Життєві історії

Марина зайшла на кухню. Вона попила какао з бутербродом і вирішила сьогодні похазяйнувати. Вона налила в маленьку каструльку молока, посолила і трохи підсолодила його й поставила на плиту. – Зварю манну кашу, вона найшвидше готується, – вирішила Марина. Вона стала всипати крупу в гаряче молоко і помішувати його ложкою. – Що ти тут робиш? – раптом почула вона за спиною. Маринка застигла з ложкою в руці

Маринка ходила навшпиньки по кухні. У спальні бабусі було тихо. Два дні тому Віра Андріївна заслабла і лежала у ліжку.

Марина відчула себе одразу старшою. Вона встала раніше, турбуючись про бабусю.

Мама з татом уже пішли на роботу, а Марина була на канікулах.

Зазирнувши у бабусину кімнату, дівчинка побачила, що бабуся спить.

Марина пішла на кухню. На столі мама залишила сніданок. Марина попила ще теплого какао з бутербродом і згадала, що бабуся щоранку варила молочні каші.

Марину давно вчили готувати. Дівчинка вміла і омлет робити, і салати, і вінегрет, але каші раніше варила тільки в присутності бабусі.

Марина вирішила сьогодні похазяйнувати. Вона налила в маленьку каструльку молока, посолила і трохи підсолодила його й поставила на розігріту плиту.

-Зварю манну кашу, вона найшвидше готується, – вирішила дівчинка.

Вона стала всипати крупу в гаряче молоко і помішувати його ложкою. Так вчила її бабуся.

Але Марина невдовзі зрозуміла, що крупи всипала недостатньо, бо її каша була схожа на суп.

Тоді дівчинка всипала ще стільки ж крупи, але в каші тут же утворилися грудочки, і як Марина їх не розмішувала, вони залишилися.

-Що ти тут робиш? – раптом почула вона за спиною голос бабусі, яка зайшла на кухню.

Маринка застигла з ложкою у руці.

-Та ти що, кашу вариш? – здивувалася вона, і посмішка ковзнула по її обличчі.

-Доброго ранку, – як доросла сказала Марина. – Ти навіщо встала? Я б тобі кашу в ліжко принесла. Ну, якщо прийшла, то сідай за стіл.

Віра Андріївна сіла. Вона мовчки, крізь сльози дивилася на восьмирічну онучку, яка господарювала біля плити.

-Як час летить… – тільки й прошепотіла Віра Андріївна.

-Що? – запитала онука.

-Я говорю, багато мені не накладай, апетиту немає…

-Ні, поїж, бо сил не буде, – повторила дівчинка вічну бабусину фразу.

Сіли разом снідати. Грудочки манки раз у раз траплялися в каші. Марина стривожено дивилася на бабусю: чи їстиме?

Бабуся, зрозумівши погляд онучки, сказала:

-Треба ж… Ось не хотіла їсти, а поїла. Каша дуже смачна. Молодець, дівчинко моя… Спасибі. Мені навіть одразу легше стало.

Маринка посміхнулася. Вона підійшла й обняла бабусю. А потім забрала зі столу тарілки та почала мити посуд.

Коли Марина вимила посуд і витерла ганчіркою стіл, бабуся вже знову лежала в ліжку.

Марина присіла поряд на стілець.

Вона, похнюпившись, ніби розглядає малюнок на ковдрі, раптом запитала:

-Скажи, бабусю, а як зварити кашу без грудочок, рівну, як у тебе?

-Ох, та це можна. Є у нас мірна склянка. Відміряєш нею спочатку молоко – потрібну кількість, а потім і крупи скільки треба. І все буде в нормі, якщо сипати крупу струмочком і безперервно помішувати кашку. Та ти й сама тепер усе знаєш. Розумниця моя.

Наступного дня Марина варила кашку з мірною склянкою. Поруч на стільці сиділа бабуся. Вона тільки спостерігала за процесом. А коли каша була зварена та з’їдена, то бабуся винесла вердикт:

-Ну що… Супер-каша! Ось що я скажу.

Бабуся дістала з шафи старий пошарпаний товстий зошит і подала його онучці.

-Що це? – запитала Марина.

-Спадщина моя, – засміялася бабуся. – Найгірший запис кращий за найкращу пам’ять. Тут усі мої улюблені та потрібні рецепти записані. А зошиту цьому близько сорока років. Дарую. Можеш і свій зошит завести і улюблені рецепти писати. А мій зошит теж не забувай. Там багато смачного та корисного.

-Спасибі! – Марина взяла зошит і почала гортати сторінки. – Ой, тут стільки всього.

-Далеко не ховай, – сказала бабуся. – Разом давай звідти страви готувати, от тільки відлежуся, і почнемо.

Крізь тюль у вікно заглянуло сонце, висвітливши пожовклі сторінки зошита, де-не-де замазані плямами.

Минуло багато років… Марина стала кухарем. А бабусин зошит досі лежить під рукою на найближчій полиці на її кухні.

-Далеко його не ховай, – так і чуються слова бабусі, крізь роки несучи і ласку, і тепло, і кохання…

Вам також має сподобатись...

Марія з Іваном вже лягли спати, як раптом чоловік почув, що двері у воротах заскрипіли. Іван тут же сів у ліжку, глянув на настінний годинник, потім здивовано глянув на дружину. – Ну, і кого в цей час до нас принесло? Як думаєш, Марія? – запитав він. Дружина спритно встала з ліжка, підійшла до вікна, притулилася обличчям до скла. Потім раптом відсахнулася, і схвильовано перехрестилася. – Це що це там Іване? – зашепотіла схвильовано вона. Іван теж підійшов до вікна, глянув на подвір’я і застиг від побаченого

Оля повернулася додому з роботи. – Боже, як я втомилася, – жінка присіла на диван. – Ще й вечерю треба готувати, бо скоро з роботи повернеться Сашко. Оля ще посиділа хвилин десять, підвелася, пішла у спальню переодягнутися. Через декілька хвилин вона зайшла на кухню. – Так, посмажу мабуть картоплі, – вирішила вода. Оля взяла велику миску і пішла на балкон, щоб взяти декілька картоплин. Тільки-но Оля відкрила двері на балкон, їй несподівано відкрилася неочікувана картина. Жінка придивилася і застигла від побаченого

Олеся чекала на чоловіка з роботи, накрила стіл. На плиті стояла загорнута в рушник каструлька з пюре, в духовці запікалася форель. Пролунав дзвінок у двері. – Дивно, – подумала Олеся. – У чоловіка ж ключі є! Вона вийшла у коридор, відчинила двері. – Олеся, привіт, сестро! А ми до тебе! – раптом вигукнула незнайомка. Олеся дивилася на жінку та молоду дівчину поруч із нею і не впізнавала. – Вибачте, а ви хто? – сказала Олеся. – Ти що, жартуєш? Я ж сестра твоя! – вигукнула гостя. – Сестра? У мене немає сестер! – Олеся здивовано дивилася на незнайомку, нічого не розуміючи

Микола вийшов на пенсію та й переїхав жити в село. По сусідству з ним жив теж пенсіонер, Віктор. Сусід жив сам. Вони дуже подружилися з Миколою. А якось навесні Віктор намочив був ноги та й зліг. Не одразу чоловік і до лікарів звернувся – хотів все самотужки видужати. Швидко не стало Віктора… Микола дуже шкодував сусіда. Він влаштував поминки, повідомив його дітей. Ті встигли приїхати тільки на цвинтар до батька, бо жили далеко. Доручили вони й продати батьківську хату за будь-які гроші. Микола погодився, але тут раптом виникла несподівана проблема