама, я теж один, – якось сказав Юрко. – Ми могли б бути разом. – Ну не знаю, – відповіла вона. – У мого батька складний характер. – Повір, ти не пошкодуєш! – сказав Юрко. – Що ж, можна спробувати, – погодилася Тетяна і поїхала додому, розповісти все батьку. Батька не було, а в квартирі було незвично чисто! Тетяна кинулася до сусідки, думаючи, що сталося найгірше. Вони вийшла з дверей, глянула вниз на сходи й ахнула від побаченого