– Привіт, Марино, з наступаючим!
– Дякую. І вас також.
Марина знала, що піде далі. Але сподівалася, що її сестра все ж таки подорослішала і порозумнішала за цей рік. Але схоже, що ні.
– Так ми першого до вас! Традиція! – чомусь таємничим голосом повідомила вона.
Ця традиція порядком набридла Марині. Щороку першого січня її сестра зі своєю родиною приїжджала до них у гості. І їй було байдуже, хочуть їх бачити чи ні. Вона просто нахабно напрошувалася.
Та й добре б тільки це. Вони завжди приходили з порожніми руками, максимум, торішній салат притягнуть. Дітям Марини дарували по шоколадці, причому сама Марина її дітям завжди збирала хороші подарунки. Просто не могла вона інакше.
Потім вони до самої ночі їли та пили за їхній рахунок, а потім їхали, залишаючи безлад у будинку.
Цього року Марина вирішила трохи відмовити сестрі.
– Слухай, Ганно а може цього року ми до вас?
– Смієшся, чи що! – одразу відповіла сестра. – Куди нам така юрба у двокімнатну квартирку. А у вас будинок просторий.
– Просто, розумієш, я цього року першого числа не хотіла б біля плити стояти.
– Та й не треба! Так пару закусок зробиш. Ми ж не їсти до вас приходимо!
Насправді, все виглядало так, що саме за цим вони і приходять.
Але Марина, на відміну своєї сестри, була дуже м’якою. Не могла сказати прямо, що вони нахабніли. От і розплачувалася за це. І знає Ганна, що не зустріне її сестра з порожнім столом. Та й знає, що вони завжди мають делікатеси різні. Навіть якось, зовсім знахабнівши, сказала, що тільки вони мають червону ікру на Новий рік і їдять її. Бо їм на неї грошей не вистачає.
Увечері Марина поскаржилася чоловікові.
– Знову. Ганна із сім’єю завтра до нас.
– Коли ти навчишся говорити “ні”? – Запитав він, допомагаючи дружині розставляти новорічні страви. – Ти ж знаєш, що не зобов’язана їх приймати?
– Ну, як я відмовлю?
– Та просто: я хочу відпочити! Або, ми маємо інші плани. Марино, це не складно.
– Не знаю… Я так не можу.
– Ну, тоді не скаржся, – розвів Володя руками.
– Та розумію, що сама винна. Не розумна ввічливість, – буркнула вона, викликавши сміх у свого чоловіка.
– Слухай, а що, коли вони самі перестануть ходити до нас?
– Цікаво, з чого б це? – хмикнула Марина. – Думаєш, вони так легко відмовляться від смачних частування, відпочинку в будинку та подарунків дітям?
– Ось ти сама перерахувала, навіщо вони йдуть. А якщо все це прибрати, їм стане просто нецікаво.
Марина навіть перестала накривати стіл.
– Ти про що?
– А що, як і справді не готувати? Делікатеси сховаємо, дітям подаруємо по шоколадці, як це роблять вони. А на стіл поставимо рештки салатів. І так, скажімо, що ігристе все випили, поставимо лише напівпорожню пляшку.
– Якось це неправильно, Володя. Я почуватимуся погано…
– Ну, почувайся тоді і далі конем, на якому всі їздять, – розвів він руками.
Марина замислилась. Так, вона все це й не повинна робити. Її ж сестра не париться.
Але може, чоловік має рацію. Краще здатися негостинною та відвадити гостей, ніж накривати столи та переживати?
Прокинулися вони ближче до обіду. Пізно лягли спати, все ж таки новорічна ніч. І Марина вирішила, що справді так зробить. Готувати їй не хотілося. Взагалі все, що їй хотілося – це лежати та дивитися новорічні фільми.
Власне, так і зробила. Довелося довго домовлятися з совістю, але лінь все ж таки перемогла.
Ганна з родиною прийшли ближче шостої вечора. На той момент Марина тільки виповзла з ліжка.
– З новим роком! – увірвалися вони. – Де мої улюблені племінники? Ось вам по шоколадці це Миколай передав.
– О, у нас теж є подарунки.
Марина простягла своїм племінникам теж по шоколадці, і відразу помітила, як у Ганни витяглося обличчя.
– І це все? – запитав Михайло, син Ганни. Марина завжди знала, що він досить зухвалий, але не думала, що настільки. Щоправда, зараз вона вже перестала відчувати докори совісті. Раз навіть діти звикли, що їх тут облизують, значить, настав час щось міняти.
– Так. Такий же подарунок, як і ви подарували, – посміхнулася Марина і пройшла у бік кухні. Ганна та її чоловік пішли за нею.
І коли сестра побачила порожній стіл, то навіть спохмурніла.
– А де їжа?
– Я ж тобі сказала, що цього року мені зовсім не хочеться готувати, – знизала Марина плечима. – Але ж у нас залишилися вчорашні салати. А ще сир.
– А ікра?
– Усе з’їли, – розвела Марина руками. – Цього року вона дуже дорога, тому ми купили зовсім трохи.
– І що, навіть трохи нам не лишили? – ніяк не могла вгамуватися Ганна. – Я весь цей час про неї думала!
– Ну, купила б тоді. Ми ж на неї витратилися.
Було видно, як у сестри псується настрій. А коли вони побачили напівіпороєню пляшку ігристого, Ганна не витримала.
– Ти серйозно? Це нам на чотирьох? Та що то за свято тоді?
– Взагалі, це нам із Володею на двох. Я думала, що ви принесете з собою щось.
— Але ж ми ніколи не приносимо, у вас завжди цілий бар. Що там у вас є?
– А ми цього разу його не поповнювали. Вирішили, що будемо вести здоровий спосіб життя.
Зараз Марині навіть весело стало. І як вона раніше закривала на все це очі? Мабуть, хотіла здаватися гарною сестрою. Адже вона більше заробляє, у них гарний будинок, ось вони і можуть собі багато дозволити. То чому б не пригостити свою сестру та її дітей?
Але тільки одна річ – це пригостити, а інша – утримувати. І, мабуть, у їхньому випадку більше підходить другий варіант.
– Якось неприємно це, Марино, – похитала Ганна головою. – Адже всім відомо, що гостей треба годувати, напувати…
– А ти не думаєш, що наша сім’я теж хотіла б хоч раз опинитися у ролі гостей? – Запитала Марина. – Не стояти біля плити, не витрачати гроші, а прийти на все готове.
– Ти ж знаєш, як у нас мало місця! – відмовлялася Ганна. – Та й заробляємо ми мало, ну немає в нас грошей на ікру! Я думала, ви нас хоч почастуєте. Але ви про це навіть не подумали.
Марина розлютилася. Напевно, вперше так сильно. Замість того, щоб зрозуміти, про що каже сестра, Ганна продовжує нахабніти. Звинувачує їх у тому, що цього року вони не витратили на їхню родину гроші та час.
– Знаєш, Ганно, я не зобов’язана купувати вам ікру. І не зобов’язана дарувати вашим дітям гарні подарунки, коли ви приходите лише з шоколадкою. І, якщо бути чесною, мені першого січня хочеться повалятися в ліжку, а не накривати столи.
– Тобто нам тут не раді? – ображено спитала сестра. Навіть сльозу видавила, щоб розжалити Марину. Але Марина була вже зла, і жалості в неї не залишилося.
Якби Ганна повелася інакше, не звернула уваги на відсутність делікатесів і на порожній стіл, Марина, може, і повірила б, що вона приходить, щоб поспілкуватися. І тоді наступного разу все було б інакше.
Але зараз Ганна показала своє справжнє обличчя. І тому Марина не відчуватиме провини за те, що зараз скаже.
– Взагалі, так. Ви надто знахабніли. Сіли нам на шию і їдете на ній уже котрий рік. І ти навіть не питаєш дозволу прийти! Просто кажеш, щоб ми на вас чекали. І начхати тобі на мої бажання та можливості!
– Олег! – вигукнула Ганна, хоча чоловік сидів поруч. – Ми йдемо! Клич дітей! І більше ноги моєї в цьому домі не буде, ясно тобі?!
– Ясніше нікуди, – спокійно відповіла Марина.
Діти не хотіли йти, нили та канючили. Чоловік Ганни виглядав винним, а сама Ганна провини за собою явно не відчувала. Подумаєш, поїли б вони трохи їжі. Начебто сестрі вкотре складно приготувати? І грошей у них кури не клюють! Он, який будинок збудували! А із сестрою ділитися не хоче! Адже вони – найближчі люди.
За рік цей сварка трохи забулася, і Ганна знову пробувала напроситися за рік у гості на перше січня. Але Марина нічого не забула і сказала як є. Що гостей вона не хоче, і якщо вони все одно приїдуть, то нехай привозять свою їжу. Тому що вона не напружуватиметься.
І, що логічно, ніхто першого січня не приїхав. А Марина нарешті спокійно провела цей день. Так, як і хотіла. Лежачи в ліжку і перегляд старі новорічні фільми.
А ще вона зрозуміла, що іноді варто бути зухвалою. Щоб віднадити тих, хто ще нахабніший.
