Життєві історії

Ольга, замішувала тісто на пиріжки, як раптом у двері подзвонили. Вона витерла руки від борошна і пішла відкривати. На порозі з валізами стояв Іван! Її колишній чоловік Іван, якого вона не бачила вже купу років… – Можна? – нарешті сказав він. Ольга не знала, що й думати

Ольга, замішувала тісто на пиріжки, як раптом у двері подзвонили. Вона витерла руки від борошна і пішла відкривати.

На порозі з валізами стояв Іван! Її колишній чоловік Іван, якого вона не бачила вже купу років…

-Можна? – нарешті сказав він.

Ольга не знала, що й думати.

-Ну проходь, якщо вже прийшов, – нарешті сказала вона.

Іван помітно зрадів і переступив через поріг, зітхнувши з полегшенням.

-Я тут ось… – почав говорити він, як раптом на веранді щось загриміло і почувся жіночий голос.

-Олю, що в тебе тут валізами все заставлено, не пройти? Дай молока на млинці.

Мати Ольги зʼявилася в дверях явно чимось стурбована.

-О, – раптом мати Ольги зрозуміла, хто сидить перед нею. – Зять. Скільки ж тебе не було… Двадцять перший рік пішов? Галинці вже скільки он років. Заміж дочка вийшла, а ти і не знав, мабуть.

Іван відвернувся до вікна і опустив очі. Не знав. Усі двадцять років не цікавився. Поїхав на заробітки із хлопцями з села грошей заробити, всі повернулися, а він ні.

Телеграму тільки надіслав із трьох речень. Коротко все.:

«Залишаюся півночі. Не приїду. Розлучення подай сама.»

-Навіщо то приїхав, Іване? Щось залишив тут? Може, забув? Так у сараї всі твої речі. Викинути рука не піднялася…

-Я цей… – знову почав він.

-Ти б краще пробачення в Ольги попросив. Пожаліла вона тебе, на аліменти не стала подавати. Думала, дитину виховати допоможеш. Стільки років тебе чекала.

Жити не жила, скільки сліз пролила, себе винила. Повернеться Іванко, повернеться… Вночі не спала, до хвіртки бігала, як заскрипить. А він ось, на тобі, повернувся…

Мати подивилася на дочку. Серйозна стоїть, без краплі жалості, чи співчуття. Біле, як льон, волосся вибилося з-під косинки, щока одна в борошні, зелені очі спокійні.

-Мамо, людина тільки з дороги, – зупинила Ольга матір і замовкла.

Це були її слова, ті самі слова, що стільки років вона говорила матері і тепер, коли можна було їх сказати в обличчя, насолодившись спокоєм, це вже зробила мати.

На кухні запала тиша. Наче й не було цих прожитих років. Так само прощалися, коли Іван їхав, навіть сидів на тому самому місці. Теж мовчали.

Іван встав збираючись щось сказати, як тоді перед від’їздом.

-Олечко, що за валізи, приїхав хтось? – раптом почувся голос. – Ми з Петром борошна тобі купили… – в хату зайшов хлопчик, а за ним чоловік.

І загубилися в Івана слова, заплуталися в зелених хлопчачих очах і білому, як льон волоссі, зупинилися перед чоловіком, що височів за хлопцем і був ласкавим з Ольгою.

-Два мішка купили, мамо, – продовжив хлопчик.

-Біжи, пограйся, синку, – чоловік, який увійшов, погладив волосся на голові і додав. – На пиріжки покличу.

Петра не цікавило те, що відбувалося на кухні, і він із задоволенням побіг гратися надвір.

-Іван це, Сергію, – Ольга поправила косинку і взяла бідон для борошна.

-Та я зрозумів, хто це. Що тобі треба? – запитав чоловік і став перед Іваном.

-Я цей… Проїздом. Провідати зайшов, – нерішуче сказав Іван.

-Провідав? – сухо запитав Сергій.

-Провідав… – відповів Іван.

-От і йди… Йди повз мою сім’ю…

Іван мовчки попрямував до дверей.

-Валізи свої забери! – крикнув услід Сергій.

-Там подарунки, – махнув рукою Іван.

-Без подарунків жили і зараз проживемо, забирай! – не стрималася мати.

Іван повернувся і підхопив дві важкі валізи.

-Чого мовчиш? – мати повернулася в будинок і торкнулася дочку за плече. – Пішов.

-Рада я, матусю, дуже рада. Так легко стало на душі, борошна купили, тепер точно на пиріжки вистачить і на солодкі коржики для Петра залишиться… – сказала Ольга і продовжила готувати обід…

Вам також має сподобатись...

Вадим повернувся з роботи додому, зайшов на кухню. – Привіт, вечеря вже готова? – запитав він у Насті, яка сиділа за кухонним столом і сумно дивилася у вікно. Жінка не відповіла нічого. – Настя, щось сталося? – почав було хвилюватися чоловік. – Сталося…Ти маєш дещо побачити! – рішуче заявила вона, підвелася і вийшла з кухні. Повернулася Настя за хвилину, з ноутбуком у руках. Вона поставила ноутбук на стіл, ввімкнула його, і відкрила якесь відео. – Ось, помилуйся, – єхидно додала Настя. Вадим підійшов до столу, глянув на екран ноутбука і…ахнув від побаченого

Віра фарширувала на кухні перці, як раптом пролунав дзвінок у двері. Жінка здивовано витерла руки і пішла в коридор. – Мамо, це ти?! – здивувалася Віра, побачивши на порозі квартири свою матір Галину Петрівну. Мати була рідкісною гостею в квартирі дочки. – Проходь, – промовила Віра. – Віро, ти думаєш тільки про себе! – заявила з порога Галина Петрівна. – Як так можна, скажи мені, будь ласка? І головне дивиться так, ніби нічого не відбувається, ніби я невідомо що таке говорю! – Мамо, що в тебе вже сталося? – Віра дивилася на матір і не розуміла, що відбувається

Галина допомагала Вероніці мити посуд після сороковин її бабусі. – Ну от і помʼянули ми твою бабу Раю, – з сумом сказала Галина. – Хороша була старенька… А що племінничок її, Грицько, давно не з’являвся? Навіть в останню путь тітку не провів? – Та з’являвся, – сказала Вероніка. – Як тільки дізнався, що родички не стало, то таку сварку влаштував, що ого-го! Сказав, що до юристів піде через спадщину. Баба Рая ж іще за життя нам з чоловіком цю хату подарувала. А не мала б такого робити… – Чого це не мала? – здивувалась сусідка. Вона не розуміла, про що говорить Вероніка

Олена зі своїм сином Павлом зайшли в супермаркет. Вони набрали повні кошики продуктів і попрямували до каси. Людей було багато, тож довелося стати у чергу. Олена виклала продукти, обернулася до Павла і раптом застигла від несподіванки. Позаду них у черзі стояв якийсь ніби знайомий їй чоловік… Олена придивилася до нього й очам своїм не повірила! Вона не знала, як сказати сину про те, що побачила