Марина стояла біля вікна, розглядаючи сніг. Перший сніг цього грудня. М’які пластівці поволі опускалися на землю, вкриваючи сірий асфальт білим покривалом. Іншим разом вона б пораділа цьому видовищу, але зараз її думки були далеко.
– Мамо, а коли тато повернеться? – Віра, старша дочка, посмикала її за рукав.
– За тиждень, сонечко. Перед Новим роком.
– А ми встигнемо прикрасити квартиру?
– Звісно, встигнемо.
Марина сіла навпочіпки і обняла дочку. За її спиною почувся гуркіт – це молодша Поліна впустила коробку з іграшками.
– Ой, – вигукнула мала і сховалася за крісло.
Марина зітхнула. Після того як непередбачувано закрився дитячий садок пройшов лише тиждень, а вона почувала себе вичавленим лимоном. Старша на дистанційному навчанні молодша потребує постійної уваги, а на роботі річний звіт треба робити.
Телефон завібрував. Марина глянула на екран і скривилася – свекруха.
– Так, Валентино Петрівно.
– Мариночко, як ви там? Я чула, що у вас садок закрили?
– Так, складно трохи.
– Може допомогти? Я могла б приїхати, побути з дівчатами.
Марина застигла. Допомога їй справді була потрібна, але… Свекруха переїхала до їхнього міста лише три місяці тому. Після того, як овдовіла, вирішила бути ближче до сина. Зняла квартиру у сусідньому районі. І з того часу їхні стосунки стали напружені.
– Валентино Петрівно, дякую, але…
– Марино, я ж бачу, як тобі важко. Андрій дзвонив, розповів про відрядження. А ти маєш звіти. Я можу допомогти.
У кімнаті щось знову гримнуло. Поліна розсміялася, а Віра обурено вигукнула:
– Мамо, вона мої олівці розсипала!
– Добре, – несподівано погодилася Марина. – Приїжджайте завтра біля восьми.
Поклавши трубку, вона притулилася до стіни. Що ж, іноді доводиться вибирати із двох зол менше. Зрештою, свекруха справді могла допомогти. Хоча її поради щодо виховання іноді виводили Марину з себе.
Увечері, укладаючи дочок спати, вона намагалася налаштувати себе на позитивний лад. Зрештою, це лише тиждень. Головне – чітко позначити кордони та не дозволяти свекрусі брати на себе більше, ніж потрібно.
Ранок почався з сюрпризу. Валентина Петрівна приїхала на півгодини раніше, із величезними пакетами.
– Я тут подумала, якщо вже скоро Новий рік, треба готуватися! – радісно оголосила вона з порога. – Привезла все для імбирного печива. Ми з дівчатками спечемо, нарядимо ялинку…
Марина відчула, як усередині піднімається хвиля роздратування.
– Валентино Петрівно, ми збиралися ставити ялинку у вихідні, коли Андрій повернеться. Ми маємо свої традиції.
– Ах, люба, які традиції? Діти мають відчути свято наперед! Ось ми завжди…
Марина подумки дорахувала до десяти.
– Давайте обговоримо це ввечері. Мені час працювати.
Вона замкнулася у маленькій кімнаті, яку вони з чоловіком обладнали під домашній офіс. Сіла за комп’ютер, відкрила таблиці. Але зосередитися не виходило – з кухні долинав дзвінкий сміх дочок і голос свекрухи, що співала якусь пісню.
На обід квартира наповнилася ароматом свіжої випічки. Марина періодично виглядала з кабінету – дівчатка допомагали бабусі вирізати фігурки з тіста, посипали їх різнобарвною присипкою. Обличчя всіх трьох були забруднені борошном, але щасливі.
– Мариночко, – покликала свекруха, – приєднаєшся до нас? Ми збираємося робити глазур для прикраси.
– Валентино Петрівно, у мене робота, – Марина намагалася говорити спокійно. – І взагалі, навіщо стільки печива? Ми ж домовлялися просто доглянути дітей.
– Мамочко, дивись яка у мене ялинка вийшла! – Віра простягла їй кривувате печиво, прикрашене зеленими блискітками.
Душа Марини здригнулося. Донька світилася від радості.
– Красива, сонечко. Але давайте все-таки не влаштовуватимемо тут кондитерський цех.
– А ми з бабусею ще пряниковий будиночок зробимо! – Оголосила Поліна. – І гірлянди почепимо!
Марина відчула, як голова стає важка.
– Жодних гірлянд. Ми чекаємо на тата.
– Але мамо…
– Я сказала – ні!
Віра надула губи, а Поліна захникала. Валентина Петрівна похитала головою:
– Дітям потрібне свято, Мариночко. Вони й так цілими днями сидять вдома. А ти все забороняєш.
– Не вчіть мене виховувати моїх дітей! – Марина підвищила тон. – Це наша сім’я, і ми маємо свої правила!
У кухні повисла важка тиша. Поліна голосно схлипнула і уткнулася в бабусин фартух. Віра дивилася на матір широко розплющеними очима.
– Вибачте, – Марина глибоко зітхнула. – Я просто дуже втомилася. І ці звіти…
– Розумію, – несподівано м’яко озвалася свекруха. – Знаєш, коли Андрій був маленький, я теж працювала бухгалтером. Тоді, звісно, все було інакше – жодних комп’ютерів, усе вручну. Але в грудні завжди був такий завал…
Вона замовкла, витираючи руки рушником.
– Давай так – ми з дівчатами приберемо на кухні, потім я відведу їх погуляти. А ти спокійно попрацюєш. Без ніяких гірлянд та ялинок.
Марина кивнула, відчуваючи, як до очей підступають сльози.
Увечері, коли діти вже спали, а свекруха зазбиралася додому, Марина зважилася на розмову:
– Валентино Петрівно, вибачте що я так себе повела. Просто все навалилося – робота, садок закрили, Андрій поїхав…
– Облиш, я все розумію, – свекруха накинула пальто. – Знаєш, я теж була молодою мамою. І теж не любила, коли моя свекруха лізла з порадами.
Вона сумно посміхнулася.
– Тільки тепер, з висоти літ, розумію – вона просто хотіла допомогти. По-своєму, звісно. Не завжди вдало. Але від щирого серця.
– У нас правда є традиція – прикрашати ялинку всім разом, коли Андрій удома, – тихо сказала Марина.
– Чудова традиція. Але знаєш, що я думаю? Традиції – адже вони живі. Їх можна доповнювати, розвивати. Необов’язково все робити за розкладом.
Валентина Петрівна помовчала і додала:
– Коли я була маленькою, у нас теж була традиція – пекти імбирне печиво за тиждень до Нового року. Мама казала – щоб будинок встиг просочитися святом. Ми з сестрою завжди допомагали. А потім розвішували печиво на ялинку, упереміш з іграшками.
– Звучить чудово, – усміхнулася Марина.
– Ти б бачила, як у дівчаток очі світилися сьогодні, коли вони прикрашали печиво. Прямо як у маленького Андрійка.
Марина замислилась. Можливо, вона справді надто суворо тримається за правила? Зрештою, що поганого у тому, щоб створити нову сімейну традицію?
Наступного ранку Валентина Петрівна прийшла з новими пакетами – цього разу там були матеріали для різдвяних вінків.
– Я подумала, що це можна почепити на дверях, – сказала вона невпевнено. – Якщо ти не проти.
Марина посміхнулася:
– Давайте зробимо. Тільки я спочатку попрацюю кілька годин, добре?
Дні потекли у несподівано приємному ритмі. Марина займалася звітами, а свекруха розважала дівчаток – вони майстрували прикраси, співали пісні, читали новорічні казки. Вечорами всі разом пили чай із імбирним печивом, і Валентина Петрівна розповідала історії з життя маленького Андрія.
У п’ятницю Марина закінчила роботу раніше, ніж звичайно. Останні цифри зрештою зійшлися, звіти були готові. Вона вийшла з кабінету і застала дивовижну картину: посеред вітальні стояла вбрана ялинка.
– Сюрприз! – вигукнули дівчата хором.
– Валентино Петрівно, ми ж домовилися…
– Стривай, – свекруха підняла руку. – Подивись уважніше.
Марина придивилася. Ялинка була прикрашена незвичайно: між традиційними кулями та гірляндами висіли саморобні іграшки – сніжинки з паперу, шишки, розфарбовані золотою фарбою, ниткові кульки та, звичайно, імбирне печиво, вкрите різнобарвною глазур’ю.
– Ми спеціально залишили місце для татових іграшок, – серйозно сказала Віра. – Ось тут, і тут, і тут.
– І для твоїх теж, матусю! – додала Поліна. – Бабуся сказала, кожен має почепити свої улюблені.
Марина відчула, як до горла підступає грудка. Вона перевела погляд на свекруху:
– Ви все продумали?
– Ну, я пам’ятаю, як Андрій любить розвішувати іграшки свого дитинства. Особливо того скляного космонавта. А ти завжди ставиш на верхні гілки кришталеві бурульки.
Валентина Петрівна підійшла ближче:
– Розумієш, традиції – адже це не жорсткі рамки. Це те, що поєднує сім’ю, робить її особливою. Ми не порушили вашу традицію – ми створили простір для неї.
– Мамо, а коли тато приїде? – Запитала Віра.
– Післязавтра ввечері.
– Ось! – Зраділа Поліна. – Якраз встигнемо все приготувати!
– А що ви ще задумали? – підозріло запитала Марина.
Дівчатка перезирнулися з бабусею.
– Ну-у-у… – простягла Віра. – Ми хочемо влаштувати татові справжнє свято. Бабуся навчила нас робити об’ємні сніжинки для вікон. І ще ми вигадали поставити на підвіконня маленькі ліхтарики – щоб створити чарівний настрій.
– А ще ми готуємо виставу! – сказала Поліна і відразу прикрила рот долонькою. – Ой, це був секрет…
Марина опустилася в крісло:
– Виставу?
– Розумієш, – почала пояснювати Валентина Петрівна, – дівчатка так сумують за татом. І ми вирішили зробити йому сюрприз. Невелику казку. Віра буде Снігуронькою, Поліна – сніжинкою. Я допомогла їм пошити костюми.
– Коли ви все встигли?
– Вечорами, поки ти працювала. Знаєш, діти напрочуд швидко вчать вірші, коли їм цікаво.
Марина відкинулася на спинку крісла і розсміялася.
– А я думала, чому вони такі тихі після вечері! Зазвичай їх не укласти.
– Так що, ти не гніваєшся? – Обережно запитала Віра.
– Ні, моє сонечко. Як я можу сердитись на такий чудовий сюрприз?
Увечері, після того, як дівчатка лягли спати, Марина та Валентина Петрівна сиділи на кухні та пили чай.
– Знаєте, – задумливо сказала Марина, розмішуючи цукор, – адже я завжди трохи ревнувала Андрія до вас.
– Чому?
– Він так тепло говорить про своє дитинство, про ваші сімейні традиції. А я… У нас усе було інакше. Батьки багато працювали, часу на затишні посиденьки не залишалося. Тож коли з’явилися свої діти, я вирішила – у нас буде все чітко, правильно, за розкладом.
Валентина Петрівна посміхнулася:
– А тепер?
– А тепер я розумію – справа не в розкладі. Справа в коханні, яке ми даруємо один одному. У дрібницях, з яких складається щастя.
– Ти дивовижна мати, Мариночко. І дружина. Я така рада, що Андрій зустрів тебе.
Андрій повернувся пізно увечері. Відчинив двері своїм ключем і застиг на порозі. З квартири пахло хвоєю, корицею та ваніллю. У напівтемряві мерехтіли маленькі ліхтарики на підвіконнях, відкидаючи химерні тіні на стіни.
– Сюрприз! – пролунали дитячі голоси.
Віра в костюмі Снігуроньки та Поліна в образі сніжинки вибігли до коридору. За ними вийшли Марина та Валентина Петрівна.
– Що тут відбувається? – Андрій розгублено посміхнувся, обіймаючи дочок.
– Ми приготували тобі свято! – Оголосила Віра.
– Сідай ось сюди, – Поліна потягла батька за руку до крісла.
Дівчатка розіграли невелику виставу – з піснями та віршами. Потім усі разом пили чай з імбирним печивом, розвішували на ялинку іграшки, що залишилися. Космонавт зайняв своє почесне місце, поруч із ним розташувалися кришталеві бурульки.
– А знаєш, – шепнула Марина чоловікові, коли вони укладали втомлених дітей спати, – здається, у нас з’явилися нові сімейні традиції.
– Які?
– Пекти імбирне печиво за тиждень до Нового року. Робити саморобні прикраси. Готувати сюрпризи для тих, кого любимо.
Андрій обійняв дружину:
– Мама казала, що ти змінилася за цей тиждень.
– Мабуть. Я зрозуміла, що іноді потрібно просто дозволити щастю увійти до будинку. Навіть якщо воно приходить не за розкладом.
У вітальні Валентина Петрівна акуратно складала рештки мішури в коробку.
– Мамо, залишайся сьогодні у нас, – запропонував Андрій. – Пізно вже.
– Правда, залишайтесь, – підтримала Марина. – Завтра всі разом готуватимемо святкову вечерю. У мене є навіть ідея для нового рецепту.
Валентина Петрівна подивилася на сина, потім на невістку, і її очі заблищали.
– Знаєте, – сказала вона, сідаючи в крісло, – адже це найкращий подарунок до Нового року – коли поряд близькі люди. Коли не треба ділити традиції на “мої” та “чужі”. Коли просто радієш кожному моменту разом.
За вікном падав сніг, укриваючи місто білим покривалом. У квартирі пахло хвоєю та корицею. На ялинці поблискували іграшки – старі та нові, куплені та саморобні. Кожна зберігала свою історію, кожна була частиною великої сімейної мозаїки. Попереду був Новий рік – свято, яке тепер вони зустрінуть по-новому. Усі разом.
